Богдан Теодор Нестор Лепкий народився 9 листопада 1872 року на хуторі Кривенькім, на Тернопільщині, в сім’ї священика. З шести років жив у Бережанах, у діда священика. Основи шкільної науки Б. Лепкому викладав домашній учитель. З 1878 р. навчався (відразу з другого класу) в «нормальній школі» з польською мовою навчання у Бережанах. Після закінчення школи вступив у 1883 р. до Бережанської класичної гімназії з польською мовою навчання.
Після закінчення гімназії у 1891 вступив до Віденської Академії мистецтв, щоб здобути малярську освіту, але згодом, через три місяці переводиться на філософський факультет.
1892 — 1895 навчався у Львівському університеті, по закінченні якого працює вчителем-суплентом в Бережанській гімназії (1895 — 1899). Займається творчою діяльністю. З’являються перші оповідання: “Дідусь”, “Нездала п’ятка”, “Над ставом”, “Гусій” та ін. 1897 р. з дозволу Папи Римського одружився з донькою свого дядька по батькові — Олександрою, яку здавна кохав.
1899 р. — їде до Кракова, де розпочинає свою викладацьку (педагогічну) діяльність в гімназіях ім. Яна Собєского, св. Яцка та св. Анни, читав лекції з української мови та літератури. Згодом отримав посаду лектора в Ягелонському університеті. У Кракові Б. Лепкий створив своєрідний український центр у польському літературному середовищі.
1912 р. Б. Лепкий вступив до партії «Християнсько-Суспільний Союз» у Львові.
Перша світова війна застала сім’ю Лепких у Кракові. Восени 1915 р. Б. Лепкий був мобілізований до австрійського війська. Завдяки сприянню друзів не був відправлений у діючу армію, а виїхав у Німеччину для освітньо-культурної роботи. Тут з листопада 1915 р. мешкав у м. Раштат біля Бадена, працював на просвітницькій роботі в таборах для військовополонених солдатів царської армії, спочатку в Фрайштаті, а потім у Раштаті біля Бадена (викладав історію літератури).
З 1916 — просвітницька праця у таборі Вецляру, де Лепкий провадив малярську школу.
Влітку 1917р. відвідав Львів, Бережани, могилу батька Лепкого в селі Жуків, побачився з рідним братом, січовим стрільцем Левом Лепким. Наприкінці 1925 р. Лепкий повернувся до Кракова і знову працює в університеті, де його іменовано доцентом, керівником кафедри української літератури, пізніше — професором Ягелонського університету (1932).
Друга світова війна розпочалася, коли Б. Лепкий зі своєю сім’єю перебував на відпочинку у Черче. 23 вересня 1939 року вони повертаються до Кракова (Польща). У роки Другої світової війни старий, хворий письменник не тільки втратив роботу в університеті, а й зазнав переслідувань. Помер Б. Лепкий 21 липня 1941 року в Кракові. Похований на Раковицькому цвинтарі у Кракові (Польща).
Славко Беркута при своїй удаваній також дуже сміливий, добрий, щирий. Він не хоче ображати інших. У його серці немає місця підлості. І це той герой, який має внутрішній стрижень.
Життя било Славка найбільше за всіх, хоча, можливо, Стефко страждав ще більше. Будучи малим, Славко дуже сильно захворів, не міг ходити, мав лишитися інвалідом. Але, як це зазвичай буває, завдяки сильній волі і духу, Славко перемагає хворобу. Долаючи страшний біль, він вчиться ходити, тоді потай іде на ковзанку.
Мимоволі захоплюєшся силою цього героя. І його теж усім серцем розумієш. Славко – борець, йому нічого не дістається легко. Абсолютно нічого. Й у навчанні, й у спілкуванні. За все йому доводиться платити, він безперервно пізнає себе і світ, удосконалює свої вміння постійно пробує щось нове, шукає свій шлях. Він сміливо йде у печери і захоплюється спелеологією, тоді починає тренуватися на шпагах. Але внутрішнє бурхливе життя цієї людини лишається непоміченим його оточенням.
Певно, лише батьки розуміють свого сина, впускають його у своє доросле коло, усвідомлюючи, що і далі на Славка чекає не менше випробувань.
Це такий хрест, який доводиться змалку нести хлопцю, але врешті-решт, він виростає гідним, хоча це дуже нелегко. Найбільше випробування Славка – щастя Юлька, якому, на його думку, все дістається легко без будь-яких зусиль. І це причина, чому Славку застить очі образа на світ, в якому одним доводиться важко працювати, а іншим все підноситься на тарілочці з синенькою смужечкою… Дуже сильна сцена двобою між Славком і Юльком. Так, Юлько ніколи не тримав шпаги в руках, і Славко ні в якому разі не мав битися з неосвіченим. Але… ж хіба можна засуджувати його за бажання хоч раз побачити, у його розумінні, кращого від себе переможеним?
І, насправді, це не боротьба між образою і заздрістю. Цей двобій – втілення величезного непорозуміння між людьми.
Шпага Славка ламається, завдаючи Юльку важкої рани, знайдений життєвий шлях вислизає з-під ніг. За помилку Славко жорстоко розплачується, коли його звинувачують у зовсім іншому злочині, а суспільство готове відвернутися.
Славку важко бути самому, оббреханому, але він тримається, хоча й з останніх сил, і тримається гідно. І наскільки важливим виявляється для нього почути від друзів, від однокласників, від розумних та небайдужих дорослих те заповітне: «Ми тобі віримо!».
Й іноді здається, що це внутрішня сила Славка і віра в нього інших людей і сприяла позитивному вирішенню, здавалося б, безнадійної ситуації. А Юлько… Юлько сам себе покарає за підлість. Він вміє себе карати, й у випадку з розчаруванням у батьку і родині, ми це дуже добре бачимо. Але чи покається Юлько? Чи зізнається у ганебному вчинку? Чи це йому до Чи навпаки, згубить?.. Які складні запитання і які життєві… Ця глибоко психологічна книга відкриває яскраву палітру людських стосунків, де кожен віднайде себе.
Богдан Теодор Нестор Лепкий народився 9 листопада 1872 року на хуторі Кривенькім, на Тернопільщині, в сім’ї священика. З шести років жив у Бережанах, у діда священика. Основи шкільної науки Б. Лепкому викладав домашній учитель. З 1878 р. навчався (відразу з другого класу) в «нормальній школі» з польською мовою навчання у Бережанах. Після закінчення школи вступив у 1883 р. до Бережанської класичної гімназії з польською мовою навчання.
Після закінчення гімназії у 1891 вступив до Віденської Академії мистецтв, щоб здобути малярську освіту, але згодом, через три місяці переводиться на філософський факультет.
1892 — 1895 навчався у Львівському університеті, по закінченні якого працює вчителем-суплентом в Бережанській гімназії (1895 — 1899). Займається творчою діяльністю. З’являються перші оповідання: “Дідусь”, “Нездала п’ятка”, “Над ставом”, “Гусій” та ін. 1897 р. з дозволу Папи Римського одружився з донькою свого дядька по батькові — Олександрою, яку здавна кохав.
1899 р. — їде до Кракова, де розпочинає свою викладацьку (педагогічну) діяльність в гімназіях ім. Яна Собєского, св. Яцка та св. Анни, читав лекції з української мови та літератури. Згодом отримав посаду лектора в Ягелонському університеті. У Кракові Б. Лепкий створив своєрідний український центр у польському літературному середовищі.
1912 р. Б. Лепкий вступив до партії «Християнсько-Суспільний Союз» у Львові.
Перша світова війна застала сім’ю Лепких у Кракові. Восени 1915 р. Б. Лепкий був мобілізований до австрійського війська. Завдяки сприянню друзів не був відправлений у діючу армію, а виїхав у Німеччину для освітньо-культурної роботи. Тут з листопада 1915 р. мешкав у м. Раштат біля Бадена, працював на просвітницькій роботі в таборах для військовополонених солдатів царської армії, спочатку в Фрайштаті, а потім у Раштаті біля Бадена (викладав історію літератури).
З 1916 — просвітницька праця у таборі Вецляру, де Лепкий провадив малярську школу.
Влітку 1917р. відвідав Львів, Бережани, могилу батька Лепкого в селі Жуків, побачився з рідним братом, січовим стрільцем Левом Лепким. Наприкінці 1925 р. Лепкий повернувся до Кракова і знову працює в університеті, де його іменовано доцентом, керівником кафедри української літератури, пізніше — професором Ягелонського університету (1932).
Друга світова війна розпочалася, коли Б. Лепкий зі своєю сім’єю перебував на відпочинку у Черче. 23 вересня 1939 року вони повертаються до Кракова (Польща). У роки Другої світової війни старий, хворий письменник не тільки втратив роботу в університеті, а й зазнав переслідувань. Помер Б. Лепкий 21 липня 1941 року в Кракові. Похований на Раковицькому цвинтарі у Кракові (Польща).
Славко Беркута при своїй удаваній також дуже сміливий, добрий, щирий. Він не хоче ображати інших. У його серці немає місця підлості. І це той герой, який має внутрішній стрижень.
Життя било Славка найбільше за всіх, хоча, можливо, Стефко страждав ще більше. Будучи малим, Славко дуже сильно захворів, не міг ходити, мав лишитися інвалідом. Але, як це зазвичай буває, завдяки сильній волі і духу, Славко перемагає хворобу. Долаючи страшний біль, він вчиться ходити, тоді потай іде на ковзанку.
Мимоволі захоплюєшся силою цього героя. І його теж усім серцем розумієш. Славко – борець, йому нічого не дістається легко. Абсолютно нічого. Й у навчанні, й у спілкуванні. За все йому доводиться платити, він безперервно пізнає себе і світ, удосконалює свої вміння постійно пробує щось нове, шукає свій шлях. Він сміливо йде у печери і захоплюється спелеологією, тоді починає тренуватися на шпагах. Але внутрішнє бурхливе життя цієї людини лишається непоміченим його оточенням.
Певно, лише батьки розуміють свого сина, впускають його у своє доросле коло, усвідомлюючи, що і далі на Славка чекає не менше випробувань.
Це такий хрест, який доводиться змалку нести хлопцю, але врешті-решт, він виростає гідним, хоча це дуже нелегко. Найбільше випробування Славка – щастя Юлька, якому, на його думку, все дістається легко без будь-яких зусиль. І це причина, чому Славку застить очі образа на світ, в якому одним доводиться важко працювати, а іншим все підноситься на тарілочці з синенькою смужечкою… Дуже сильна сцена двобою між Славком і Юльком. Так, Юлько ніколи не тримав шпаги в руках, і Славко ні в якому разі не мав битися з неосвіченим. Але… ж хіба можна засуджувати його за бажання хоч раз побачити, у його розумінні, кращого від себе переможеним?
І, насправді, це не боротьба між образою і заздрістю. Цей двобій – втілення величезного непорозуміння між людьми.
Шпага Славка ламається, завдаючи Юльку важкої рани, знайдений життєвий шлях вислизає з-під ніг. За помилку Славко жорстоко розплачується, коли його звинувачують у зовсім іншому злочині, а суспільство готове відвернутися.
Славку важко бути самому, оббреханому, але він тримається, хоча й з останніх сил, і тримається гідно. І наскільки важливим виявляється для нього почути від друзів, від однокласників, від розумних та небайдужих дорослих те заповітне: «Ми тобі віримо!».
Й іноді здається, що це внутрішня сила Славка і віра в нього інших людей і сприяла позитивному вирішенню, здавалося б, безнадійної ситуації. А Юлько… Юлько сам себе покарає за підлість. Він вміє себе карати, й у випадку з розчаруванням у батьку і родині, ми це дуже добре бачимо. Але чи покається Юлько? Чи зізнається у ганебному вчинку? Чи це йому до Чи навпаки, згубить?.. Які складні запитання і які життєві… Ця глибоко психологічна книга відкриває яскраву палітру людських стосунків, де кожен віднайде себе.
Объяснение: