Сорочинський ярмарок» - це українська плахта, барвистий колористичний символ жіночої величі та гідності, втаємниченості та загадковості кольору в народній самосвідомості українців» (Стефан-Арпад Мадяр) [1, 146].
«Сорочинський ярмарок» - українська плахта... Чи правий художник С.-А. Мадяр? Які кольори домінують у «Сорочинському ярмарку» і якого кольору «Вечори на хуторі біля Диканьки»?..
Перше кольорове означення, яке ми зустрічаємо у «Вечорах на хуторі біля Диканьки», це прізвисько оповідача, котрого, мабуть, за колір волосся прозвали Рудим Паньком. «За что меня миряне прозвали Рудым Паньком - ей-богу, не умею сказать. И волосы, кажется, у меня теперь более седые, чем рыжие» (виділено мною. - I. К.) [2, 6]. Цікаво, що це кольорове означення (вживається тут 5 разів) використав Гоголь тільки у передмовах до першої і другої частин «Вечорів на хуторі біля Диканьки» і жодного разу не вживає його в інших творах (у повісті «Тарас Бульба» М.Гоголь використовує кольороназву «рыжий» - маємо «рыжий жид» (3), «Шинель» - «несколько рыжеват» і «рыжевато-мучного цвета», «Рим» - «рыжий капуцин»).
Рудий - означає колір дещо невизначений, змішаний, він називає червоний колір предметів, що мають природне червонувате пофарблення [див.: 3, 110].
У «Сорочинському ярмарку» маємо й інші відтінки червоного:
рожевий («.на возу сидела хорошенькая дочка с круглым личиком, с черными бровями, ровными дугами поднявшимися над светлыми карими глазами, с беспечно улыбавшимися розовыми губками, с повязанными на голове красными и синими лентами.» [4, 12-13]);
Кого можна назвати щасливим? На думку автора, не кожен ще й уважатиме себе щасливим. Тож і надає різні варіанти щастя. Може, щасливими бувають ті, «хто увесь свій вік нічого не дбають». Як, наприклад, герой оповідання «Скарб» Павлусь. Він ніколи нічого не робив, навіть не вмів нічого, а був щасливим. То його батьки балували, особливо мати, яка вгадувала будь-які бажання свого любого синочка. А після смерті батьків про нього піклувалися наймит із наймичкою. От і жилося йому добре, навіть не помітив, що батьків не стало. А потім ще й дружина йому трапилася хороша, «невсипуща господиня», «послав йому Господь і діточок, покірних, слухняних, працьовитих, не таких, як він».
То невже перед нами абсолютно щаслива людина? Взірець, еталон для щастя? Мені здається, що ні. Адже останні рядки оповідання на перший погляд дивні: «Завидуєте щастю Павлуся, а ніхто б не схотів бути Павлусем». Чому?
Та тому, що щасливим є не той, «що сам натріскається і виспиться, а той, хто другого нагодує і заспокоїть, бо у такого і душа буде не голодна». Ось, виявляється, у чому секрет. Не можна бути щасливим, коли твоя душа байдужа до інших, коли думаєш лише про себе. Уміння розділити щастя і горе з іншим, поділитися останнім — ось справжній високо моральний вчинок, який важить набагато більше, ніж гроші, багатство. Саме цього і не було у Павлуся. Тому його можна швидше ти, ніж заздрити. Бо що він міг дати батькам, дружині, дітям, якщо його душа і серце залишалися пустими? Такі люди, на мою думку, просто страшні.
Сорочинський ярмарок» - це українська плахта, барвистий колористичний символ жіночої величі та гідності, втаємниченості та загадковості кольору в народній самосвідомості українців» (Стефан-Арпад Мадяр) [1, 146].
«Сорочинський ярмарок» - українська плахта... Чи правий художник С.-А. Мадяр? Які кольори домінують у «Сорочинському ярмарку» і якого кольору «Вечори на хуторі біля Диканьки»?..
Перше кольорове означення, яке ми зустрічаємо у «Вечорах на хуторі біля Диканьки», це прізвисько оповідача, котрого, мабуть, за колір волосся прозвали Рудим Паньком. «За что меня миряне прозвали Рудым Паньком - ей-богу, не умею сказать. И волосы, кажется, у меня теперь более седые, чем рыжие» (виділено мною. - I. К.) [2, 6]. Цікаво, що це кольорове означення (вживається тут 5 разів) використав Гоголь тільки у передмовах до першої і другої частин «Вечорів на хуторі біля Диканьки» і жодного разу не вживає його в інших творах (у повісті «Тарас Бульба» М.Гоголь використовує кольороназву «рыжий» - маємо «рыжий жид» (3), «Шинель» - «несколько рыжеват» і «рыжевато-мучного цвета», «Рим» - «рыжий капуцин»).
Рудий - означає колір дещо невизначений, змішаний, він називає червоний колір предметів, що мають природне червонувате пофарблення [див.: 3, 110].
У «Сорочинському ярмарку» маємо й інші відтінки червоного:
рожевий («.на возу сидела хорошенькая дочка с круглым личиком, с черными бровями, ровными дугами поднявшимися над светлыми карими глазами, с беспечно улыбавшимися розовыми губками, с повязанными на голове красными и синими лентами.» [4, 12-13]);
Кого можна назвати щасливим? На думку автора, не кожен ще й уважатиме себе щасливим. Тож і надає різні варіанти щастя. Може, щасливими бувають ті, «хто увесь свій вік нічого не дбають». Як, наприклад, герой оповідання «Скарб» Павлусь. Він ніколи нічого не робив, навіть не вмів нічого, а був щасливим. То його батьки балували, особливо мати, яка вгадувала будь-які бажання свого любого синочка. А після смерті батьків про нього піклувалися наймит із наймичкою. От і жилося йому добре, навіть не помітив, що батьків не стало. А потім ще й дружина йому трапилася хороша, «невсипуща господиня», «послав йому Господь і діточок, покірних, слухняних, працьовитих, не таких, як він».
То невже перед нами абсолютно щаслива людина? Взірець, еталон для щастя? Мені здається, що ні. Адже останні рядки оповідання на перший погляд дивні: «Завидуєте щастю Павлуся, а ніхто б не схотів бути Павлусем». Чому?
Та тому, що щасливим є не той, «що сам натріскається і виспиться, а той, хто другого нагодує і заспокоїть, бо у такого і душа буде не голодна». Ось, виявляється, у чому секрет. Не можна бути щасливим, коли твоя душа байдужа до інших, коли думаєш лише про себе. Уміння розділити щастя і горе з іншим, поділитися останнім — ось справжній високо моральний вчинок, який важить набагато більше, ніж гроші, багатство. Саме цього і не було у Павлуся. Тому його можна швидше ти, ніж заздрити. Бо що він міг дати батькам, дружині, дітям, якщо його душа і серце залишалися пустими? Такі люди, на мою думку, просто страшні.