10. якби вовк міг говорити, він розповів би про своє життя. складіть невеликий монолог сіроманця (за твором м. вінграновського «сіроманець»).іть будь ласка
Рoсія, у часи Миколи і не була убогою або не відбулася країною з політичної точки зору, але саме така Росія описується в комедії «Ревізор». Цей період був названий автором багатьох мемуарів «глухі роки». I насправді, чим сильніше ставала імпеpія, тим більше губилися моральні цінності людей. Благородство і добропорядність змінювалися недовірою і черствістю. Настали застійні часи в розвитку культури, а вже про формування політики на початку XIX століття не було й мови. Mіста, про яку йдеться в комедії, не існує насправді, але він майже нічим не відрізняється від інших, в будь-якому куточку Росії можна знайти дуже схожі на цей міста. Один з героїв говорить про нього так: Так звідси хоч три роки скачи, ні до якої держави не доїдеш. Разом з тим, це місто схожий на маленьку країну. Тут є абсолютно все, у чому може потребувати її мешканець: будівлю суду, школи, поліція, лікарні, поштове відділення і багато іншого. Але їx стан залишає бажати кращого! Лікування в лікарнях дуже погане, поліція не справляється зі своїми обов'язками, в суді зростає корупція. Але найбільше вражає те, що це найгірше місто Росії.
Українська пісня... Вона є однією із святинь нашого народу, його найціннішим духовним скарбом, гордістю і красою, геніальною поетичною біографією.
З давніх-давен уславилася Україна піснями, які дбайливо, як найдорожча реліквія, передавалися від покоління до покоління. Михайло Стельмах писав, що пісня супроводжує українця від колиски до могили, бо не було значної події в житті народу, нема такого людського почуття, яке б не озвалося в українській пісні чи ніжністю струни, чи рокотанням грому. Український народ створив так багато пісень, що, якби кожного дня вивчати одну нову пісню, на вивчення усіх не вистачило б людського життя.
Ми знаємо так докладно античну історію, історію Римської держави, бо її оспівали славетні поети — Гомер, Овідій, Вергілій. Наша ж історія, як сказала Ліна Костенко у романі "Маруся Чурай", написана "плугом, шаблею, мечем, піснями". Так, і піснями. А нашими Гомерами були народні співці — кобзарі. До нас дійшли імена найталановитіших із них. Це Остап Вересай, Федір Кушнерик, Євген Мовчан...
У давніх народних піснях відбилась відвага, волелюбність захисників народу, любов до рідної землі. Народна пам'ять зберегла імена деяких авторів давніх народних пісень. Найталановитіші з них — полтавчанка Маруся Чурай, козак Семен Климовський.
Плине час. Народжуються і вмирають люди, гине у вогні часу матеріальна культура. Але вічними і незнищенними залишаються духовні цінності, серед яких — пісня. Сучасні українці не втратили любові до народної пісні, вона живе в кожному домі.
У моїй сім'ї люблять і поважають народну пісню. Я чула їх змалку від бабусі, мами. Пісня згуртовує людей, очищає їхні душі, робить життя більш осмисленим, радіснішим і красивим. Наша пісня буде жити вічно.
Рoсія, у часи Миколи і не була убогою або не відбулася країною з політичної точки зору, але саме така Росія описується в комедії «Ревізор». Цей період був названий автором багатьох мемуарів «глухі роки». I насправді, чим сильніше ставала імпеpія, тим більше губилися моральні цінності людей. Благородство і добропорядність змінювалися недовірою і черствістю. Настали застійні часи в розвитку культури, а вже про формування політики на початку XIX століття не було й мови. Mіста, про яку йдеться в комедії, не існує насправді, але він майже нічим не відрізняється від інших, в будь-якому куточку Росії можна знайти дуже схожі на цей міста. Один з героїв говорить про нього так: Так звідси хоч три роки скачи, ні до якої держави не доїдеш. Разом з тим, це місто схожий на маленьку країну. Тут є абсолютно все, у чому може потребувати її мешканець: будівлю суду, школи, поліція, лікарні, поштове відділення і багато іншого. Але їx стан залишає бажати кращого! Лікування в лікарнях дуже погане, поліція не справляється зі своїми обов'язками, в суді зростає корупція. Але найбільше вражає те, що це найгірше місто Росії.
З давніх-давен уславилася Україна піснями, які дбайливо, як найдорожча реліквія, передавалися від покоління до покоління. Михайло Стельмах писав, що пісня супроводжує українця від колиски до могили, бо не було значної події в житті народу, нема такого людського почуття, яке б не озвалося в українській пісні чи ніжністю струни, чи рокотанням грому. Український народ створив так багато пісень, що, якби кожного дня вивчати одну нову пісню, на вивчення усіх не вистачило б людського життя.
Ми знаємо так докладно античну історію, історію Римської держави, бо її оспівали славетні поети — Гомер, Овідій, Вергілій. Наша ж історія, як сказала Ліна Костенко у романі "Маруся Чурай", написана "плугом, шаблею, мечем, піснями". Так, і піснями. А нашими Гомерами були народні співці — кобзарі. До нас дійшли імена найталановитіших із них. Це Остап Вересай, Федір Кушнерик, Євген Мовчан...
У давніх народних піснях відбилась відвага, волелюбність захисників народу, любов до рідної землі. Народна пам'ять зберегла імена деяких авторів давніх народних пісень. Найталановитіші з них — полтавчанка Маруся Чурай, козак Семен Климовський.
Плине час. Народжуються і вмирають люди, гине у вогні часу матеріальна культура. Але вічними і незнищенними залишаються духовні цінності, серед яких — пісня. Сучасні українці не втратили любові до народної пісні, вона живе в кожному домі.
У моїй сім'ї люблять і поважають народну пісню. Я чула їх змалку від бабусі, мами. Пісня згуртовує людей, очищає їхні душі, робить життя більш осмисленим, радіснішим і красивим. Наша пісня буде жити вічно.