Головний герой цього видатного твору – молодий поет, який усім своїм серцем відданий служінню своєму народові. Він живе заради того, щоб створювати пісні про простих людей. Поетичне слово молодого митця здатне не тільки будити душі, а й спонукати людей на подвиги. Сюжет поеми ґрунтується на конфлікті між головним героєм твору та лицарем Бертольдо, який вважав себе найбагатшою та наймогутнішою людиною, доки не зустрів молодого співця. Виявилось, що багатство полягає не в кількості золота та в чисельності війська. Багатство – це значно більше. Справжнє багатство – це воля, незалежність, чудові пісні, здатні зачаровувати слухачів, глибока душевна сила людини та сила її слова. А силу свого слова поет довів лицареві вже тоді, коли завдяки його пісням кохана Бертольдо згодилася прийняти освідчення лицаря та вийти за нього заміж. Удруге в поемі сила поетичного слова врятувала лицаря під час війни. На витримавши опору оточеного міста, військо Бертольдо готово було відступитися та повернутися додому без перемоги, причому, не зважаючи на свою могутність, лицар не міг протистояти своєму війську. І знову вирішальну роль зіграли пісні поета, які співці виконали перед військом, тим самим піднявши його бойовий дух та надихнувши на перемогу, яка невдовзі і була здобута. З не меншою силою, ніж надихати людей на героїчні вчинки, поетичне слово може вчити людей, пробуджувати в них прагнення до справедливості, волі та незалежності. Це теж підтверджують пісні з поеми «Давня казка», які розкривали правду про панщину та простих людей, закликали народ до боротьби за захист своїх прав. На мій погляд, своїм твором Леся Українка ще раз ствердила вірність справжнього поета інтересам свого народу і готовність усе життя служити його інтересам, адже у поемі «Давня казка» поетеса прагне зробити своє слово зброєю, яка без страху разить ворогів народу і захищає його прагнення. Вона щиро вірить у силу поетичного слова, яке здібне повести співвітчизників до бою, додати їм рішучості і відваги. Поема «Давня казка» втілює думки Лесі Українки про велику роль поета і поезії в житті суспільства. Та й в інших творах нашої видатної співвітчизниці можна знайти підтвердження сили слова, прикладом якого стала поетична спадщина Лесі Українки та її творча доля.
Михайлик – головний герой повісті М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять». Це дев’яти-десятирічний жвавий сільський хлопчик, змалку любить природу, із захопленням сприймає весь світ навколо. Допитливий – часто розмовляв з дідусем про явища природи гав за рослинами; розумний, любив багато читати попри заборону мами, обожнював ходити до школи, вчитися, навіть у лютий мороз, навіть без чобіт. Був щедрим, добросердечним, співчутливим в жебрачку з дитиною. Любив і поважав своїх батьків, дідуся, бабусю. • «Хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі… ».
• «А ще я люблю, як з лісу несподівано вигулькне хатина, заскриплять ворітця, побіжать стежки до саду і до пасічиська. І люблю, коли березовий сік накрапає із жолобка….Люблю напасти на лісове джерело і дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. І люблю, коли гриби, обнявшись, мов брати, збирають на свої шапки росу. І люблю восени по коліна ходити в листві. Коли так гарно червоніє калина і пахнуть опеньки».
• «Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащим».
• «Та є в мене, коли послухати одних, слабкість, а коли повірити іншим — дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха… І вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову».
• «Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники…»
• «Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався».
• Мар’яна —> Михайлику: «І вчися…та так учися, щоб усі знали, які-то мужицькі діти. Хай не кажуть ні пани, ні підпанки, ні різна погань, що ми тільки бидло. Були бидлом, а тепер — зась!»
Удруге в поемі сила поетичного слова врятувала лицаря під час війни. На витримавши опору оточеного міста, військо Бертольдо готово було відступитися та повернутися додому без перемоги, причому, не зважаючи на свою могутність, лицар не міг протистояти своєму війську. І знову вирішальну роль зіграли пісні поета, які співці виконали перед військом, тим самим піднявши його бойовий дух та надихнувши на перемогу, яка невдовзі і була здобута.
З не меншою силою, ніж надихати людей на героїчні вчинки, поетичне слово може вчити людей, пробуджувати в них прагнення до справедливості, волі та незалежності. Це теж підтверджують пісні з поеми «Давня казка», які розкривали правду про панщину та простих людей, закликали народ до боротьби за захист своїх прав. На мій погляд, своїм твором Леся Українка ще раз ствердила вірність справжнього поета інтересам свого народу і готовність усе життя служити його інтересам, адже у поемі «Давня казка» поетеса прагне зробити своє слово зброєю, яка без страху разить ворогів народу і захищає його прагнення. Вона щиро вірить у силу поетичного слова, яке здібне повести співвітчизників до бою, додати їм рішучості і відваги.
Поема «Давня казка» втілює думки Лесі Українки про велику роль поета і поезії в житті суспільства. Та й в інших творах нашої видатної співвітчизниці можна знайти підтвердження сили слова, прикладом якого стала поетична спадщина Лесі Українки та її творча доля.
• «Хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі… ».
• «А ще я люблю, як з лісу несподівано вигулькне хатина, заскриплять ворітця, побіжать стежки до саду і до пасічиська. І люблю, коли березовий сік накрапає із жолобка….Люблю напасти на лісове джерело і дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. І люблю, коли гриби, обнявшись, мов брати, збирають на свої шапки росу. І люблю восени по коліна ходити в листві. Коли так гарно червоніє калина і пахнуть опеньки».
• «Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащим».
• «Та є в мене, коли послухати одних, слабкість, а коли повірити іншим — дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха… І вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову».
• «Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники…»
• «Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався».
• Мар’яна —> Михайлику: «І вчися…та так учися, щоб усі знали, які-то мужицькі діти. Хай не кажуть ні пани, ні підпанки, ні різна погань, що ми тільки бидло. Були бидлом, а тепер — зась!»