.1.Де М.Вороний знайшов "оповідання, що зворушує найсвятіші почуття"? 2.Який князь узяв у полон половецького хлопця? 3.У якому місті жив син половецького хана? 4.Як жилося хлопчигу в полоні? 5.Чому хан вирішив знайти сина? 6.Як гудець повинен був нагадати хлопчикові про батька й рідну землю? 7.Скільки днів добирався гулець до Києва? 8.Яку пісню співав гудець хлопцеві? 9.Що до хлопцеві згадати про рідний край? 10.Хто ВУкраїні виступає гудцями? 11.Яку думку хотів донести поет цією поемою людям? 12.До яких людей із зневагою ставиться автор в заключній частині поеми?
Великий Кобзар відіграв величезну роль у розвиткові національної і соціальної самосвідомості українського народу. Боротьба проти будь-якого гніту, в тому числі й національного, була в концесії Шевченка боротьбою за те, щоб розчистити шляхи для вільного розвитку як українського нарощу, так і інших гноблених народів. І все це він робив не балачками, ні роз-мовами, а великою, геніальною силою своїх поетичних творів. Патріотичні ідеї Шевченка зросли на життєдайному грунті багатовікової боротьби українського народу за свою незалежність, проти соціального і національного гніту. Героїчне минуле України привертає увагу молодого Поета не саме по собі, а як дійовий побудник сучасного становища народу, як засіб для піднесення патріотичного почуття:
Україно,
Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько! /”Тарасова ніч”/.
Поет розуміє, що немає і не може бути вільної, щасливої і радісної вітчизни, поки “…скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві… /”І виріс я на чужині”/. Шевченкові герої – це люди кровно зв’язані з батьківщиною. Це подвижники, для яких немає вищого почуття, ніж гаряча любов до стражденної матері-вітчизни. Такими патріотами були вожді народних повстань – Наливайко, Тарас Трясило, Богдан Xмельницький, Богун, Залізняк, Гонта
В рідному краї нам долі нема:
Бурі нас нищать, пригноблює тьма,
Студять морози...
Цвіт наш, красу нашу – гублять усе!
З півночі вітер з собою несе
Люті погрози.
Хто міг знати, що слова цього вірша за кілька десятиліть набудуть пророчого змісту? А втім, українська реальність тридцятих років XX століття перевершила всі, навіть найтрагічніші пророцтва.
Немає для поета нічого страшнішого, ніж опинитися на положенні підозрілого, а потім і ворога. Тому є багато прикладів. Коли за правління Йосифа Сталіна почалися переслідування за політичними мотивами, Миколі Вороному пригадали все. Адже поет за часів революції сумнівався в доцільності такого боротьби, вагався, потім емігрував до Польщі й кілька років перебував там. Крім того, твори Вороного аж ніяк не оспівували радість соціалістичного будівництва. Зрозуміло, що за сталінщини такій людині годі було сподіватися на спокійне життя. Миколу Вороного заарештували, а в жахливому 1938 році його життя трагічно обірвалося.
Микола Вороний щиро любив Україну-неньку, був справжнім патріотом, до того ж, талановитим патріотом. Не в останню чергу поета цікавила проблема історичної пам'яті. Ще в 1899 році Вороний написав зворушливу поему «Євшан-зілля» . У поемі йдеться про полоненого половця – ханського сина. Бранця як значну політичну фігуру оточили розкошами, і він почав забувати батьківщину. Половецький хан страждав від розлуки з сином. Щоб повернути юнака додому, він послав до нього старого віщуна. Ханське доручення виявилося дуже складним. Нічим не можна було пробудити заснулу пам'ять юнака: ні розповідь про сльози самотнього хана, ні половецькі пісні. Але віщун здогадався дати понюхати бранцеві зав'язане у вузлику степове зілля, що його було привезено з далекої батьківщини. І сталося диво: перед очима юнака постав «широкий, вільний, пишнобарвний і квітчастий» половецький степ... Ця зворушлива легенда розповідається в Іпатському літописі. Микола Вороний по-своєму інтерпретує давню легенду, переосмислюючи її в науку землякам-українцям. Звичайно, не про часи Київської Русі поема «Євшан-зілля», а про долю тогочасної України, де «славних предків правнуки погані» почали зневажати рідну мову та культуру. Справжній біль звучить в останній строфі поеми:
Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить –
Шлях у край свій повороту.
Микола Вороний узагальнює проблему історичної пам'яті, надаючи їй широкого масштабу. Поет доводить, що ця проблема вкупі з проявами патріотизму є актуальною для будь-якого народу. Тих, «котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали» , треба навернути на істинну путь.
Гірка доля народу, який втратив свою історичну пам'ять. І свої його цураються, і чужі ненавидять. А може статися й дещо гірше... У 1917 році Микола Вороний написав оптимістичний вірш «За Україну!» , сповнений нових надій та нових ілюзій, породжених Лютневою революцією:
Ганебні пута
Ми вже порвали
І зруйнували
Царський трон.
З під ярем,
І з тюрем.
Де був гніт,
Ми йдем на вольний світ!
Микола Вороний прагнув здійснення віковічної мрії українців про незалежність, але насправді Україні була уготована інша доля. Стали реальністю мрії інших людей. Реальністю стали й рядки давнього вірша Миколи Вороного, написані ще за царату:
Люду мій бідний, окрадений люду!
Що у твоїх я побачив очах,
То вже й до віку свого не забуду,
Де б я не був, всюди бачити буду –
Голод і жах!
Поезія Вороного після тривалої заборони нарешті знайшла свою аудиторію. У ній ми бачимо прагнення справжнього патріота побачити Україну щасливою і незалежною, яке вже за наших часів знаходить своє практичне втілення.