Театра́льне мисте́цтво (англ. Performing arts) — вид мистецтва, особливістю якого є художнє відображення життя за до сценічної дії акторів перед глядачами.
Театр — вид мистецтва, художньо освоює світ через драматичну дію, що здійснюється творчим колективом.
Основа театру — драматургія. Синтетичність театрального мистецтва визначає його колективний характер: у виставі об'єднуються творчі зусилля драматурга, режисера, художника, композитора, хореографа, актора.
Театральні постановки поділяються за жанрами:
Драма;
Трагедія;
Комедія;
Мюзикл і т. д.
Театральне мистецтво сягає своїм корінням в глибоку старовину. Його найважливіші елементи існували вже в первісних обрядах, в тотемічних танцях, в копіюванні повадок тварин і т. д.
Природа мистецтва театру синтетична, адже його художній образ виникає завдяки синтезу драматургії, архітектури живопису, скульптури, музики, майстерності актора. Отже, можна певну закономірність у розвитку процесу синтезації видів мистецтва. Якщо архітектура, живопис, скульптура взаємодіють переважно між собою, то мистецтво хореографії та театру, а далі ми побачимо, що і мистецтво кіно, використовує міжвидовий синтез.
Мистецтво театру цілком слушно вважають колективною творчістю. Порівняно з мистецтвом музики та хореографії процес співтворчості в театрі значно ускладнюється: у постановці спектаклю безпосередньо беруть участь принаймні п'ять осіб, але іноді у виставі бере участь один актор — це моновистава. Тільки, якщо всі вони стають співавторами, спектакль перетворюється у витвір мистецтва. Велика відповідальність при його створенні покладається на режисера-постановника, оскільки саме він повинен передати задум драматурга, створити необхідну атмосферу дії, вибудувати композицію спектаклю таким чином, аби вона якомога глибше і яскравіше донесла до глядача основну його ідею. Цей процес надзвичайно складний особливо тоді, коли драматурга і режисера розділяє значний часовий проміжок: необхідно передати атмосферу тієї епохи, у межах якої розгортається дія спектаклю, відтворити специфіку побуту, особливості костюмів тощо. Саме це і допомагає зробити режисерові художник, а музичне оформлення, що покладається на композитора, дає змогу посилити драматичне напруження дії, створити важливий емоційний фон спектаклю.
Зв'язуючою ланкою між драматургом і режисером є актор, який не доводить їхній задум до глядача, а й примушує повірити його в те, що відбувається на сцені. Саме актор може порушити міру умовності, що притаманна мистецтву театру. Проте створити повноцінний образ здатний тільки справжній актор, який володіє засобами акторської майстерності: системою зображувально-виражальних прийомів (міміка, дикція, інтонація, пластика, рух тощо), фантазією, вмінням імпровізувати та ін. Це дає можливість акторові встановити емоційний контакт з глядачем, примусити останнього співпереживати дії, що розгортаються на сцені.
Важлива специфічна особливість театру, яка відрізняє його переважно від усіх видів мистецтва (виняток — хореографія), полягає у тому, що глядач має змогу стати свідком процесу художньої творчост гати створення художнього образу власними очима. Естетичний вплив справжнього театрального мистецтва, що викликає почуття емпатії — співпереживання у глядача, приводить його до катарсису — духовного очищення, а саме в цьому і полягає надзавдання мистецтва взагалі.
Відомості про театр ляльок зустрічаються ще в античній літературі, відомо також, що в і Давньому Єгипті були театралізовані вистави релігійного змісту з використанням ляльок богів.
З даніх давен лялькові вистави відомі також у країнах Сходу — в Китаї (куй-лей-сі), Японії, [[Інджхуууйж ія|Індії]], Індонезії тощо.
Виготовлення ляльок, зокрема великого розміру, приміром з пап'є-маше, практикувалося й зустрічається в наш час для участі у святковій ході, скажімо під час карнавалів у Іспанії, Франції та Німеччині.
У Туреччині (від доби Османської імперії) та в прилеглих народів (наприклад, у вірмен) поширення набув театр тіней караґьоз.
До початку XIX століття народний театр ляльок поступився напівпрофесійному — у період розквіту романтизму місцева інтелігенція починає ладнати аматорські лялькові вистави, що часто поєднуються з вивченням і збереженням народних традицій. Дуже швидко на це приходить мода — і ось уже відвідання таких, часто ліричних або сатиричних вистав, нерідко з додаванням етнографічних чи соціальних деталей і дуже часто на невибагливий сюжет про кохання людей з різних станів суспільства, стає дуже популярним в середовищі освіченого міщанства. Відомо, що навіть класики світової літератури Жорж Санд, Анатоль Франс, Моріс Метерлінк і Бернард Шоу писали для лялькового театру.
