1. Чому Люба прийшла до Михайлика й покликала його до загороди? 2. Чому Люба посоромилася їхати селом на
возі разом із Михайликом, коли вони ввечері
поверталися додому?
3. Хто це приїхав до Михайлика, чому він його не
впізнав?
4. Що вже вмів робити і що знав хлопчик, коли батько привів його вперше до школи? Хто його навчив?
5. Де хлопчик мав узяти чорнило для письма? б. Коли почало калюжі затягувати першим льодом, Михайлик мчав до школи, наче ошпарений. Яке вміння від цього виробилося в
нього?
7. Чому дивувалися люди в селі, школярі тицяли пальцями, а Михайлик мало не плакав із жалю? 8. Які гостинці купив батько хлопцю на ярмарку? 9. Які дідові слова пригадав Михайлик, коли
побачив батьків подарунок? 10. Яка особливість була в малого Михайлика,
тому він і став у майбутньому
Головною дійовою особою твору «Сто тисяч» є заможній селянин Герасим Никодимович Калитка, який вже має двісті десятин землі, проте всі свої сили покладає на те, щоб збільшити свої володіння. Цей хижак скуповує жадану земельку зубожілих селян і маєтки розорених конкуренцією поміщиків. Для нього і «бумага» на купчій — «зелена мов земля, укритая рястом!.. Ох, земелько, свято земелько — божа ти дочечко! — вигукнув він. Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки... Приобрітав би тебе без ліку». Його мрія — всю землю навкруги скупити: «Їдеш день — чия земля? Калитчина! Їдеш два — чия земля? Калитчина! Їдеш три — чия земля? Калитчина!.. Дихання спирає... а скотини, а овець розвіду — земля під товаром буде стогнати…». На мій погляд, смисл свого життя Калитка бачить у нагромадженні землі.
Герасим Никодимович хоче купити в сусіднього поміщика Смок-винова 250 десятин землі, але у нього не вистачає грошей. Прагнучи швидко розбагатіти, він іде на шахрайство і вирішує купити в Невідомого за п’ять тисяч справжніх грошей сто тисяч фальшивих.
Зажерливий, скупий Калитка нещадно визискує наймитів. Йому все здається, що наймити мало роблять, але дуже багато сплять і їдять. Він намагається відібрати навіть окраєць хліба у наймита, який у неділю йшов на роботу. Хижак сердиться на Копача за те, що той багато їв під час обіду. Він ніколи не п’є за власні гроші, бо «від своєї горілки в грудях пухне».
Свого сина Романа він хоче одружити з дочкою великого землевласника Пузиря, сподіваючись одержати значне придане.
Калитка, на мою думку, груба, некультурна, неосвічена людина. Він деспотично поводиться зі своєю дружиною, б’є її; на людях вдає, що ставиться до неї лагідно. Шахрай зневажливо говорить про науку, вважає, що всі вчені дурні, «голодрабці». «Застав його,— каже Калитка,— коняку запрягать, то й не запряже: він зараз полізе по книжках, по тих рихметиках шукать, як це робиться».
Отже, основними рисами його характеру є зажерливість, скнар-ність, крутійство, лицемірство, деспотизм, неуцтво. Ці характерні риси, експлуататорська суть Калитки яскраво виявляються у його мові: «робітники та собаки надворі повинні буть», «ні світ, ні зоря вже й жреш!»; «обіцянка — цяцянка, а дурневі радість»; «кругом, кругом моє», «бери і в свого і в чужого», «лупи — та дай»; «гроші всьому голова»; «Ой Пузирі! Глядіть, щоб не полопались, а замість вас Калитку розіпре грошовою...».
І. Карпенко-Карий засуджує хижацьку натуру Герасима Калитки, бичує його гострою зброєю сатир. Всі думки і вчинки Калитки спрямовані на швидке збагачення, викликають глузливий сміх.
Хижак викликає до себе презирство й огиду навіть тоді, коли намагається кінчити життя самогубством. Його останні слова: «Обікрали... Ограбили... Пропала земля Смоквинова!.. Краще смерть, ніж така потеря!» — викликають глузливий сміх у читача і глядача. Це сміх над нікчемністю людини, яка вбачає зміст життя в збагаченні, сміх над хижацькою натурою, експлуататором, який у погоні за наживою зазнав краху. Таким чином, змальовуючи образ Калитки, драматург пильнує, щоб кожен його крок, кожна думка, побутові і моральні норми — все було підпорядковане глибшому розкриттю сільського ненажерливого глитая. Він прагне відтворити типове явище з найбільшою повнотою й загостреністю і разом з тим зберегти неповторну своєрідність образу.
Повість-казка Олександра Гріна "Пурпурові вітрила" - це справжній гімн мріям, надії та силі справжнього кохання. Головні герої - Ассоль та Артур Грей - справжні романтики. Вони завзято мріють, ніколи не втрачають надії та віри у те, що їхні мрії здійсняться - навіть тоді, коли, здається, все проти них.
Над Ассоль через її мрію глузують жителі міста, вважають її за дурну. Але дівчина не звертає уваги на недоброзичливість оточуючих. Вона мріє - і її мрія здійснюється. Артуру Грею теж довелося долати неабиякі перешкоди на шляху до здійснення його мрії, але він вистояв і досяг своєї мети. Це йому вдалося завдяки терпінню, наполегливості та вірі в себе і свою мрію.
Звісно, у реальному житті не всі мрії здійснюються. Але це не означає, що мріяти не треба. Навпаки: мрія надає людині крила, підносить її над буденністю життя. І тоді навіть найфантастичніша мрія може здійснитися - як у повісті Олександра Гріна "Пурпурові вітрила".