У квітні 1845 року після закінчення Академії мистецтв зі званням «некласного художника» Тарас Шевченко повертається на Україну. Там за дорученням від Київської Археологічної комісії зарисувати історичні пам’ятки працює в різних місцевостях краю, буває як у розкішних будинках панів, так і в убогих хатинках бідних людей. Існуюча соціальна несправедливість переповнює його серце.
Як згадував у своїх мемуарах лікар Андрій Козачковський, друг Тараса Шевченка, в жовтні – листопаді того року хворий поет змушений був гостювати у нього в Переяславі. У зв’язку з ремонтними роботами в будинку згодом переїхав у с. В’юнище до поміщика-декабриста С. Н. Самойлова.
Там поет знову захворів, його терміново відправляють в Переяслав до лікаря-друга. Цього разу хвороба (пневмонія) була настільки серйозною, що Тарас Шевченко думав про свої останні дні. Усе те, що накопичилося на серці поета вилилося у вірші «Заповіт» – настанову для свого народу.
Отже, 25 грудня 1845 р. в м. Переяславі під час хвороби був створений знаменитий «Заповіт» Тараса Шевченка. Молодий організм поборов хворобу. Після того було написано ще багато різних творів, проте саме цей вірш Великого Кобзаря став надихаючим закликом до волі для українського народу.
Коли я читав повість А. Я. Чайковського "За сестрою", мені здавалося, що переді мною постав герой-богатир з раніше читаних українських дум. Хоч Павлусю було лише п'ятнадцять років, але він часто потрапляє, а потім вибирається із ситуацій, з яких йому, здавалося б, вибратися не під силу. Я розумію, що автор явно перебільшує фізичні можливості свого героя, але, певно, він намагався довести нам, сьогоднішнім, що такі молоді герої — окраса історії України! І ми вже не помічаємо цього перебільшення, бо образ Павлуся захоплює нас, викликає особливу симпатію; його хочеться наслідувати і буди на нього схожим.
Ось Павлусь вирушає в далекі й небезпечні мандри на пошуки сестри, яку щиро любив. Ні лихі часи, ні повна невідомість не зупиняють юного героя, бо його надихають рішучість і сміливість старших співвітчизників-запорожців. Він намагається насамперед собі довести, що гідний їх, вірних захисників нашої землі від татарських набігів.
А. Чайковський не ідеалізує Павлуся, хоч, у першу чергу, наділяє його найкращими рисами, за які хлопця не можна не полюбити. Щодо мене, то я схиляюсь перед його патріотизмом, присягою на вірність рідному краєві (вона звучить у внутрішніх монологах героя), перед щирістю та м'якістю душі, теплотою та ніжністю почуттів. Навіть те, що він нібито поступається совістю і вдається до хитрощів і обману татарина, який хотів повернути хлопця до двору Сулеймана, можна виправдати. Ним керувала мета будь-що вижити, щоб здійснити свою мрію — знайти сестричку Ганнусю і визволити її з неволі. Цій благородній меті були підпорядковані всі його вчинки і поведінка, поки не здійснилася його зустріч з сестрою.
Гадаю, образ Павлуся надовго запам'ятається не тільки мені, а й моїм ровесникам, бо хвилює й сповнює душі щирою любов'ю до рідної землі та її історії.
Відповідь:
У квітні 1845 року після закінчення Академії мистецтв зі званням «некласного художника» Тарас Шевченко повертається на Україну. Там за дорученням від Київської Археологічної комісії зарисувати історичні пам’ятки працює в різних місцевостях краю, буває як у розкішних будинках панів, так і в убогих хатинках бідних людей. Існуюча соціальна несправедливість переповнює його серце.
Як згадував у своїх мемуарах лікар Андрій Козачковський, друг Тараса Шевченка, в жовтні – листопаді того року хворий поет змушений був гостювати у нього в Переяславі. У зв’язку з ремонтними роботами в будинку згодом переїхав у с. В’юнище до поміщика-декабриста С. Н. Самойлова.
Там поет знову захворів, його терміново відправляють в Переяслав до лікаря-друга. Цього разу хвороба (пневмонія) була настільки серйозною, що Тарас Шевченко думав про свої останні дні. Усе те, що накопичилося на серці поета вилилося у вірші «Заповіт» – настанову для свого народу.
Отже, 25 грудня 1845 р. в м. Переяславі під час хвороби був створений знаменитий «Заповіт» Тараса Шевченка. Молодий організм поборов хворобу. Після того було написано ще багато різних творів, проте саме цей вірш Великого Кобзаря став надихаючим закликом до волі для українського народу.
Пояснення:
Объяснение:
Коли я читав повість А. Я. Чайковського "За сестрою", мені здавалося, що переді мною постав герой-богатир з раніше читаних українських дум. Хоч Павлусю було лише п'ятнадцять років, але він часто потрапляє, а потім вибирається із ситуацій, з яких йому, здавалося б, вибратися не під силу. Я розумію, що автор явно перебільшує фізичні можливості свого героя, але, певно, він намагався довести нам, сьогоднішнім, що такі молоді герої — окраса історії України! І ми вже не помічаємо цього перебільшення, бо образ Павлуся захоплює нас, викликає особливу симпатію; його хочеться наслідувати і буди на нього схожим.
Ось Павлусь вирушає в далекі й небезпечні мандри на пошуки сестри, яку щиро любив. Ні лихі часи, ні повна невідомість не зупиняють юного героя, бо його надихають рішучість і сміливість старших співвітчизників-запорожців. Він намагається насамперед собі довести, що гідний їх, вірних захисників нашої землі від татарських набігів.
А. Чайковський не ідеалізує Павлуся, хоч, у першу чергу, наділяє його найкращими рисами, за які хлопця не можна не полюбити. Щодо мене, то я схиляюсь перед його патріотизмом, присягою на вірність рідному краєві (вона звучить у внутрішніх монологах героя), перед щирістю та м'якістю душі, теплотою та ніжністю почуттів. Навіть те, що він нібито поступається совістю і вдається до хитрощів і обману татарина, який хотів повернути хлопця до двору Сулеймана, можна виправдати. Ним керувала мета будь-що вижити, щоб здійснити свою мрію — знайти сестричку Ганнусю і визволити її з неволі. Цій благородній меті були підпорядковані всі його вчинки і поведінка, поки не здійснилася його зустріч з сестрою.
Гадаю, образ Павлуся надовго запам'ятається не тільки мені, а й моїм ровесникам, бо хвилює й сповнює душі щирою любов'ю до рідної землі та її історії.