Міь мажор, в ній побудувати головні тризвуки ладу ( Т53, S53, Д53 ), тритони (зб4-на 4 ст., зм5- на 7ст), Д7 – все з розв'язанням. Побудувати в Міь мажорі обернення тонічного тризвуку ( Т53, Т6, Т6/4), повторити склад цих акордів.
ОбъЗвучання та римічна організація образного слова і музики зародилися в архаїчному мистецтві, зокрема в синкретичному обрядовому дійстві. «У давніх людей поезія і музика довго йшли рука об руку, поезія була піснею, переходила з уст до уст не тільки в певній ритмічній, але також в певній, невідлучній від ритму музикальній формі» (І. Франко). Первісна колективна пісня, з якої починалася епічна і лірична поезії, з часом видозмінилася, але й досі функціонує у формі пісенних жанрів, де слово і мелодія творять єдине ціле. Давньогрецький мелос (грец. melos – пісня), релігійні пісне-співи (гімни, канти, псалми), пісні-слави часів Київської Русі, народні пісні і пісенна творчість кобзарів, акинів, ашугів, вагантів і менестрелів, українські коломийки та колядки, білоруська лявоніха, румунська дойна, італійська канцона, провансальська серенада, німецький зінгшпіль, російський романс, всесвітня естрадна пісня різноманітних жанрових відтінків є надбаннями словесно-музичного мистецтва.
На епоху Бароко (XVI–XVII ст.) припадає зародження опери як своєрідного музично-словесного утворення. У XIX ст. утверджується її «легка» модифікація – оперета, набувають популярності літературно-музичні форми – кантата, ораторія. Сучасні концертні програми нагадують яскраве дійство, у якому слово і музика домінують. Останнім часом, правда, текстова частина пісенних композицій втрачає значення, деградує, все більше віддаляється від високої поезії.
Найбільше наближається до музики віршова література, основою якої також є ритміка, суголосся (в римуванні). Тому в ритмі вальсу можна розпізнати дактилічну стопу, у жвавих мелодіях – ямб чи хорей. Дослідження ритміки віршів асоціативно веде до подібних форм у музичному мистецтві, які за своїми виражальними засобами нагадують віршотворчі.
На подібність і відмінність між поезією та музикою звернув увагу І. Франко: «Коли музика апелює тільки до нашого слуху, самими чисто слуховими враженнями силкується розворушити нашу фантазію і наше чуття, то поезія властивими їй торкає всі наші змисли [чуття]. Коли музика б’є переважно на наш настрій, може викликати веселість, бадьорість, сум, тугу, пригноблення, отже, переважно грає, так сказати б, на нижчих регістрах нашого душевного інструмента, там, де свідоме граничить з несвідомим, то поезія порушується переважно на горішніх регістрах, де чуття межує з рефлексією, з думкою і абстакцією і не раз замітно переходить в домену [сферу] чисто інтелектуальної праці» («Із секретів поетичної творчості»).
Музичні образи зацікавлювали письменників, які не тільки відображали враження, навіяні музикою, а й часом використовували у своїх творах музичні терміни: «Сад божественних пісень» Г. Сковороди, «Музикант» Т. Шевченка, «Меланхолійний вальс» Ольги Кобилянської, «Лісова пісня» Лесі Українки, симфонія (жанрове визначення автора) «Сковорода» П. Тичини, «Патетична соната» М. Куліша, «Нічні концерти» М. Бажана, «Пелюстки старовинного романсу», «Біла симфонія», «Концерт Ліста», «Скрипка Страдіварі» Ліни Костенко, «Темна музика сосон» Вал. Шевчука та ін.
Отличительная необыкновенность звучания оркестра в твореньях Глинки - противопоставление тембров различных приборов, композитор употребляет контрасты звучания и Инструментовка Глинки роскошна, воздушна. Из групп инструментов преобладает звучание струнных, при использовании соло - смотрим однородность его тембра.
