Театра́льне мисте́цтво (англ. Performing arts) — вид мистецтва, особливістю якого є художнє відображення життя за до сценічної дії акторів перед глядачами.
Театр — вид мистецтва, художньо освоює світ через драматичну дію, що здійснюється творчим колективом.
Основа театру — драматургія. Синтетичність театрального мистецтва визначає його колективний характер: у виставі об'єднуються творчі зусилля драматурга, режисера, художника, композитора, хореографа, актора.
Театральні постановки поділяються за жанрами:
Драма;
Трагедія;
Комедія;
Мюзикл і т. д.
Театральне мистецтво сягає своїм корінням в глибоку старовину. Його найважливіші елементи існували вже в первісних обрядах, в тотемічних танцях, в копіюванні повадок тварин і т. д.
Природа мистецтва театру синтетична, адже його художній образ виникає завдяки синтезу драматургії, архітектури живопису, скульптури, музики, майстерності актора. Отже, можна простежити певну закономірність у розвитку процесу синтезації видів мистецтва. Якщо архітектура, живопис, скульптура взаємодіють переважно між собою, то мистецтво хореографії та театру, а далі ми побачимо, що і мистецтво кіно, використовує міжвидовий синтез.
Мистецтво театру цілком слушно вважають колективною творчістю. Порівняно з мистецтвом музики та хореографії процес співтворчості в театрі значно ускладнюється: у постановці спектаклю безпосередньо беруть участь принаймні п'ять осіб, але іноді у виставі бере участь один актор — це моновистава. Тільки, якщо всі вони стають співавторами, спектакль перетворюється у витвір мистецтва. Велика відповідальність при його створенні покладається на режисера-постановника, оскільки саме він повинен передати задум драматурга, створити необхідну атмосферу дії, вибудувати композицію спектаклю таким чином, аби вона якомога глибше і яскравіше донесла до глядача основну його ідею. Цей процес надзвичайно складний особливо тоді, коли драматурга і режисера розділяє значний часовий проміжок: необхідно передати атмосферу тієї епохи, у межах якої розгортається дія спектаклю, відтворити специфіку побуту, особливості костюмів тощо. Саме це і допомагає зробити режисерові художник, а музичне оформлення, що покладається на композитора, дає змогу посилити драматичне напруження дії, створити важливий емоційний фон спектаклю.
Зв'язуючою ланкою між драматургом і режисером є актор, який не просто доводить їхній задум до глядача, а й примушує повірити його в те, що відбувається на сцені. Саме актор може порушити міру умовності, що притаманна мистецтву театру. Проте створити повноцінний образ здатний тільки справжній актор, який володіє засобами акторської майстерності: системою зображувально-виражальних прийомів (міміка, дикція, інтонація, пластика, рух тощо), фантазією, вмінням імпровізувати та ін. Це дає можливість акторові встановити емоційний контакт з глядачем, примусити останнього співпереживати дії, що розгортаються на сцені.
Важлива специфічна особливість театру, яка відрізняє його переважно від усіх видів мистецтва (виняток — хореографія), полягає у тому, що глядач має змогу стати свідком процесу художньої творчост гати створення художнього образу власними очима. Естетичний вплив справжнього театрального мистецтва, що викликає почуття емпатії — співпереживання у глядача, приводить його до катарсису — духовного очищення, а саме в цьому і полягає надзавдання мистецтва взагалі.
Відомості про театр ляльок зустрічаються ще в античній літературі, відомо також, що в і Давньому Єгипті були театралізовані вистави релігійного змісту з використанням ляльок богів.
З даніх давен лялькові вистави відомі також у країнах Сходу — в Китаї (куй-лей-сі), Японії, [[Інджхуууйж ія|Індії]], Індонезії тощо.
Виготовлення ляльок, зокрема великого розміру, приміром з пап'є-маше, практикувалося й зустрічається в наш час для участі у святковій ході, скажімо під час карнавалів у Іспанії, Франції та Німеччині.
