Лукаш — зовсім молодий хлопець («в очах ще має щось дитяче», — читаємо в ремарці), він людина, тому й по-людському розуміє любов як потаємне незбагненне почуття. А для Мавки, як і решти лісових створінь, це цілком природний стан. Проте її любов до Лукаша зовсім не подібна на легкодумні залицяння з Перелесником, які вона знала до цього. Не подібна її любов і на почуття самого Лукаша
Мавка, без сумніву, ідеалізований і сильний образ: на шляху до щастя їі нічого не може зупинити, лісова красуня намагається наблизити дійсність до мрії. Вона без жалю покинула заради «людського хлопця» лісові хащі й могла б знайти з людьми спільну мову, якби вони були такими мудрими, як дядько Лев. Він знав ціну краси й гармонійного співіснування людини з природою, добре знав і те, що протиставити себе природі, знехтувати її закони — значить підрубати гілку, на якій сидиш. Таке ставлення до природи дядько Лев виховував і у свого небожа Лукаша. Він не встигає перейнятися дядьковою наукою: напровесні приходить із далекого села в ліс, а восени дядько Лев помирає. Господарство прибирає до своїх рук обмежена Лукашева мати, а згодом до неї приєднується й достойна її невістка. Мавка ж принесла в Лукашеву хату не тільки красу («умаіча квітками попідвіконню»), з нею прийшла до лісової господи прихильність природи й достаток («Як вона глядить корів, то більш дають набілу»). Однак Лукаш не зміг відстояти своє кохання, не зміг «своїм життям до себе дорівнятись». Його перемогла сіра буденщина із захланною й обмеженою матір’ю. А зрада Лукаша почалася з того моменту, коли поріг його хати переступила Килина.
Життєві засади, що визначають поведінку дядька Лева, його особистий досвід, дбайливе, по-справжньому господарське ставлення до природи роблять цей образ співзвучним нашому часу. Через нього Леся Українка ставить важливу для людства проблему —захист довкілля; саме в ньому втілює одну з головних думок п’єси: людина повинна бути мудрою і обачливою у своїх стосунках з природою, берегти усе живе наземлі. Цей мудрий старий поліщук із чистого душею і благородним серцем стоїть осторонь дрібних сварок і власницького користолюбства. Заступаючись за Мавку перед матір’ю Лукаша, дядько Лев каже: «Та що ти знаєш? От небіжчик дід казали: треба тільки слово знати, то й в лісовичку може уступити душа така самісінька, як і наша». Дядько Лев — типовий образ мудрого знахаря, який своєю розважливою поведінкою урівноважує співвідношення добрих і злих сил природи. Таємниці його мудрості пов’язані зі знанням найпоширеніших народних оберегів (все що є)
Василь Андрійович Симоненко народився 8 сiчня 1935 року в глухому поселенні Біївці Лубенського району на Полтавщині в сім'ї колгоспників. Дитинство його, за словами Олеся Гончара, чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовими похоронками. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти — ці найбезвинніші жертви війни...
Протягом 1942 - 1952 pp. майбутнiй поет навчався в школi: 4 класи у Бiïвцях (1942 – 1946 рр.), решта - у сусiднiх селах Єнькiвцях (1946 – 1947 рр.) i Тарандинцях (1947 – 1952 рр.). Дорога до школи була для нього мукою... - через багато років у новелі "Дума про діда" Симоненко не забуде згадати свою першу дорогу: "...я ходив тоді в восьмий клас. Дев'ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. Та це ж тільки в один кінець дороги!.." У 1952 р. закiнчив iз золотою медаллю середню школу в Тарандинцях та вступив на факультет журналiстики Киïвського унiверситету iменi Т. Шевченка. Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій "Тиша і грім" (1962 р.) і казка "Цар Плаксій і Лоскотон" (1963 р.).
Мавка, без сумніву, ідеалізований і сильний образ: на шляху до щастя їі нічого не може зупинити, лісова красуня намагається наблизити дійсність до мрії. Вона без жалю покинула заради «людського хлопця» лісові хащі й могла б знайти з людьми спільну мову, якби вони були такими мудрими, як дядько Лев. Він знав ціну краси й гармонійного співіснування людини з природою, добре знав і те, що протиставити себе природі, знехтувати її закони — значить підрубати гілку, на якій сидиш. Таке ставлення до природи дядько Лев виховував і у свого небожа Лукаша. Він не встигає перейнятися дядьковою наукою: напровесні приходить із далекого села в ліс, а восени дядько Лев помирає. Господарство прибирає до своїх рук обмежена Лукашева мати, а згодом до неї приєднується й достойна її невістка. Мавка ж принесла в Лукашеву хату не тільки красу («умаіча квітками попідвіконню»), з нею прийшла до лісової господи прихильність природи й достаток («Як вона глядить корів, то більш дають набілу»). Однак Лукаш не зміг відстояти своє кохання, не зміг «своїм життям до себе дорівнятись». Його перемогла сіра буденщина із захланною й обмеженою матір’ю. А зрада Лукаша почалася з того моменту, коли поріг його хати переступила Килина.
Життєві засади, що визначають поведінку дядька Лева, його особистий досвід, дбайливе, по-справжньому господарське ставлення до природи роблять цей образ співзвучним нашому часу. Через нього Леся Українка ставить важливу для людства проблему —захист довкілля; саме в ньому втілює одну з головних думок п’єси: людина повинна бути мудрою і обачливою у своїх стосунках з природою, берегти усе живе наземлі. Цей мудрий старий поліщук із чистого душею і благородним серцем стоїть осторонь дрібних сварок і власницького користолюбства. Заступаючись за Мавку перед матір’ю Лукаша, дядько Лев каже: «Та що ти знаєш? От небіжчик дід казали: треба тільки слово знати, то й в лісовичку може уступити душа така самісінька, як і наша». Дядько Лев — типовий образ мудрого знахаря, який своєю розважливою поведінкою урівноважує співвідношення добрих і злих сил природи. Таємниці його мудрості пов’язані зі знанням найпоширеніших народних оберегів
(все що є)
Василь Андрійович Симоненко народився 8 сiчня 1935 року в глухому поселенні Біївці Лубенського району на Полтавщині в сім'ї колгоспників. Дитинство його, за словами Олеся Гончара, чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовими похоронками. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти — ці найбезвинніші жертви війни...
Протягом 1942 - 1952 pp. майбутнiй поет навчався в школi: 4 класи у Бiïвцях (1942 – 1946 рр.), решта - у сусiднiх селах Єнькiвцях (1946 – 1947 рр.) i Тарандинцях (1947 – 1952 рр.). Дорога до школи була для нього мукою... - через багато років у новелі "Дума про діда" Симоненко не забуде згадати свою першу дорогу: "...я ходив тоді в восьмий клас. Дев'ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. Та це ж тільки в один кінець дороги!.." У 1952 р. закiнчив iз золотою медаллю середню школу в Тарандинцях та вступив на факультет журналiстики Киïвського унiверситету iменi Т. Шевченка. Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій "Тиша і грім" (1962 р.) і казка "Цар Плаксій і Лоскотон" (1963 р.).