Отец и дед композитора были связаны с музыкой. Людвиг ван Бетховен-старший дослужился до капельмейстера придворной капеллы в Бонне, ухитряясь совмещать занятия музыкой с виноторговлей. Его сын Иоганн был вокалистом в капелле и играл на музыкальных инструментах.
Интересные факты из жизни Бетховена: композитор, патриот, человек
Знаком уважения Людвига Бетховена к деду, в честь которого его назвали, служило то, что всю жизнь композитор хранил портрет, на котором Бетховен-старший был изображен в одеянии капельмейстера. Позже портрет Бетховена-старшего по наследству перейдет к племяннику композитора Карлу и его потомкам.
В 1810 году при жизни Бетховена появились спекуляции о его высоком происхождении. Отцом музыканта называли прусского короля Фридриха Вильгельма II и даже его наследника Фридриха Великого. Друг Бетховена Карл Петерс в разговоре с ним заявил, что такие заблуждения следует исправлять – Бетховен ни чем не должен быть обязан прусскому королю.
Сам Бетховен предпочитал не тратить время на опровержение того, что писали о нем в печати, и самому не публиковать каких-либо личных сведений.
Родители Бетховена поженились в 1767 году. Иоганн взял в жены дочь придворного повара, которая успела к тому времени побывать замужем и стать вдовой. Людвиг-старший был недоволен выбором сына – отказался прийти на свадьбу и даже переехал в другую квартиру, чтобы не жить с такой невесткой.
Бетховен находил себе достойных учителей и учился самостоятельно. Не все ему давалось. Так, он пытался стать мастером игры на скрипке, но когда он исполнял скрипичную партию перед другом Карлом Амендой, тот стал умолять его прекратить. Бетховен не смог научиться хорошо играть на этом инструменте.
В ор. 59 Бетховен использовал мелодию русской песни и тему из оперы «Борис Годунов». Он мог почерпнуть эти мелодии из сборника русских песен, изданного в 1790 году и переизданного в 1806 году. Сборник песен композитор мог получить от Андрея Разумовского, русского посла в Вене. Это был образованный человек, покровительствовавший искусству и поддерживавший Людвига Бетховена.
В своих произведения Бетховен девять раз обращался к фольклору народов России и Украины.
С юности Людвиг был фактически главой семьи и позволял себе вмешиваться в личную жизнь младших братьев. Он был недоволен выбором жен, который сделали его братья Карл и Иоганн, и оба раза пытался расстроить их женитьбы. Он считал, что недостойный выбор его братьев будет компрометировать и его (композитор уже был вхож в высший свет).
Бетховен
Несмотря на натянутые отношения с невесткой Иоганной, Людвиг очень любил племянника по имени Карл. Брат композитора даже назначил Людвига опекуном своего сына. Перед подготовкой окончательного варианта завещания Карла Каспара в 1815 году в семье Бетховенов разгорелся настоящий конфликт. Людвиг убедил умирающего брата назначить его единственным опекуном племянника. Но Иоганна чуть позже убедила мужа приписать к завещанию, что Карл не желает полного удаления жены от воспитания ребенка.
Пять лет после смерти Карла Каспара длились судебные тяжбы Людвига с Иоганной за опекунство над маленьким Карлом. В итоге высший Апелляционный суд поддержал композитора, но потребовал, чтобы у Бетховена всегда был соопекун. Они часто менялись, и ни один не повлиял на формирование молодого человека.
Отношения Бетховена с племянником со временем стали трудными. Композитор занимался его воспитанием, стараясь сделать из юноши выдающегося человека и музыканта. Это не соответствовало собственным устремлениям Карла. Незадолго до смерти дяди он поступил на военную службу. Карл прожил заурядную, но благополучную жизнь. Уволился из армии лейтенантом, начал работать на таможне. Женился и прижил с женой нескольких детей. Сейчас живы потомки старшей дочери Карла.
В 1803 году Бетховен написал первую музыку к опере. Это была музыка к произведению «Огонь Весты», где автором либретто был Эмануэль Шиканедер. Но композитор был недоволен поэтическим уровнем либретто и оставил работу над музыкой «Огня Весты» незавершенной. По словам Бетховена, римляне из оперы разговаривали как венские «торговки яблоками».
Людвиг ван Бетховен
В 1804 году Бетховен влюбился в графиню Жозефину Дейм. Они познакомились пятью годами ранее, когда композитор давал ей уроки. В 1804 году, овдовев, 25-летняя графиня решила возобновить уроки, чтобы вернуть душевный покой. Между аристократкой и музыкантом вспыхнула страсть, но их отношения оставались платоническими и продолжались до 1807 года. Родственники Жозефины опасались ее увлечения композитором, и все препятствовало их браку. Жозефина сама решила прекратить отношения и приказала не пускать Бетховена к себе.
