Григо́рій Фе́дорович Кві́тка-Основ'я́ненко ( 18 (29) листопада 1778, с. Основа, Харківська губернія, Російська імперія — 8 (20) серпня 1843, Харків, Російська імперія) — український прозаїк, драматург, новинар, літературний критик і культурно-громадський діяч. Брав участь у заснуванні професійного театру в Харкові (1812), у виданні першого в Україні журналу «Українскій Вістникъ» (1816–1817), сприяв виданню альманаху «Молодикъ» (1843–1844). В 1806 р. служив у народному ополченні, був повітовим проводирем дворянства (1817—1828), згодом — головою Харківської палати кримінального суду. Помер 20 серпня 1843 після тяжкої хвороби у Харкові. У 1830-их написав та опублікував цілу низку прозових творів російською мовою: повісті та романи «Харківська Ганнуся» (також відома як «Ганнуся») (?), «Пан Халявский» (1840), «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова» (1841), «Панна сотниковна»; історико-художні та етнографічні нариси «Головатый» (1839), «Украинцы» (1841), «История театра в Харькове» (1841), «1812 год в провинции», так звані фізіологічні нариси «Ярмарка» (1840), «Знахарь» (1841) тощо.
Були часи, коли держава власна, могутня і сильна залишалася тільки в мріях, бо ім’я українця залишалося синонімом раба, душа і серце якого не знали неба, а земля українська ставала оселею скорботи і горя. У жертву було принесено життя мільйонів мучеників – синів і дочок України. Це завдяки їм не згасла віра у праведну путь, не вмерла надія у світле майбутнє, не зміліла любов до України. Українська душа огненно заговорила устами Тараса Шевченка, висповідалась і утвердилася в надії, що прилине правда і настане день, коли «врага не буде супостатата, а буде син і буде мати, і будуть люде на землі».Дивною квіткою-ломикаменем, чарівною мавкою волинських лісів, мужнім голосом цілого народу прибула до духовної Вітчизни українців безсмертна Леся Українка. ЇЇ поезія стала і хлібом насущним, і високим небом. Вона не дала українському народові втратити віру на осягнення вершини у сонячній кроні неба України. Іван Франко вклав в уста свого Мойсея пророчі слова про Месію, Мету, Дух. Поет став провідником нації, а слово його творів «вічним революціонером», духом неспокою у сходженні на вершину. Так не вмерла українська душа, не загинуло слово, вистояв народ, щоб знову опинитися на роздоріжжі і обрати свою майбутню долю.І от ми стали на порозі Європи. Майбутнє нашої держави залежить від нас, молодих, тих, хто сьогодні ще за шкільною партою, а завтра будуватиме нову Україну, високоцивілізовану, демократичну, де пануватиме достаток для більшості людей, які цінуватимуть конституційні свободи, де сяятимуть вогнями чисті міста, а у селах щасливо працюватимуть на своїй землі люди.Чого нам не вистачає тепер? Напевно, любові для значної частини громадян до України.Що до Україні? Відповідь одна: патріотизм. Саме любов до рідного краю і свого народу можуть до нам подолати усі негаразди і, головне, навчитись відрізняти свободу від рабства, труднощі, породжені становленням молодої держави,від труднощів, породжених ворогами нашої свободи. Саме патріотизм зможе забезпечити зміцнення нашої державності.Тож хай не зміліє духовна криниця наших молодих сердець, а віра, надія і любов до збудувати нову Україну.
Брав участь у заснуванні професійного театру в Харкові (1812), у виданні першого в Україні журналу «Українскій Вістникъ» (1816–1817), сприяв виданню альманаху «Молодикъ» (1843–1844).
В 1806 р. служив у народному ополченні, був повітовим проводирем дворянства (1817—1828), згодом — головою Харківської палати кримінального суду.
Помер 20 серпня 1843 після тяжкої хвороби у Харкові.
У 1830-их написав та опублікував цілу низку прозових творів російською мовою: повісті та романи «Харківська Ганнуся» (також відома як «Ганнуся») (?), «Пан Халявский» (1840), «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова» (1841), «Панна сотниковна»; історико-художні та етнографічні нариси «Головатый» (1839), «Украинцы» (1841), «История театра в Харькове» (1841), «1812 год в провинции», так звані фізіологічні нариси «Ярмарка» (1840), «Знахарь» (1841) тощо.