У Туреччині (від доби Османської імперії) та в прилеглих народів (наприклад, у вірмен) поширення набув театр тіней караґьоз.
До початку XIX століття народний театр ляльок поступився напівпрофесійному — у період розквіту романтизму місцева інтелігенція починає ладнати аматорські лялькові вистави, що часто поєднуються з вивченням і збереженням народних традицій. Дуже швидко на це приходить мода — і ось уже відвідання таких, часто ліричних або сатиричних вистав, нерідко з додаванням етнографічних чи соціальних деталей і дуже часто на невибагливий сюжет про кохання людей з різних станів суспільства, стає дуже популярним в середовищі освіченого міщанства. Відомо, що навіть класики світової літератури Жорж Санд, Анатоль Франс, Моріс Метерлінк і Бернард Шоу писали для лялькового театру.
Музыка
Джулио Каччини/Якопо Пери: Эвридика, опера (1600)
Клаудио Монтеверди: Орфей, опера (1607)
Доменико Белли. Страдающий Орфей, опера (1616)
Стефано Ланди. Смерть Орфея, опера (1619)
Генрих Шютц. Орфей и Эвридика, опера (1638)
Луиджи Росси. Орфей, опера (1647)
Иоганн Якоб Лёве. Орфей, опера (1659)
Марк Антуан Шарпантье: Орфей спускается в ад (1686/1687)
Райнхард Кайзер: Орфей, опера (1709)
Антонио Сарторио: Орфей, опера (1673)
Жан-Батист Люлли. Орфей, опера (1690)
Жан-Филипп Рамо Орфей, кантата (ок.1721)
Георг Филипп Телеман: Орфей, или Удивительное постоянство любви (1726)
Уильям Хейс: Орфей и Эвридика, ода (1735)
Кристоф Виллибальд Глюк Орфей и Эвридика, опера (1762)
Йозеф Гайдн Душа философа, или Орфей и Эвридика, опера (1791)
Ференц Лист: Орфей, симфоническая поэма (1853—1854)
Жак Оффенбах Орфей в аду, оперетта-буфф (1858)
Джан Франческо Малипьеро: Орфеида, опера (1922)
Эрнст Кшенек. Орфей и Эвридика, опера, либретто Оскара Кокошки (1923)
Дариюс Мийо: Несчастья Орфея, опера (1924)
Игорь Стравинский: Орфей, балет (1948)
Пьер Шеффер: Орфей-53, конкретная опера (1953)
Алан Хованесс: Размышление об Орфее для оркестра (1958)
Луис Бонфа: Чёрный Орфей, джазовая музыка к фильму Марселя Камю Чёрный Орфей (1959)
Александр Журбин: Орфей и Эвридика, рок-опера (1975)
Михаэль Денхофф: O Orpheus singt, пять лирических сочинений для октета (1977)
Ханс Вернер Хенце: Орфей, опера, либретто Эдварда Бонда (1978); Orpheus behind the wire, для смешанного хора (1981—1983)
Герд Домхардт: Orpheus-Fragmente (1984—1985)
Филип Гласс: Орфей, камерная опера по фильму Жана Кокто (1993)
Клаус Милинг: Орфей, французская кантата для баритона, альтблокфлейты и клавесина (1988)
Вальтер Хюс: Орфей, опера (1993)
Жан-Люк Дарбелле: Сад для Орфея (1996)
Рольф Рим: Restoring the Death of Orpheus для аккордеона и большого оркестра (2000)
Беат Фуррер: Begehren для музыкального театра (2001)
Ash: Orpheus (2004)
Ник Кейв: The Lyre of Orpheus (2005)
Отто Дикс: Орфей, песня
Arcade Fire: It’s Never Over (Oh Orpheus) (2013)
Соня Парамо: Чаровник Орфей (Orfeo Chamán), этническая опера, аранжировка и либретто: Кристина Плюхар / Christina Pluhar, режиссер-постановщик Sonia Paramo (2016)
Noize MC: Орфей и Эвридика, хип-опера
Рок-опера "Орфей" (2020)
Литература
Анжело Полициано: Сказание об Орфее, поэма (1470)
Джамбаттисто Марино: Орфей, идиллия
Педро Кальдерон де ла Барка: Божественный Орфей, драма (1663)
Николай Карамзин: Смерть Орфеева, стихотворение
Иоганн Вольфганг Гёте: Urworte Orphisch, стихотворение (1817)
Иван Козлов: Гимн Орфея, стихотворение
Роберт Браунинг: Эвридика — Орфею
Валерий Брюсов: Орфей (1893); Орфей и Эвридика(1903—1904), стихотворения
Владислав Ходасевич: Возвращение Орфея, стихотворение (1910)
Георг Тракль: Passion, стихотворение (1914)
Виктор Сегален: Орфей-царь, либретто оперы для Дебюсси (музыка не была написана)
Оскар Кокошка: Орфей и Эвридика, драма (1918)
Поль Валери. Орфей, сонет
Райнер Мария Рильке: Орфей. Эвридика. Гермес, стихотворение; Сонеты к Орфею, книга стихотворений (1923)
Марина Цветаева: Эвридика — Орфею, стихотворение (1923)
Сергей Маковский: Орфей, стихотворение
Жан Кокто: Орфей, драма (1926)
Хильда Дулитл: Эвридика, стихотворение
Маргерит Юрсенар: Новая Эвридика, роман (1931)
Пьер Эмманюэль: Гробница Орфея, книга стихов (1941)
Жан Ануй: Эвридика, драма (1942)
Джек Керуак: Всплывающий Орфей, роман (1945)
Готфрид Бенн: Смерть Орфея, стихотворение в книге «Статические стихи» (1948)
Ингеборг Бахман: Dunkles zu sagen, стихотворение (1953)
Альда Мерини: Присутствие Орфея, книга стихотворений (1953)
Винисиуш де Мораиш: Орфей из Консейсана, драма (1954, легла в основу фильма Марселя Камю Черный Орфей, 1959)
Морис Бланшо. Орфей, Дон Жуан, Тристан, эссе (1954). Взгляд Орфея, эссе (в книге «Пространство литературы», 1955)
Теннесси Уильямс: Орфей спускается в ад, драма (1957)
Юзеф Виттлин: Орфей в аду XX века (1963)
Гюнтер Кунерт: Орфей I—VI, цикл стихотворений (1970)
Яннис Рицос: Орфею, стихотворение
Люсеберт: Орфей, стихотворение
Вольфганг Бауэр: Ach, armer Orpheus!, драма (1989)
Нил Гейман: Sandman: Fables and Reflections, комикс (1988—1996)
Евгений Клюев: Книга Теней, роман (1996)
Роже Мюнье Орфей, кантата (1994)
Чеслав Милош: Орфей и Эвридика, книга стихотворений (2003)
Александр Саньков: Орфей, драматическая поэма (2016)
Павел Йору Хошигири Новиков Орфей, поэма в 2-х частях (2018)
Театра́льне мисте́цтво (англ. Performing arts) — вид мистецтва, особливістю якого є художнє відображення життя за до сценічної дії акторів перед глядачами.
Театр — вид мистецтва, художньо освоює світ через драматичну дію, що здійснюється творчим колективом.
Основа театру — драматургія. Синтетичність театрального мистецтва визначає його колективний характер: у виставі об'єднуються творчі зусилля драматурга, режисера, художника, композитора, хореографа, актора.
Театральні постановки поділяються за жанрами:
Драма;
Трагедія;
Комедія;
Мюзикл і т. д.
Театральне мистецтво сягає своїм корінням в глибоку старовину. Його найважливіші елементи існували вже в первісних обрядах, в тотемічних танцях, в копіюванні повадок тварин і т. д.
Природа мистецтва театру синтетична, адже його художній образ виникає завдяки синтезу драматургії, архітектури живопису, скульптури, музики, майстерності актора. Отже, можна простежити певну закономірність у розвитку процесу синтезації видів мистецтва. Якщо архітектура, живопис, скульптура взаємодіють переважно між собою, то мистецтво хореографії та театру, а далі ми побачимо, що і мистецтво кіно, використовує міжвидовий синтез.
Мистецтво театру цілком слушно вважають колективною творчістю. Порівняно з мистецтвом музики та хореографії процес співтворчості в театрі значно ускладнюється: у постановці спектаклю безпосередньо беруть участь принаймні п'ять осіб, але іноді у виставі бере участь один актор — це моновистава. Тільки, якщо всі вони стають співавторами, спектакль перетворюється у витвір мистецтва. Велика відповідальність при його створенні покладається на режисера-постановника, оскільки саме він повинен передати задум драматурга, створити необхідну атмосферу дії, вибудувати композицію спектаклю таким чином, аби вона якомога глибше і яскравіше донесла до глядача основну його ідею. Цей процес надзвичайно складний особливо тоді, коли драматурга і режисера розділяє значний часовий проміжок: необхідно передати атмосферу тієї епохи, у межах якої розгортається дія спектаклю, відтворити специфіку побуту, особливості костюмів тощо. Саме це і допомагає зробити режисерові художник, а музичне оформлення, що покладається на композитора, дає змогу посилити драматичне напруження дії, створити важливий емоційний фон спектаклю.
Зв'язуючою ланкою між драматургом і режисером є актор, який не просто доводить їхній задум до глядача, а й примушує повірити його в те, що відбувається на сцені. Саме актор може порушити міру умовності, що притаманна мистецтву театру. Проте створити повноцінний образ здатний тільки справжній актор, який володіє засобами акторської майстерності: системою зображувально-виражальних прийомів (міміка, дикція, інтонація, пластика, рух тощо), фантазією, вмінням імпровізувати та ін. Це дає можливість акторові встановити емоційний контакт з глядачем, примусити останнього співпереживати дії, що розгортаються на сцені.
Важлива специфічна особливість театру, яка відрізняє його переважно від усіх видів мистецтва (виняток — хореографія), полягає у тому, що глядач має змогу стати свідком процесу художньої творчост гати створення художнього образу власними очима. Естетичний вплив справжнього театрального мистецтва, що викликає почуття емпатії — співпереживання у глядача, приводить його до катарсису — духовного очищення, а саме в цьому і полягає надзавдання мистецтва взагалі.
Відомості про театр ляльок зустрічаються ще в античній літературі, відомо також, що в і Давньому Єгипті були театралізовані вистави релігійного змісту з використанням ляльок богів.
З даніх давен лялькові вистави відомі також у країнах Сходу — в Китаї (куй-лей-сі), Японії, [[Інджхуууйж ія|Індії]], Індонезії тощо.
Виготовлення ляльок, зокрема великого розміру, приміром з пап'є-маше, практикувалося й зустрічається в наш час для участі у святковій ході, скажімо під час карнавалів у Іспанії, Франції та Німеччині.
У Туреччині (від доби Османської імперії) та в прилеглих народів (наприклад, у вірмен) поширення набув театр тіней караґьоз.
До початку XIX століття народний театр ляльок поступився напівпрофесійному — у період розквіту романтизму місцева інтелігенція починає ладнати аматорські лялькові вистави, що часто поєднуються з вивченням і збереженням народних традицій. Дуже швидко на це приходить мода — і ось уже відвідання таких, часто ліричних або сатиричних вистав, нерідко з додаванням етнографічних чи соціальних деталей і дуже часто на невибагливий сюжет про кохання людей з різних станів суспільства, стає дуже популярним в середовищі освіченого міщанства. Відомо, що навіть класики світової літератури Жорж Санд, Анатоль Франс, Моріс Метерлінк і Бернард Шоу писали для лялькового театру.