надеюсь Объяснение:
Театра́льне мисте́цтво (англ. Performing arts) — вид мистецтва, особливістю якого є художнє відображення життя за до сценічної дії акторів перед глядачами.
Театр — вид мистецтва, художньо освоює світ через драматичну дію, що здійснюється творчим колективом.
Основа театру — драматургія. Синтетичність театрального мистецтва визначає його колективний характер: у виставі об'єднуються творчі зусилля драматурга, режисера, художника, композитора, хореографа, актора.
Театральні постановки поділяються за жанрами:
Драма;
Трагедія;
Комедія;
Мюзикл і т. д.
Театральне мистецтво сягає своїм корінням в глибоку старовину. Його найважливіші елементи існували вже в первісних обрядах, в тотемічних танцях, в копіюванні повадок тварин і т. д.
Природа мистецтва театру синтетична, адже його художній образ виникає завдяки синтезу драматургії, архітектури живопису, скульптури, музики, майстерності актора. Отже, можна певну закономірність у розвитку процесу синтезації видів мистецтва. Якщо архітектура, живопис, скульптура взаємодіють переважно між собою, то мистецтво хореографії та театру, а далі ми побачимо, що і мистецтво кіно, використовує міжвидовий синтез.
Мистецтво театру цілком слушно вважають колективною творчістю. Порівняно з мистецтвом музики та хореографії процес співтворчості в театрі значно ускладнюється: у постановці спектаклю безпосередньо беруть участь принаймні п'ять осіб, але іноді у виставі бере участь один актор — це моновистава. Тільки, якщо всі вони стають співавторами, спектакль перетворюється у витвір мистецтва. Велика відповідальність при його створенні покладається на режисера-постановника, оскільки саме він повинен передати задум драматурга, створити необхідну атмосферу дії, вибудувати композицію спектаклю таким чином, аби вона якомога глибше і яскравіше донесла до глядача основну його ідею. Цей процес надзвичайно складний особливо тоді, коли драматурга і режисера розділяє значний часовий проміжок: необхідно передати атмосферу тієї епохи, у межах якої розгортається дія спектаклю, відтворити специфіку побуту, особливості костюмів тощо. Саме це і допомагає зробити режисерові художник, а музичне оформлення, що покладається на композитора, дає змогу посилити драматичне напруження дії, створити важливий емоційний фон спектаклю.
Зв'язуючою ланкою між драматургом і режисером є актор, який не доводить їхній задум до глядача, а й примушує повірити його в те, що відбувається на сцені. Саме актор може порушити міру умовності, що притаманна мистецтву театру. Проте створити повноцінний образ здатний тільки справжній актор, який володіє засобами акторської майстерності: системою зображувально-виражальних прийомів (міміка, дикція, інтонація, пластика, рух тощо), фантазією, вмінням імпровізувати та ін. Це дає можливість акторові встановити емоційний контакт з глядачем, примусити останнього співпереживати дії, що розгортаються на сцені.
Важлива специфічна особливість театру, яка відрізняє його переважно від усіх видів мистецтва (виняток — хореографія), полягає у тому, що глядач має змогу стати свідком процесу художньої творчост гати створення художнього образу власними очима. Естетичний вплив справжнього театрального мистецтва, що викликає почуття емпатії — співпереживання у глядача, приводить його до катарсису — духовного очищення, а саме в цьому і полягає надзавдання мистецтва взагалі.
Відомості про театр ляльок зустрічаються ще в античній літературі, відомо також, що в і Давньому Єгипті були театралізовані вистави релігійного змісту з використанням ляльок богів.
З даніх давен лялькові вистави відомі також у країнах Сходу — в Китаї (куй-лей-сі), Японії, [[Інджхуууйж ія|Індії]], Індонезії тощо.
Виготовлення ляльок, зокрема великого розміру, приміром з пап'є-маше, практикувалося й зустрічається в наш час для участі у святковій ході, скажімо під час карнавалів у Іспанії, Франції та Німеччині.
У Туреччині (від доби Османської імперії) та в прилеглих народів (наприклад, у вірмен) поширення набув театр тіней караґьоз.
До початку XIX століття народний театр ляльок поступився напівпрофесійному — у період розквіту романтизму місцева інтелігенція починає ладнати аматорські лялькові вистави, що часто поєднуються з вивченням і збереженням народних традицій. Дуже швидко на це приходить мода — і ось уже відвідання таких, часто ліричних або сатиричних вистав, нерідко з додаванням етнографічних чи соціальних деталей і дуже часто на невибагливий сюжет про кохання людей з різних станів суспільства, стає дуже популярним в середовищі освіченого міщанства. Відомо, що навіть класики світової літератури Жорж Санд, Анатоль Франс, Моріс Метерлінк і Бернард Шоу писали для лялькового театру.
