1. Провідною стильовою системою сучасної української літератури є:
А) постмодернізм;
Б) модернізм;
В) символізм.

2. Найяскравішим прикладом руйнування традиційного наративу є:
А) роман Ю.Андруховича „Московіада”;
Б) роман Є.Пашковського „Безодня”;
В) роман В.Медвідя „Кров по соломі”.

3. Збірка оповідань „Льох” належить перу:
А) В.Медведя;
Б) О.Забужко;
В) Є.Пашковського.

4. Видана у 2005 році збірка поезій О.Забужко має назву:
А) „Осінні пси Карпат”;
Б) „Друга спроба: Вибране”;
В) „Осінні гнізда”.

5. Творчість О.Забужко охоплює:
А) поезію і прозу;
Б) дослідницькі студії та есеїстику;
В) дослідницькі студії, есеїстику, поезію і прозу.

6. Фемінний дискурс у постмодерній українській літературі пов’язують з іменами:
А) Лесі Українки, Ольги Кобилянської;
Б) Євгенії Кононенко, Марії Матіос;
В) Раїси Іванченко, Ірини Вільде.

7. Жанр детективу у сучасній українській літературі представлений у творчості:
А) К.Мотрич та Л.Тарнашинської;
Б) І.Роздобудько та Є.Кононенко;
В) В.Медведя та О.Лишеги.

8. Стильовою домінантою для більшості творів В.Шевчука є:
А) постмодернізм;
Б) неоромантизм;
В) необароко.

9. У сучасній українській літературі жанр новели є провідним у творчості:
А) Є.Пашковського, В.Шевчука;
Б) В.Даниленка, М.Рябчука.
В) А.Дімарова, П.Загребельного.

10. Лірико-філософське начало є домінуючим у новелах:
А) Алли Тютюнник та Людмили Тарнашинської;
Б) В.Медведя та О.Уляненка;
В) О.Жовни та Я.Лижника.

11. Таке жанрове утворення як „роман-балада” представлене у творчості:
А) Є. Пашковського;
Б) В. Шевчука;
В) О. Забужко.

12. Верлібр є провідною формою у творчості:
А) Д.Павличка, І.Драча;
Б) Е.Андієвської, І.Жиленко;
В) І.Малковича, В.Голобородька.

13. „Тиху” поезію в контексті Київської школи репрезентує:
А) Л.Талалай;
Б) М.Воробйов;
В) В.Неборак.

14. Емма Андієвська належить до:
А) Київської школи;
Б) Нью-Йоркської групи;
В) „Бу-Ба-Бу”.

15. Творчість поетів, що належать до угрупування „Бу-Ба-Бу” репрезентує:
А) неоавангардизм;
Б) герметизм;
В) інтелектуалізм.

16. Збірка поезій „Ікар на метеликових крилах” належить перу:
А) В.Герасим’юка;
Б) В.Неборака;
В) В.Голобородька.

17. Жанр „мелодрамофарс” представлений у творчості:
А) Лесі Демської;
Б) Неди Нежданої;
В) Наталі Ворожбит.

18. Сучасна українська драматургія зорієнтована на:
А) театр побутової драми;
Б) театр абсурду;
В) театр класичної драми.

19. Літературознавчі дослідження сучасної української літератури представлені працями:
А) Л.Новиченка, О.Білецького;
Б) П.Загребельного, В.Дрозда;
В) Т.Гундорової, В.Агеєвої.

20. Сучасну українську літературу діаспори пов’язують з іменами:
А) В.Вовк, Е.Андієвської;
Б) Ю.Андруховича, Є.Пашковського;
В) Г.Пагутяк, Л.Тарнашинської.

Тарас Шевченко не випадково з усієї усної творчості вирізняє думу, адже саме в думах збереглася неписана історія нашого народу, її трагічні й героїчні сторінки.
Українські думи — це не безпристрасна оповідь про давно минулі часи, а сувора, мужня поезія про реальні події чи героїв, які давали, нападникам рішучу відсіч.
У думах немає дат, але події точно вгадуються і є емоційна оцінка невідомого автора, розкривається значення подій і образів героїв. Думи не відірвані від дійсності, вони відповідають прагненням та інтересам народу, мобілізовуючи його на боротьбу з ворогами. У кровопролитних війнах народ не змілів душею, не розтратив своєї духовної сили. У безперервній боротьбі гартувалося прагнення до волі, незалежності, а думи виховували національну гордість, духовність народу.
Як жанр народної поезії думи виникли в XV—XVI століттях. Виконували їх народні співці під акомпанемент бандури або кобзи. Саме за назвою музичного інструмента цих співців стали називати кобзарями. Часто кобзарі були сліпими. Існує думка про те, що в минулому співці були козаками, які потрапили в полон. Турки чи татари осліплювали старих полонених і відпускали на Україну. Сліпі козаки брали в руки кобзу і, йдучи від села до села, співали пісні і думи, в яких оповідали все, що пережили самі чи чули від своїх товаришів.
Головна тема дум — це оспівування ратних подвигів українського народу, розповіді про численні набіги на наші землі турецько-татарських людоловів, про козацькі походи, про боротьбу українського народу з польсько-шляхетськими панами.
Одним із найкращих зразків української думи є «Дума про Марусю Богуславку». Цей твір сповнений високого емоційного напруження. У ньому і гаряче благання, і стогін, і прокляття землі та віри бусурманської, що на все життя перетворювала тисячі українок, які потрапили в полон, на бранок.
Справжній розквіт народних дум пов'язаний із піднесенням козацького руху. Із кінця XVI століття козаки організовували великі походи на Крим та Туреччину, не раз на невеликих човнах-«чайках» перепливали Чорне море і брали міста- фортеці Козлов, Синоп, Царгород. Козаки, горді, відважні лицарі, сміливо дивилися у вічі смерті, завжди були готові стати на двобій з нею. Їхній хрест — шабля, Бог козаків — перемога, а пісня була молитвою. Думи цього періоду — це оспівування звитяги героїв, їхнього братерства, любові до батьківщини.
Думи — перлини народної поетичної творчості. Вони ніколи не втратять свого значення, адже в них відбите історичне минуле народу, його світогляд і почуття.

ЕЧОРИН — главный персонаж романа М.Ю.Лермонтова «Герой нашего времени» (1838-1840). Современники, в том числе Белинский, в значительной степени отождествляли П. с Лермонтовым. Между тем автору важно было отмежеваться от своего героя. По словам Лермонтова, П.— портрет, составленный из пороков целого поколения — «в полном их развитии». Вполне понятно, почему «Журнал П.» для Лермонтова — «чужое произведение». Если не лучшей, то центральной его частью являются дневниковые записи П., озаглавленные «Княжна Мери». Нигде П. так не соответствует образу, раскрытому автором в предисловии. «Княжна Мери» появилась позже всех остальных повестей. Предисловие, которое Лермонтов написал для второго издания романа, своей критической остротой прежде всего связано с этой повестью. Герой, которого он представляет читателю, — это именно тот П., каким он показан на страницах «Княжны Мери». Критический пафос последнего периода жизни Лермонтова в этой повести проявился особенно ярко. На характер главного героя, очевидно, повлияла разновременность написания повестей. Сознание Лермонтова очень быстро изменялось. Изменялся и его герой. П. в «Княжне Мери» уже не совсем тот, что появляется сперва в «Бэле», затем в «Фаталисте». В конце работы над романом П.обрел ту выразительность, которая должна была довершить обещанный портрет. Действительно, в «Княжне Мери» он предстает в самом неприглядном свете. Конечно, это натура волевая, глубокая, демоническая. Но так его можно воспринимать только глазами юной княжны Мери и ослепленного им Грушницкого. Тот незаметно для себя подражает П., потому он так уязвим и смешон для П. Между тем даже этот Грушницкий, ничтожество, по мнению П., вызывает у него чувство зависти. И одновременно сколько храбрости выказал П. в кульминационный момент дуэли, зная, что его собственный пистолет не заряжен. П. и впрямь проявляет чудеса выдержки. И читатель уже теряется: да кто же он — этот герой нашего времени? Интрига исходила от него, а когда жертва запуталась, он как будто и не виноват.П. называют странным человеком все персонажи романа. Лермонтов уделил много внимания человеческим странностям. В П. он суммирует все свои наблюдения. Странность П. как бы ускользает от определения, потому мнения о нем окружающих полярны. Он завистлив, зол, жесток. Вместе с тем великодушен, иногда добр, то есть поддаться доброму чувству, благородно защищает княжну от посягательств толпы. Он безупречно честен наедине с собой, умен. П.— талантливый писатель. Лермонтов приписывает замечательную «Тамань» его небрежному перу, щедро делясь с героем лучшей частью своей души. В результате читатели как бы привыкают многое извинять»Шв., а кое-что и вовсе не замечать. Белинский защищает П. и фактически оправдывает его, поскольку «в самых пороках его проблескивает что-то великое». Но все доводы критика скользят по поверхности печоринско-го характера.