1. Ми знайомимося з Доріаном Ґреєм у майстерні художника Безіла
Голворда, який написав його портрет. Яким зображений митець?
2. Як леді Брендон схарактеризувала Доріана, знайомлячи з ним Безіла? Про
що це свідчить?
3. Чому зустріч із Доріаном Ґреєм сповнила художника неабияким
натхненням? Знайдіть у тексті опис зовнішності юнака.
4. Хто змусив Доріана замислитись над власною красою? Хто в романі
сповідує ідеї гедонізму?
5. Що зрозумів Доріан, уперше побачивши свій портрет? Зверніться до
тексту.
6. Навіщо Доріан вирішив показати портрет Безілові? Що той побачив?
7. Чи вважаєте ви, що саме художник винен у спотворенні душі й поведінки
юнака?
8. Які риси характеру сформувалися в героя і як це позначилося на його
подальшому житті?
9. З’ясуйте роль книг, літератури в житті Доріана Ґрея.
10. Як ви вважаєте, яке місце в житті Доріана Ґрея посідає кохання?
11. Що приваблювало Доріана в актрисі Сібіл і чому її невдала гра
спричинила розрив стосунків?
12. Які зміни сталися на портреті Доріана після розриву з Сібіл?
13. Чому Доріан розуміє, що після загибелі Сібіл у нього більше немає надії?
14. О. Уайльд стверджує: «Художник — не мораліст». Чи підтвердив
письменник фіналом роману власну концепцію?

Спочатку автор цієї автобіографічної кіноповісті визнає, що в його повсякденне життя дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов'язані з довгими роками розлуки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна "усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел".

Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє. Мати, бувало, говорила: "Нічого в світі так я не люблю, як саджати що—небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рос-линочка, ото мені радість". Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили.

На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном. Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця. Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома—таки спалила книжку. "Любив дід гарну бесіду й добре слово".

Він був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди збирав у лісі краще за всіх, "розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо". Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це не риба. От раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти слухали, забувши про все, поки й "не засинали в запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною". Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час.

Часто-густо сповнені іронії репліки Кайдашихи, особливо до невісток: «Лавріне! Підстав своїй жінці під ноги стільчика, бач, не дістане руками й до половини діжі». Їдка іронія звучить буквально в наступній репліці Кайдашихи: «Лавріне! Утри жінці піт з лоба, а то ще в діжу покапає», а далі звертання до сина лунає вже саркастично:

«Лавріне, утри лиш носа своїй жінці. Он, бач, дядьки з носа виглядають». Так само саркастично звучать Омелькові слова, звернені до Кайдашихи, хоча насправді ними він характеризує не свою жінку, а «каторжні» Западинці (пригадайте епізод, у якому віз перевернувся разом із Кайдашихою): «Та тут хоч спідницю скинь та й по яру бігай! Ніхто не побачить, бо щось тут і хат не гурт видно».

Рясніють сторінки повісті й зниженою лексикою, особливо в порівняннях: Кайдашиха стала шута, як безрога корова; заквітчалась сіном, як вівця реп’яхами; ходить так легенько, наче в ступі горох товче; у Химки очі, як у сови, а як ходить, то наче решетом горох точить.

Комічного ефекту автор досягає, використовуючи мовну нісенітницю у ворожінні баби Палажки: «Сарандара, марандара, гаспида угас, василиска попер! Амінь біжить, амінь кричить, аміня доганяє!»

Зверніть увагу, герої повісті майже ніколи не сміються, сміється читач, але в тім то й річ, що, коли відзвучить сміх, на дні душі залишається сум. «Сміх зі слізьми» є однією з рис української літератури — це відзначав і сам І. Нечуй-Левицький.