Отличительная необыкновенность звучания оркестра в твореньях Глинки - противопоставление тембров различных приборов, композитор употребляет контрасты звучания и бессчетные соло.
ОбъЗвучання та римічна організація образного слова і музики зародилися в архаїчному мистецтві, зокрема в синкретичному обрядовому дійстві. «У давніх людей поезія і музика довго йшли рука об руку, поезія була піснею, переходила з уст до уст не тільки в певній ритмічній, але також в певній, невідлучній від ритму музикальній формі» (І. Франко). Первісна колективна пісня, з якої починалася епічна і лірична поезії, з часом видозмінилася, але й досі функціонує у формі пісенних жанрів, де слово і мелодія творять єдине ціле. Давньогрецький мелос (грец. melos – пісня), релігійні пісне-співи (гімни, канти, псалми), пісні-слави часів Київської Русі, народні пісні і пісенна творчість кобзарів, акинів, ашугів, вагантів і менестрелів, українські коломийки та колядки, білоруська лявоніха, румунська дойна, італійська канцона, провансальська серенада, німецький зінгшпіль, російський романс, всесвітня естрадна пісня різноманітних жанрових відтінків є надбаннями словесно-музичного мистецтва.
На епоху Бароко (XVI–XVII ст.) припадає зародження опери як своєрідного музично-словесного утворення. У XIX ст. утверджується її «легка» модифікація – оперета, набувають популярності літературно-музичні форми – кантата, ораторія. Сучасні концертні програми нагадують яскраве дійство, у якому слово і музика домінують. Останнім часом, правда, текстова частина пісенних композицій втрачає значення, деградує, все більше віддаляється від високої поезії.
Найбільше наближається до музики віршова література, основою якої також є ритміка, суголосся (в римуванні). Тому в ритмі вальсу можна розпізнати дактилічну стопу, у жвавих мелодіях – ямб чи хорей. Дослідження ритміки віршів асоціативно веде до подібних форм у музичному мистецтві, які за своїми виражальними засобами нагадують віршотворчі.
На подібність і відмінність між поезією та музикою звернув увагу І. Франко: «Коли музика апелює тільки до нашого слуху, самими чисто слуховими враженнями силкується розворушити нашу фантазію і наше чуття, то поезія властивими їй торкає всі наші змисли [чуття]. Коли музика б’є переважно на наш настрій, може викликати веселість, бадьорість, сум, тугу, пригноблення, отже, переважно грає, так сказати б, на нижчих регістрах нашого душевного інструмента, там, де свідоме граничить з несвідомим, то поезія порушується переважно на горішніх регістрах, де чуття межує з рефлексією, з думкою і абстакцією і не раз замітно переходить в домену [сферу] чисто інтелектуальної праці» («Із секретів поетичної творчості»).
Музичні образи зацікавлювали письменників, які не тільки відображали враження, навіяні музикою, а й часом використовували у своїх творах музичні терміни: «Сад божественних пісень» Г. Сковороди, «Музикант» Т. Шевченка, «Меланхолійний вальс» Ольги Кобилянської, «Лісова пісня» Лесі Українки, симфонія (жанрове визначення автора) «Сковорода» П. Тичини, «Патетична соната» М. Куліша, «Нічні концерти» М. Бажана, «Пелюстки старовинного романсу», «Біла симфонія», «Концерт Ліста», «Скрипка Страдіварі» Ліни Костенко, «Темна музика сосон» Вал. Шевчука та ін.
⇐ Предыдущая234567891011Следующая ⇒
яснение:
Отличительная необыкновенность звучания оркестра в твореньях Глинки - противопоставление тембров различных приборов, композитор употребляет контрасты звучания и Инструментовка Глинки роскошна, воздушна. Из групп инструментов преобладает звучание струнных, при использовании соло - смотрим однородность его тембра.
Отличительная необыкновенность звучания оркестра в твореньях Глинки - противопоставление тембров различных приборов, композитор употребляет контрасты звучания и бессчетные соло.
Объяснение: