А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося. Сомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку, так Васютинцям і звадливо. Отак зітнуться, да й до шабель. Сомко собі чоловік-дрямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сот-нягу чи дві червоних на рясу. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядько, бо старий Хміль держав уперве його сестру Ганну; так він і не злюбив, що чура орудує небожем. Да ото раз, як з'їхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про
А Сомко, знаєте, який? Зараз загориться, як порох. «Пане гетьмане,— до Юруся,— старого пса непристойно мішати в нашу компанію...»
Іванець Брюховецький
Васюта хоче собіі гетьманства і не слухає Сомка-гетьмана, а запорожці собі гетьманом Брюховецького зовуть.
Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний'» — озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру,— каже, бувало, синові,— держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає». От Юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже Іванець, те й свято. Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть...
Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим. Тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький. Ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!
СОМКО
А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося. Сомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку, так Васютинцям і звадливо. Отак зітнуться, да й до шабель. Сомко собі чоловік-дрямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сот-нягу чи дві червоних на рясу. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядько, бо старий Хміль держав уперве його сестру Ганну; так він і не злюбив, що чура орудує небожем. Да ото раз, як з'їхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про
А Сомко, знаєте, який? Зараз загориться, як порох. «Пане гетьмане,— до Юруся,— старого пса непристойно мішати в нашу компанію...»
Іванець Брюховецький
Васюта хоче собіі гетьманства і не слухає Сомка-гетьмана, а запорожці собі гетьманом Брюховецького зовуть.
Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний'» — озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру,— каже, бувало, синові,— держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає». От Юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже Іванець, те й свято. Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть...
Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим. Тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький. Ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!
Білі руки роботи бояться
Більше діла — менше слів
Більше робити, а менше — говорити
Балаканням роботи не почнеш і не закінчиш
Без діла слабіє сила
Без охоти нема роботи
Без охоти не скоро йдуть до роботи
Був би початок, а кінець якийсь та буде
Без початку нема кінця
Будинки зводять не язиком, а сокирою
Була б охота — знайдеться всяка робота
Була б охота — буде гарна робота
Від діла до діла у кожного своя дорога
Із шкури вилазить — так робить
Так багато діла, що аж голова біла
Відчиняй пане ворота, — іде твоя робота
Дай Боже, час і добру пору (як починають роботу).
Дай Боже, щоб робилось, — аби не псувалось!
Добрий початок, половина діла.
Задихався, як віл в борозні.
Кінець діло хвалить.
Кому до поту, а кому в охоту.
Ніколи — і носа втерти.
Наліг, як циган на ковадло.
От тобі віз і перевіз.
– Оце тобі все діло зробив.
Очам страшно, а руки зроблять.
Роботи — до сьомої суботи.
Тягни кобило, хоч тобі не мило (робить, робить, — та само собі і приказує).
Узялися за діло, як воші за тіло.
Щира праця мозолиста
Бджола мала, а й та працює
Діло майстра величає
Для нашого Федота не страшна робота
Ранній пізньому не кланяється
Треба нахилитися, щоб з криниці води напитися
Без труда нема плода
Щоб рибу їсти, треба в воду лізти
Не побігаєш — не пообідаєш.
Де руки і охота, там спора робота.
Не журись, та за діло берись.
Яка кроква, така й лата, яка праця, така й плата.
Взявся за гуж, не кажи, що не дуж.
Гірко поробиш — солодко з'їси.
Доки не впріти, доти не вміти.
Хто дбає, той і має.
Попороби до поту, то й поїси в охоту.
Без трудів не їстимеш пирогів.
Лежачого хліба ніде нема.
Білі руки чужі труди люблять.
Без діла жить — тільки небо коптить.
Хочеш їсти калачі, не сиди на печі.
Ану вставай, чоловіче, третій півень кукуріче.
Маленька праця краща за велике безділля.
Праця чоловіка годує, а лінь марнує.
Роботі як не сядеш на шию, то вона тобі сяде.
Не святі горшки ліплять.
Не навчишся плавать, поки в вуха води не набереш.
Коли не пиріг, то й не пирожися, коли не тямиш, то й не берися!
Роботящі руки гори вернуть.
І коваль, і швець, і кравець, і на дуду грець.
Доброму коневі — не довгі версти.
У вмілого руки не болять.
В умілого і долото рибу ловить.
Коваль клепле, доки тепле.