Отец и дед композитора были связаны с музыкой. Людвиг ван Бетховен-старший дослужился до капельмейстера придворной капеллы в Бонне, ухитряясь совмещать занятия музыкой с виноторговлей. Его сын Иоганн был вокалистом в капелле и играл на музыкальных инструментах.
Интересные факты из жизни Бетховена: композитор, патриот, человек
Знаком уважения Людвига Бетховена к деду, в честь которого его назвали, служило то, что всю жизнь композитор хранил портрет, на котором Бетховен-старший был изображен в одеянии капельмейстера. Позже портрет Бетховена-старшего по наследству перейдет к племяннику композитора Карлу и его потомкам.
В 1810 году при жизни Бетховена появились спекуляции о его высоком происхождении. Отцом музыканта называли прусского короля Фридриха Вильгельма II и даже его наследника Фридриха Великого. Друг Бетховена Карл Петерс в разговоре с ним заявил, что такие заблуждения следует исправлять – Бетховен ни чем не должен быть обязан прусскому королю.
Сам Бетховен предпочитал не тратить время на опровержение того, что писали о нем в печати, и самому не публиковать каких-либо личных сведений.
Родители Бетховена поженились в 1767 году. Иоганн взял в жены дочь придворного повара, которая успела к тому времени побывать замужем и стать вдовой. Людвиг-старший был недоволен выбором сына – отказался прийти на свадьбу и даже переехал в другую квартиру, чтобы не жить с такой невесткой.
Бетховен находил себе достойных учителей и учился самостоятельно. Не все ему давалось. Так, он пытался стать мастером игры на скрипке, но когда он исполнял скрипичную партию перед другом Карлом Амендой, тот стал умолять его прекратить. Бетховен не смог научиться хорошо играть на этом инструменте.
В ор. 59 Бетховен использовал мелодию русской песни и тему из оперы «Борис Годунов». Он мог почерпнуть эти мелодии из сборника русских песен, изданного в 1790 году и переизданного в 1806 году. Сборник песен композитор мог получить от Андрея Разумовского, русского посла в Вене. Это был образованный человек, покровительствовавший искусству и поддерживавший Людвига Бетховена.
В своих произведения Бетховен девять раз обращался к фольклору народов России и Украины.
С юности Людвиг был фактически главой семьи и позволял себе вмешиваться в личную жизнь младших братьев. Он был недоволен выбором жен, который сделали его братья Карл и Иоганн, и оба раза пытался расстроить их женитьбы. Он считал, что недостойный выбор его братьев будет компрометировать и его (композитор уже был вхож в высший свет).
Бетховен
Несмотря на натянутые отношения с невесткой Иоганной, Людвиг очень любил племянника по имени Карл. Брат композитора даже назначил Людвига опекуном своего сына. Перед подготовкой окончательного варианта завещания Карла Каспара в 1815 году в семье Бетховенов разгорелся настоящий конфликт. Людвиг убедил умирающего брата назначить его единственным опекуном племянника. Но Иоганна чуть позже убедила мужа приписать к завещанию, что Карл не желает полного удаления жены от воспитания ребенка.
Пять лет после смерти Карла Каспара длились судебные тяжбы Людвига с Иоганной за опекунство над маленьким Карлом. В итоге высший Апелляционный суд поддержал композитора, но потребовал, чтобы у Бетховена всегда был соопекун. Они часто менялись, и ни один не повлиял на формирование молодого человека.
Отношения Бетховена с племянником со временем стали трудными. Композитор занимался его воспитанием, стараясь сделать из юноши выдающегося человека и музыканта. Это не соответствовало собственным устремлениям Карла. Незадолго до смерти дяди он поступил на военную службу. Карл прожил заурядную, но благополучную жизнь. Уволился из армии лейтенантом, начал работать на таможне. Женился и прижил с женой нескольких детей. Сейчас живы потомки старшей дочери Карла.
В 1803 году Бетховен написал первую музыку к опере. Это была музыка к произведению «Огонь Весты», где автором либретто был Эмануэль Шиканедер. Но композитор был недоволен поэтическим уровнем либретто и оставил работу над музыкой «Огня Весты» незавершенной. По словам Бетховена, римляне из оперы разговаривали как венские «торговки яблоками».
Людвиг ван Бетховен
В 1804 году Бетховен влюбился в графиню Жозефину Дейм. Они познакомились пятью годами ранее, когда композитор давал ей уроки. В 1804 году, овдовев, 25-летняя графиня решила возобновить уроки, чтобы вернуть душевный покой. Между аристократкой и музыкантом вспыхнула страсть, но их отношения оставались платоническими и продолжались до 1807 года. Родственники Жозефины опасались ее увлечения композитором, и все препятствовало их браку. Жозефина сама решила прекратить отношения и приказала не пускать Бетховена к себе.