1. Визначте рядок, у якому зазначено проблеми, порушені в оповіданні В. Дрозда
«Білий кінь Шептало».
А Проблема знищення природних багатств, рідкісних рослин;
Б збереження навколишнього середовища;
В проблема людини в суспільстві, її знеособлення, питання дійсності та мрії;
Г питання збереження деяких видів тварин
2. Жанр твору «Білий кінь Шептало»
А казка Б новела
В оповідання Г повість
3.Як автор характеризує Шептала?
А брикливим і жорстоким Б байдужим до всього
В принциповим і водночас відповідальним
Г покірним і роботящим
4. Дракона у творі Ю. Винничука «Місце для дракона» убив
А князь Б пан Лаврін
В джура Лавріна Г Пустельник
5. Учителем дракона Грицька із повісті-казки Ю. Винничука був
А сам князь Б пустельник
В князівна Настасія Г таємний радник князя Антось
6. Люботинському князеві з повісті-казки Ю. Винничука потрібен був дракон, щоб
А знайти собі зятя Б в битві з ним
В настрахати ворогів Г залучити туристів
7. Дракон Грицько з повісті-казки Ю. Винничука не хотів
А розмовляти по-людськи Б жити без людей
В читати Г робити зло
Я захопилася читанням зовсім нещодавно, у шостому класі, коли на уроці нам задали прочитати оповідання В.Кава«Пиріжок з калиною». З великим захопленням я прочитала це оповідання . Головний герой оповідання- Митько.Він дуже симпатизує читачам своєю добротою,культурністю та щедрістю. Митька та Федора образили старшокласники ,вони відійшли до верби та почали лаяти «шостаків».Хлопці розуміють істинну цінність розума . Митько ненавмисно попав у Ніну Жук замашною сніжкою. Його одразу почала мучати совість, щож буде з оком Ніни. Підглянув у вікно дівчини , вона помітила його. Хлопчик почав вибачатися та розповідати усе , що трапилося. Митько нічого не пошкодував для Нини , віддав усе що було в кишені. А нина усе зрозуміла та дала йому пиріжок з калиною.
Це оповідання вчить нас бути щедрими , добрими та совісними до людей.
Мені дуже сподобалося оповідання В.Кава, і тому я раджу всім школярам, а також їхнім батькам прочитати оповідання «Пиріжок з калиною « та переконатися в талановитості цього письменника.
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза