Пояснення:Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку еони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: “Шнель, бидлото, шнель!” Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали
м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпцига.
Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: “Гут… кіндер… гут”. А коли німців повели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь
сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.
Місто давно не сердилося на німців, удови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин і дітей, часом приносили щось з одягу – старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів “фрау”.
– Шнель! Шнель!
У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.
Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість “шнеляти” простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.
Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли – сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху так. що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.
Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.
– Бидлото, тобі що – немає нужника? – гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.
Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.
Осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном.
Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв’язаний нами хрест…
Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. У рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:
– Ви не знаєте, де наш тато?..
БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА
Гер – нім. пан; шанобливе звертання в нім. мові до чоловіка.
Рассказ " Приблуда " С. Васильченко написал 1925 года. Сюжет рассказа «Приблуда» взято из жизни детского дома. Ведь в 20-х годах XX в. Васильченко был заведующим детского дома.
Васильченко в рассказе хотел аоказаты новое в человеческих отношениях, в человеческой психологии. Воспитанники, которые живут в достаточно стесненных материальных условиях, писатель показывает нам - в их взаимоотношениях ростки человеческой морали и гуманности. В рассказе поднимается такая насущная проблема того времени: ликвидация детской беспризорности. Бесхлебный и невеселое жизни детей-сирот, от недоедания они худые, аж светятся, становятся печальным и грустными. Но достаточно сказать им ласковое слово, приласкать, как они искренне, по-детски радуются. Именно благодаря этому рассказ приобретает оптимистического звучания.
Условия жизни в детском доме крайне сложные - дети по трое спят на одной кровати, нет одежды, нет еды, «хлеба ни крышки».
Дети знали, что за внешней неприветливость, сердитость, постоянной ворчливостью Прасковьи Калистратовне (так звали заведующую) кроется чуткое и доброе сердце. Она целый день хлопочет и ссорится то с инспектором, то с детьми, потому что чуть справляется, чем накормить, во что одеть и обуть множество детворы, которую забросили в детский дом Бездомность, разруха, голод по перев революционных лет).
Портрет заведующей : «... голос, как труба, идет, как буря. Высокая, полная, в мужичьих сапогах, шумит-гремит ... Утром носилась по учреждениям, соревновалась, просила, ругалась ... »
Дети прозвали ее Ревой. Она, запершись в своей комнате, ревностное плачет, не в силах спокойно смотреть на детские нищета и лишения.
Главным героем рассказа является бездомный парень Миша. Миша - осунувшийся, оборванный, босые ноги все в грязи, в лохмотьях, язвы на ногах ... Миша говорил, что пришел погулять к детям. Но как оказалось, он - бездомный.
Черты характера Мышка : сообразительный, любознательный, живой, певучий парень. Дети называют его будущим «Моцартом». Мальчик обнаруживает к музыке и чтения художественных произведений.
Дети, узнав, что этот мальчик - сирота, окружают трогательной вниманием и заботой будущего «Моцарта». Сначала дети прячут мальчика-приблуду с тем, чтобы убедить Прасковью Калистратовне оставить его в детском доме. Детям присуще чувство товарищества, взаимо . Они знали, что ни говори, а Рева не устоит перед их принять в детдом еще и интересного мальчика-приблуду.
Детям удалось убедить Прасковью Калистратовне оставить Мишка в детском доме.
Герои рассказа «Приблуда» знают уже о своих возможностях, перспективы. Это придает им уверенности и оптимизма. Ведь почти все в доме, как определила сама Параска Калистратовне, были будущие великие люди: кто - инженер, кто - профессор, кто - артист.
Несмотря на всю горечь, сочувствие автора к образам-персонажей произведения, в рассказе встречаем юмористические эпизоды. Юмор как проявление сочувственно-доброжелательного отношения писателя к маленьким героев, как средство положительной характеристики.
Средства юмористического изображения
Использование шутливых народных песен, которые поют воспитанники детского дома
Відповідь:
Пояснення:Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку еони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: “Шнель, бидлото, шнель!” Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали
м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпцига.
Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: “Гут… кіндер… гут”. А коли німців повели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь
сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.
Місто давно не сердилося на німців, удови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин і дітей, часом приносили щось з одягу – старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів “фрау”.
– Шнель! Шнель!
У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.
Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість “шнеляти” простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.
Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли – сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху так. що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.
Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.
– Бидлото, тобі що – немає нужника? – гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.
Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.
Осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном.
Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв’язаний нами хрест…
Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. У рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:
– Ви не знаєте, де наш тато?..
БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА
Гер – нім. пан; шанобливе звертання в нім. мові до чоловіка.
Шнель – нім. швидко.
Гут – нім. добре.
Кі́ндер – нім. дитина.
Фра́у – нім. жінка.
Нужни́к – убиральня.
"Приблуда" Васильченко анализ
Рассказ " Приблуда " С. Васильченко написал 1925 года. Сюжет рассказа «Приблуда» взято из жизни детского дома. Ведь в 20-х годах XX в. Васильченко был заведующим детского дома.
Васильченко в рассказе хотел аоказаты новое в человеческих отношениях, в человеческой психологии. Воспитанники, которые живут в достаточно стесненных материальных условиях, писатель показывает нам - в их взаимоотношениях ростки человеческой морали и гуманности. В рассказе поднимается такая насущная проблема того времени: ликвидация детской беспризорности. Бесхлебный и невеселое жизни детей-сирот, от недоедания они худые, аж светятся, становятся печальным и грустными. Но достаточно сказать им ласковое слово, приласкать, как они искренне, по-детски радуются. Именно благодаря этому рассказ приобретает оптимистического звучания.
Условия жизни в детском доме крайне сложные - дети по трое спят на одной кровати, нет одежды, нет еды, «хлеба ни крышки».
Дети знали, что за внешней неприветливость, сердитость, постоянной ворчливостью Прасковьи Калистратовне (так звали заведующую) кроется чуткое и доброе сердце. Она целый день хлопочет и ссорится то с инспектором, то с детьми, потому что чуть справляется, чем накормить, во что одеть и обуть множество детворы, которую забросили в детский дом Бездомность, разруха, голод по перев революционных лет).
Портрет заведующей : «... голос, как труба, идет, как буря. Высокая, полная, в мужичьих сапогах, шумит-гремит ... Утром носилась по учреждениям, соревновалась, просила, ругалась ... »
Дети прозвали ее Ревой. Она, запершись в своей комнате, ревностное плачет, не в силах спокойно смотреть на детские нищета и лишения.
Главным героем рассказа является бездомный парень Миша. Миша - осунувшийся, оборванный, босые ноги все в грязи, в лохмотьях, язвы на ногах ... Миша говорил, что пришел погулять к детям. Но как оказалось, он - бездомный.
Черты характера Мышка : сообразительный, любознательный, живой, певучий парень. Дети называют его будущим «Моцартом». Мальчик обнаруживает к музыке и чтения художественных произведений.
Дети, узнав, что этот мальчик - сирота, окружают трогательной вниманием и заботой будущего «Моцарта». Сначала дети прячут мальчика-приблуду с тем, чтобы убедить Прасковью Калистратовне оставить его в детском доме. Детям присуще чувство товарищества, взаимо . Они знали, что ни говори, а Рева не устоит перед их принять в детдом еще и интересного мальчика-приблуду.
Детям удалось убедить Прасковью Калистратовне оставить Мишка в детском доме.
Герои рассказа «Приблуда» знают уже о своих возможностях, перспективы. Это придает им уверенности и оптимизма. Ведь почти все в доме, как определила сама Параска Калистратовне, были будущие великие люди: кто - инженер, кто - профессор, кто - артист.
Несмотря на всю горечь, сочувствие автора к образам-персонажей произведения, в рассказе встречаем юмористические эпизоды. Юмор как проявление сочувственно-доброжелательного отношения писателя к маленьким героев, как средство положительной характеристики.
Средства юмористического изображения
Использование шутливых народных песен, которые поют воспитанники детского дома
«На горе утята -
Роды, Боже, девушки.
А ребят не роды,
Ибо сами ироды ».
2. Использование смешной ситуации
Чтение Мишкой книги вверх тормашками.
3. Примитивное использование иностранных слов
Дер Штуль, дер ост
4. Употребление просторечных слов
Актер, фортепиано, губернатка
Джерело: https://dovidka.biz.ua/pribluda-vasilchenko-analiz
Объяснение: