1. У вірші В. Симоненка «Лебеді материнства» лебеді символізують:
А гордість, гідність; Б політ фантазії;
В материнської любові, відданості, мрі; Г красу, недоторканість.
2. Заклик відкривати «духовні острови» звучить у вірші В.
Симоненка:
А «Лебеді материнства»; Б «Гей, нові Колумби й Магеллани»;
В «Перехожий»; Г «Ти знаєш, що ти — людина?».
3. Як полонені німці ставилися до зведення будинків? («Гер
переможений»).
А. Абияк. Б. З любов’ю і розпачем;
В. З великою відповідальністю. Г. байдуже
4. Які квіти посадив Фрідріх на грядці?
А. Чорнобривці. Б. Нагідки. В. Ромашки. Г. Мальви
5. Що Фрідріх виробляв із цегли?
А. Прикраси. Б. Посуд. В. Квіти. Г. Іграшки.
6. У якому творі є такі образи-символи: верби і тополі, казка, лебеді?
А. «Гер переможений. Б. «Русалонька із 7-В»
В. «Лебеді материнства». Г. Гей, нові Колумби й Магеллани…».
7. 6. У кого Гордій Кулаківський видурив маєтності кількох родів?
А. Міщенка. Б. Жуковського. В. Старосвітського Г. Мічурина.
8. У голодні роки прадідусь Софійки Павло мусив продати
А. корівку Б. шафу В. Коралі Г. Обручку.
9. Як викуплені коралі допомагали Софійці в її подорожах в минуле?
А. виконували різні її прохання Б. робили її невидимою. В. робили її одяг
відповідним певному історичному часу. Г. давали змогу читати думки
інших.
10. Основні події повісті відбуваються:
А. у місті Вишнопіль. Б. у місті Києві.
В. у селі Половинчик. Г. у Миргороді.
11. Хто порадив Софійці перебиратися «потрохи вперед, від покоління
до покоління, … коли здaтнa будеш відвернути невідворотне»?
А. Гордій Кулаківський. Б. Мішель Міщенко. В. сліпий старець. Г.
бабуся.
12. Яке випадково сказане Софійкою слово у шафі дозволило їй
мандрувати в минуле?
А. намисто. Б. коралі. В. «Гайда!». Г. «Поїхали!».
Допишіть відповідь .

13. Жанр твору Любові Пономаренко «Гер переможений» —
14. Особа, думки й почуття якої виражаються в ліричних творах, —
15. Кличка кобили прабабці Ніни («Русалонька з 7-В» —
16. Охарактеризуйте Фрідріха — героя твору «Гер переможений».

17.Розгорнута відповідь на запитання .
«Над чим змушує задуматися твір «Гер переможений»?
18. Які почуття викликає у вас полонений німець Фрідріх? Аргументуйте
відповідь.
19.. Чи погоджуєтеся ви зі словами В. Симоненка, що необхідно «мріяти й
шукати, доки жити»? (Поезія «Гей, нові Колумби й Магеллани»).
Напишіть міні-твір на тему: «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не
можна тільки Батьківщину».

Народився Микола Кіндратович Вороний у 1871 році на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська область) у заможній сім'ї ремісників, яка зберігала українські традиції. Батько був виходець з селян, був онуком кріпака, який свого часу зумів записатися до міщанського стану. Зате мати була з роду відомих українських діячів культури, до яких належав Прокіп Колачинский, ректор Києво-Могилянської академії. Мати передала маленькому хлопчику в спадок палку любов до української культури, народними звичаями, повір'ями, до української казки, пісні, легенди, а також до Кобзаря. Дитинство Миколи пройшло на Слобожанщині. З 80-х років Вороний навчається в училищі. Тут він знаходить себе - зближується з народниками, читає заборонену літературу. Його літературні смаки віддаляються від підліткового захоплення творами Жюля Верна і Майна Ріда. Разом з народовольцем Ерастовым Вороний організовує «Українську громаду». Його відразу ж виключають з училища з забороною вступу в університет і проживання у великих містах. Тим не менш, Микола, не довго думаючи, виїхав до Відня, потім до Львова, де спокійно продовжує своє навчання. Там він знайомиться з Франком, і навіть допомагає йому у виданні газет «Громадський голос», «Радикал». Потім стає актором, спочатку в театрі Крапивницкого, згодом працює в трупах Саксаганського, Васильєва. І навіть як актор мандрує містами та селами України та Росії. І в ці часи не залишає літературна творчість.
В роки Громадянської війни Вороний виїхав за кордон. Тим не менш, він дуже переживає за долю України і в 1926 році повертається на Батьківщину. Здається, що все чудово, тим не менш, над поетом збираються чорні хмари. Знайшов він час повертатися! З-за доносів його виселяють з Києва, а потім засуджують на три роки сталінських таборів. Потім його доля невідома. Є свідчення, згідно яких Вороний ще довго перебував у в'язниці, а потім виїхав з Києва до Воронежа, де і помер в 1942 році. Але є інші факти: поет був розстріляний 7 червня 1938 року. Але повернемося до написання нашого твору. Звичайно, треба проаналізувати саму поему «Євшан-зілля». Вона нескладна для розуміння ідейно-образний зміст поеми лежить на поверхні. У цій поемі поет зачіпає проблему історичної пам'яті, уславлює борців і народних героїв, протестує проти національного і соціального гноблення.
Через весь ваш твір має пройти одна-єдина думка про історичну пам'ять народу, про зв'язок її з минулим, сучасним. Особиста доля Миколи Вороного ніби відбилася в легенді-алегории про «Євшан-зілля». У висновку твору ваші міркування треба пов'язати з сучасністю. І протягом твору не забувайте про власні думки і враження.

ЩЕДРИЙ ВЕЧIР

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.

Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —

лiто,

лiтечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.

А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..

Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:

— Вставай, Михайлику, вставай.

— Ма-мо, iще одну крапелиночку...

— Струси цю крапелиночку.

— Ой...

— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?

— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —

лiто,

лiтечко!

Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...

Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза