1. Поясніть, чому між друзями в спортивній залі зчинилася бійка. Зацитуйте ті
фрази, якими обмінялися Юлько та Славко. Чи мали вони рацію у своїх звинува.
ченнях один одному?
2. Поясніть, що в поведінці Юлька дратувало Славка Беркуту найбільше. Відповідь
підтверджуйте цитатами.
3. Фраза Юлька, що «треба мати удачу, тоді все в руки само йде» виклика-
ла в Славка хвилю обурення. Чи не здається вам, що він заздрив другові, який
його в усьому переважав? Свою відповідь обгрунтуйте.
4. Поясніть, чи прийшло до Славка усвідомлення його помилкової поведінки?
Наведіть цитату на підтвердження своєї думки.
5. У поєдинку зламалася Славкова шпага. Чи можна цей епізод розцінювати як
символ того, що Беркута зазнав поразки у своїх поглядах? Як би ви витлумачили
сцену двобою друзів?
6. Поясніть, як Славко і Юлько потрактували причини конфлікту між ними. Чию сто-
рону з друзів підтримуєте ви? Свою відповідь обгрунтуйте.
7. Поясніть, яке символічне значення у творі має епізод поєдинку. Свою відповідь
обгрунтуйте.
8. У повісті Славко Беркута кілька разів згадує про «максимальне навантажен-
ня». Що воно означає для нього? Як своїми вчинками хлопець хоче йому відпо-
відати?
9. Порівняйте поведінку батьків обох хлопчиків після поєдинку. Чи була вона від-
повідною до ситуації, що склалася? Як кожен із хлопців ставився до слів своїх
батьків і про що це свідчить?
«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.
Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».
Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.
«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».
(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)
«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».