1.Твір «До останнього подиху» порушує тему: А) осмислення трагедії кримськотатарського народу 1944 року Б) мрії про повернення на батьківщину депортованого народу В) 1 дня з життя старого чоловіка. 2. Скільки часу головний герой був без їжі та води: А) 1 добу Б) 3 доби В) 4 доби 3. Чого найбільше хотів старий на початку твору: А) їсти Б) пити В) побачити сина 4. Чого найбільше боявся старий на початку твору: А) зробитися нерухомим Б) померти в порожній квартирі В) не побачити сина 5. Чому Бекир у дитинстві мало не потонув у морі: А) не вмів плавати Б) був шторм на морі В) був зухвалим 6. Кохану дівчину Бекира звали: А) Еміне Б) Есфет В) Гайяне 7. Кого під час війни втратив Бекир: А) батьків Б) сестер В) наречену 8. Хто розповів Бекиру про те, що сталося з родиною: А) сусідка Б) сусід В) міліціонер 9. Скільки часу депортованих татар везли до Середньої Азії: А) тиждень Б) місяць В) 10 діб 10. Ким працював Бекир у Середній Азії: А) вчителем Б) слюсарем В) робітником на бавовняному полі 11. Наприкінці твору старий: А) зустрівся з сином Б) не зустрівся з сином В) читачеві не відомо
Веселий час — дитинство! Сповнене пригод, справжніх переживань і почуттів, воно назавжди залишається в нашій душі світлим образом, що з теплотою згадуємо в дорослому житті. Бо такого в нас більше ніколи не буде, а воно було найкраще, найправдивіше, най-дивовижніше. Такий незгладимий слід залишило дитинство і в душі Всеволода Нестайка, бо тільки людина, яка вміє зберегти в пам’яті миті дитячого життя, могла написати «Тореадорів з Васюківки». Повість описує пригоди друзів Івана Реня (Яви) і Павла Завго-роднього (Павлуші), які ніколи не сидять на місці, вони завжди діяльні, їх мозок напружено працює над тим, яку би «штуку утнути».І треба сказати, що усякі штуки їм надзвичайно добре вдаються! Чого варта вигадка провести у Васюківці метро зі справжніми станціями «Клуня» і «Крива груша». І байдуже, що воно проходить під свинарником, що й стає причиною катастрофи для однієї з тварин, але ідея за новизною, безперечно, блискуча.Так само передовою можна вважати виставу з боєм биків, тобто кориду. Звичайно, виходить дещо трансформоване шоу, бо хлопцям спочатку не щастить з темпераментом корови. Контрибуція абсолютно не звертає уваги на вистрибування сміливих тореадорів, а також на вимахування червоним килимком із зображенням собачок перед мордою. Врешті, терпець флегматичної корови уривається, і вона, мугикаючи прокльони, заганяє друзів у болото.Поза всяким сумнівом залишається і той факт, що бешкетники придумують різні штуки і в школі. Урятувавши мале щеня Соба-кевича, вони приносять його на заняття, за що, звичайно, друзів разом із зоопарком виганяють з уроку. Не в правилах приятелів гаяти час, тож вони швидко придумують почепити шкільного дзвоника на свого чотирилапого супутника, пристосувавши калатало ременем зі штанів.Як бачимо, автор зображує чимало кумедних ситуацій, що трапляються з васюківцями. Усі ці пригоди описані детально, із масою цікавих смішних подробиць. Читач ніби потрапляє до кола тореадорів та їхніх однокласників — настільки майстерно автор зображує події. Ми співпереживаємо школярам, що «видають учительку заміж», розуміємо їхній світлий сум. В. Нестайко уміло зміг поєднати романтичні елементи з гумористичними. Весь клас хоче виразити свої найкращі почуття улюбленій Галині Сидорівні, і кожний старається, як може. Дещо комічно, але дуже зворушливо виглядає мадригал, написаний Карафолькою. З любов’ю, переживаючи (чи вийде?), готують сюрприз і Ява з Павлушею.Увесь клас об’єднується, допомагаючи один одному. Така ж згуртованість виявляється, і коли виникає необхідність помирити найкращих друзів, що розсварилися. Для цього створюється справжній план, адже дружба — то дуже важлива річ, яку. треба берегти, і це розуміють учителька, її майбутній чоловік, що береться допомагати в операції «примирення», і — це найголовніше — діти.Автор показує, що всі пригоди, які переживають герої повісті, додають їм віри у власні сили, у підтримку справжніх друзів. З повісті зрозуміло, що кожен із дітей на все життя запам’ятає і смішні, кумедні моменти, «і сумні. І звичайно, ніхто ніколи не забуде своїх друзів, бо друзі дитинства завжди виявляються найщиріши-ми на все життя.
Объяснение:
XIII век. Карпатское село живёт независимо и вольно, однако появляется боярин и считает себя полноправным хозяином края. Селяне не покоряются и побеждают боярина, объединившегося с монголами
В карпатское село Тухля приезжает боярин Тугар Волк. Князь Даниил даровал ему эти земли. Волк отправляется охотиться на медведей с гостями и смелой красавицей-дочерью Мирославой. Она получила мужское воспитание, обладает сильным духом и владеет навыками настоящего рыцаря. «Вот девушка! Такой бы подстать мужчиной быть» — восхищаются тухольцы, увидев её. Проводником бояре берут Максима Беркута, сына авторитетного в сельской общине старца Захара.
Во время охоты Мирослава проваливается в логово медведицы. В решающую минуту от смерти её Максим. В знак благодарности девушка горячо сжимает руку Молодые люди очарованы друг другом.
«Захар Беркут» (1971). Режиссёр: Леонид Осыка. Источник: YouTube.
Максим Беркут ведёт Тугара и Мирославу своим селом. Тухля находится в долине, окружённой со всех сторон скалами, в своеобразном котле. Сюда водопадом падает горный ручей, «извиваясь ужом по долине». Юноша рассказывает об общинном суде: на него собираются почтенные старцы села. Беркут зовёт и Тугара Волка. Но боярин считает оскорбительным быть равным смердам и не хочет приходить на суд.
В ущелье они видят Сторожа — огромный камень-столб, тухольскую святыню. Максим рассказывает легенду о нём. Когда-то на месте села было огромное озеро, власть над которым имела богиня смерти Морана. В нём не было ничего живого. Однажды царь великанов поссорился с Мораной, разбил окружающие озеро скалы, вся вода из него вытекла и потеряла свою силу. Тогда богиня смерти обратила царя в этот камень. Теперь он охраняет долину.
Объяснение: