6. Образ вітру, печальних пелюстків, синьої тишини наявний у вірі:
А осінь» В. Сосюри:
Ба Зимовий етюд» В. Підпалого;
В Бачиш: між трав зелених.» В. Підпалого.
«Васильки» В. Сосюри.​

Ранні рокиІван Франко народився 27 серпня 1856-го року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту у Східній Галичині, поблизу Борислава, в родині заможного селянина-коваля Якова Франка. Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду Кульчицьких, гербу Сас, була на 33 роки молодшою за чоловіка. Свою селянську ідентичність, що виявлялась у подиву гідній працелюбності й невибагливості в побуті, Франко зберіг до кінця життя.Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862–1864), потім у так званій нормальній школі при василіянському монастирі Дрогобича (1864–1867).Коли Іванові було дев’ять років, у 1865 році, помер батько. Мати вийшла заміж удруге. Вітчим, Гринь Гаврилик, уважно ставився до дітей, фактично замінив хлопцеві батька. Франко підтримував дружні стосунки зі своїм вітчимом протягом всього життя.Коли Іванові було 15 років, в 1872 році, померла мати. Вихованням дітей стала займатися мачуха.1875-го року закінчив Дрогобицьку гімназію (нині — Дрогобицький педагогічний університет).Залишившись без батьків, Іван був змушений заробляти собі на життя репетиторством. З свого заробітку виділяє гроші на книжки для особистої бібліотеки.У багатьох автобіографічних оповіданнях Івана Франка («Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben») художньо відтворено атмосферу тогочасної шкільної освіти з її схоластикою, тілесними покараннями, моральним приниженням учнів. З них довідуємося, наскільки важко було здобувати освіту обдарованому селянському хлопцеві. Він жив на квартирі в далекої родички Кошицької на околиці Дрогобича, нерідко спав у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні («У столярні»). Уже навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам годинну лекцію вчителя; знав напам'ять усього «Кобзаря»; домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі; глибоко й на все життя засвоював зміст прочитаних книжок. Серед його лектури у цей час були твори європейських класиків, культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми. Загалом особиста бібліотека Франка-гімназиста складалась з майже 500 книжок українською та іншими європейськими мовами. У цей же час Франко починає перекладати твори античних авторів (Софокла, Еврипіда); під впливом творчості Маркіяна Шашкевича й Тараса Шевченка захоплюється багатством і красою української мови, починає збирати й записувати зразки усної народної творчості (пісні, легенди тощо).Восени 1875-го року Франко став студентом філософського факультету Львівського університету. Спочатку належав до москвофільського товариства.[1] Під час навчання матеріальну до вану Франку надавав Омелян Партицький.[2].  Перший період творчостіПерший період творчості Франка визначають його політичні поезії, своєрідні народні гімни: «Каменярі» (1878), «Вічний революціонер» (1880), «Не пора…» (1880) та ін., повісті «Boa constrictor» (1881),«Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут» (1882), низка літературознавчих, публіцистичних статей.

XIII век. Карпатское село живёт независимо и вольно, однако появляется боярин и считает себя полноправным хозяином края. Селяне не покоряются и побеждают боярина, объединившегося с монголами

В карпатское село Тухля приезжает боярин Тугар Волк. Князь Даниил даровал ему эти земли. Волк отправляется охотиться на медведей с гостями и смелой красавицей-дочерью Мирославой. Она получила мужское воспитание, обладает сильным духом и владеет навыками настоящего рыцаря. «Вот девушка! Такой бы подстать мужчиной быть» — восхищаются тухольцы, увидев её. Проводником бояре берут Максима Беркута, сына авторитетного в сельской общине старца Захара.  

Во время охоты Мирослава проваливается в логово медведицы. В решающую минуту от смерти её Максим. В знак благодарности девушка горячо сжимает руку Молодые люди очарованы друг другом.  

«Захар Беркут» (1971). Режиссёр: Леонид Осыка. Источник: YouTube.

Максим Беркут ведёт Тугара и Мирославу своим селом. Тухля находится в долине, окружённой со всех сторон скалами, в своеобразном котле. Сюда водопадом падает горный ручей, «извиваясь ужом по долине». Юноша рассказывает об общинном суде: на него собираются почтенные старцы села. Беркут зовёт и Тугара Волка. Но боярин считает оскорбительным быть равным смердам и не хочет приходить на суд.  

В ущелье они видят Сторожа — огромный камень-столб, тухольскую святыню. Максим рассказывает легенду о нём. Когда-то на месте села было огромное озеро, власть над которым имела богиня смерти Морана. В нём не было ничего живого. Однажды царь великанов поссорился с Мораной, разбил окружающие озеро скалы, вся вода из него вытекла и потеряла свою силу. Тогда богиня смерти обратила царя в этот камень. Теперь он охраняет долину.

Объяснение: