1)Запишіть у зошит усіх героїв казки "Хуха-Моховинка",розділивши їх у дві колонки: 1)реальні персонажі; 2)вигадані. 2)Чого навчає казка В.Королева-Старого "Хуха-Муховинка"?

У кожної людини одна Батьківщина. Це те місце на її великій території, де вона народилася, виросла, яке не раз проміряла своїми ногами.

Моя Батьківщина —Україна.Я щаслива з того, що народилася і живу саме в Україні. Я люблю її за безмежні, красиві, неосяжні простори. Вийди в поле — і ти залюбуєшся полями високого жита, яке стоїть неначе дві високі стіни. Увійди в нього — і тебе сховають його колоски. Тільки синє небо є твоїм дороговказом. Милує душу така краса. Здається йшов би вічність цією стежкою, аби вона не кінчалася.

А архітектура міст українських! Київ, Харків, Львів. Вона свідчить про високий рівень культури наших пращурів.Хто не милувався Софією Київською і Золотими воротами княжого міста, Видубицьким монастирем и Києво-Печерською лаврою з Успенським собором, старовинним Подолом сивочолим Борисфен-Дніпром? Все це духовні символи національної історії та культури, без яких не мислиться наша земля.

Ось уже п'ятнадцять століть височіє н дніпровських схилах Золотоверхий Київ, якому випала історична місія стати «матір'ю міст руських», відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших держав Європи Київської русі.

Оглядаючи з високості київських пагорбів далекі простори поза Дніпром, мимоволі замислюєшся: звідки ми пішли чиї ми діти? Хочеться знати, хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому і якою мовою спілкувалися наші предки, якого походження слово «Україна».

Оглядаючи з високості рідну землю, захоплюєшся її красою і величчю. Яка широчінь! Який простір! На заході постають зелені Карпатські гори, на півдні золотиться море золотої пшениці, на сході встають терикони донецьких шахт, на півночі багряніють червоною калиною ліси.

І все це моя Батьківщина — Україна.

«Вермахт!.. Двадцять залізних!..» 
— Рень і Завгородній! Вийдіть з класу! Скоро ви корову на урок приведете! Зрив-щики дисципліни! Порушуєте мені навчальний процес! Я на вас директору скаржитись буду! — Галина Сидорівна вся аж кипіла (здавалося, що в неї навіть пара йде з рота). 
Ми покірно потеліжилися за двері. 
У коридорі Ява розстебнув сорочку, нахилився, і Собакевич вискочив з його пазухи на підлогу й заметляв хвостом, ніби нічого не сталося. 
— Теж іще! —докірливо сказав йому Ява. — Не міг Не тебе ж питали, а Павлушу, чого вискочив, як Пилип з конопель? 
Собакевич винувато схилив голову набік. Мабуть, він зрозумів, що підвів нас. 
Друзі прив'язали до шиї Собакевича дзвінок і відпустили гуляти. Притулившись до стіни сараю, хлопці почули таку розмову: 
Бурмило: Воно-то, конешно, так... Але... 
Книш: Зате подаруночок матимеш від німців хіба ж такий! На десять років буде... 
Бурмило: Ги-ги! 
Книш: ...Вермахт щедрий... 
Бурмило: А що ж, конешно... 
Книш: Має бути двадцять залізних... Точно... Аякість... Бронебійна... Р-раз — і нету! Будьмо! 
Чути дзенькіт склянок, — мабуть, Книш і Бурмило випивають. 
Книш: Купимо в Києві, що треба, і за діло! 
Бурмило: Сам не можеш? 
Книш: Якби я мав час і якби плавав так, як ти, я б взагалі без тебе обійшовся. 
Бурмило щось прохарамаркав, ми не розібрали ані слова. 
Книш (роздратовано): А... хрест-навхрест! Треба хапати момент, а ти!.. Це ж так удачно; що мене посилають з цією екскурсією шкільною... 
Бурмило: Ну, гаразд! Завербував. 
Книш: Тільки ж — нікому-нікому! Жодній живій душі. Бо —як довідаються... 
Бурмило: Щоб я бога не бачив! Що я — маленький! Це ж таке діло... 
Книш: Ну, до завтра! 
І все. Запанувала тиша. Певно, Книш і Бурмило вийшли з сарая. 
Проте хлопці нічого не встигли вирішити, бо Собакевич, гасаючи по шкільному подвірю, зірвав навчальний процес: всі подумали, що звук від його дзвінка — то шкільний дзвоник, і помчали з уроків. Галина Сидорівна розлютилася й відмовилась брати хлопців на екскурсію до Києва. 

Короче говоря, Галина Сидоровна отказалась брать их на экскурсию в Киев.