1. Вид роботи, який не виконував Михайлик по господарству:
а) не гострив сапи; б) не носив води; в) не
рубав дрова.
2. Найбільше Михайлик полюбляв з мамою:
а) садити; б) випікати хліб; в) доглядати за
худобою.
3. Своєю слабкістю головний герой вважав:
а) збирання грибів; б) полювання з дідом; в)
Читання.
4. Великою розкішшю для Михайлика були:
а) окуляри; б) штанці; в) чоботи.
5. Звідкіль Михайлик знав, що за плугом
навіть сам Бог ходив? 3:
а) Біблії; б) щедрівок; в) колядок.
6. Мати забороняла сину читати книги через
те, що вони:
а) шкідливо впливають на розум її дитини; б)
псують зір;
в) ніяк не виховують.
7. Коли хтось ловив на селі відьму, то не
милував її і намагався:
а) втопити; б) сховати в темний льох; В)
відрубати їй руку.
8. Хто на селі найбільше воював з нечистою
силою?
а) Дядько Себастіян; б) дядько Микола; в)
мати Михайлика.
9. На думку Михайлика, нечисту силу може
налякати:
а) Палаючий каганець; б) спів півнів; в) вінок 3
волошок.
10. Нечиста сила «залазила в слово», як:
а) Плодожерка в яблуко; б) цвях в деревину;
в) голка в тканину.
11. На що Михайлик виміняв на ярмарку
тоненьку книжечку «Три торби реготу»?
а) Чоботи; б) глек молока; в) крашанки.
12. Єдине, що мав гарного Юхрим Бабенко, —
то це:
а) почерк; б) розум; в) співучий голос.​

Для становлення людської особистості велику роль відіграє знання свого минулого та ставлення до нього. Пишатися своїм минулим, перейматися його проблемами, продовжувати справу своїх пращурів чи, навпаки, соромитися, мовчати про нього як про невиліковну спадкову хворобу - ось питання, на які має відповідати історичний твір. Бо через кілька століть новонароджений Положишило може й не дізнатися про долю свого пращура чи, дізнавшись, засоромитися або не зрозуміти тих болей і радощів, якими жило минуле, а народ без минулого, ніби дерево без коріння, - легка здобич для невсипущого Зла. 
Історичний твір завжди був одним з найголовніших чинників пробудження національної свідомості народів.
Історію треба знати, вивчати, аби творити сучасне й майбутнє, не повторюючи помилок попередників. У цьому й полягає мудрість історії. А історія українського народу була від самого початку надто кривавою. 
А чи не тому, що дух наш виснажився за довгі тисячоліття змагання за право існувати, жити; чи не тому наші сучасники втратили нині дух вольниці і непокори - дух життя, а не існування? Колись цей дух українцям піднімали кобзарі, а зараз цю функцію перейняли історичні твори, про колишніх героїв, непереможних уже в тому, що здатні на бунт, заряджаючи своєю енергією маси. І доки існує хоча б один такий бунтівник - народ буде жити, нація буде існувати.   Потреба заглянути в глибину століть диктується необхідністю збагнути сенс забутих уроків історії, знайти в них живі і на дихаючі цінності, створені нашими предками. їх надбання — не просто нагромадження давно минулого, а передусім та життєтворна святиня, до якої знову і знову припадаємо, вирушаючи в незвідану путь соціальних перетворень. Історичний досвід минулого — це досягнення і прорахунки наших предків, його належить покласти в підмурок розвитку народу. Забувати або нехтувати ним означає зводити будівлю нашого майбутнього на піску. Іншими словами, визнавати себе випадковими подорожніми на стежках світової історії, які не знають, навіщо прийшли у світ, для чого живуть і чого повинні досягти.Історія органічно пов'язана з пам'яттю, яка долає невпинний час, долає забуття. В цьому непересічна культурна значимість пам'яті. Безпам'ятство — це невдячність перед минулим і без відповідальність перед майбутнім. Щоб не помилятися в май бутньому, ми повинні пам'ятати про свої помилки в минулому. 

 українець з походженням, але малорос за своєю суттю. Він типовий «колишній українець», у психіці якого навіки вкоренилося, що все українське — то «третій сорт», і відмовитися від свого, національного — єдиний б вирватися з «плебейського» стану.
Мина Мазайло, службовець тресту «Донвугілля», соромиться свойого «малоросійського» походження. Причину усіх життєвих невдач він бачить у міщеному прізвищі: «Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!» Він робить собі нове прізвище серед кількох таких, що звучать «благородно»: Тюльпішов, Розов, Алмазов, і врешті зупиняється на Мазєнін. У цьому рішенні його підтримує дружина Килина Трохимівна, для якої теж чоловікове прізвище, що мого вона носить багато років, «як віспа на житті…» Розпач вчувається у її словах,їх: «Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?»