Переклад «Щоденника» українською зробив Леонід Білецький, після чого його остаточно порівнювали з «оригіналом» Павло Зайцев, Олександр Лотоцький та інші дослідники цього твору Тараса. «Щоденник» Шевченка дає нам змогу бачити автопортрет геніального поета, художника та письменника, котрому було суворо заборонено писати та малювати. І тому через наростання в ньому фізичної та психічної муки постали сповнені люті думки супроти мучителів-деспотів і служителів режиму Московщини.
Було б дивно, якщо би ця несправедливо покривджена людина дивилася на тогочасну дійсність очима покори. Московські виплодки-недолюдки зробили з Шевченка нещадного борця за волю та свободу українського народу. Його словам, надзвичайно гострим, стосовно брехливих обманщиків-москалів нема чого дивуватися. Урешті, не тільки український Шевченко, але й російські письменники Іван Бунін, Максим Горький, Костянтин Леонтьєв, Михайло Правдін, Михайло Салтиков та низка інших, а також американський історик Арчибальд Алісон, французький маркіз Астольф де Кюстін писали про жорстокість москалів.
13 червня 1857 року Шевченкові мали сповістити про його звільнення та привітати зі свободою. Але цього не сталося. Він написав про це, згадуючи про похмуру декорацію бездушних і грубіянських лицедіїв, темних мучителів і жорстоких «розпинателів», із котрими йому довелося грати цю саму похмуру, одноманітну десятилітню драму. При зустрічі з астраханськими морськими офіцерами поет назвав їх неуками та брехунами. Отримавши зарплатню, вони «починають гуляти в шинках, пиячити протягом кількох днів підряд, що кінчається бійкою», писав Кобзар. Москалів-солдатів Шевченко охарактеризував як найбіднішу, найнещасливішу верству в «православній отчизні», із нелюдським вихованням і грубіянським поводженням.
16 червня Шевченко записав історію про бійку, що виникла між майбутніми тестем і зятем і закінчилася кривавим побиттям «милого зятечка». А щоби не показати перед сусідами, що між москалями «вийшла контра, вони обидва взялися бити собаку».
Із квітня Шевченко ждав на своє звільнення, але ніхто від військових старшин, холодних, байдужих тиранів, не повідомляв йому про рішення когось із фельдфебелів. Натомість поет одержав наказ готуватися до огляду. За словами поета, «гидку цю подію, придуману москальською винахідливістю, придатно використати як б для вбивання тисячі рядових, як безсловесних тварин». Одного їхнього лікаря — Нікольського, що нелюдськи насолоджувався приниженням людської істоти, Шевченко назвав катом за покликанням, а тільки з назви – лікарем.
Антипатія до чоловіків у мундирах зростала в Кобзаря, «бо коли тверезі, то все-таки неодмінно неуки і хвальки, а також п’яниці, циндри і розпусники». Солдатських страждань в окремому Оренбурзькому корпусі він не зносив. І тому царя Миколу І поет величав Сатаною, а виконавців присуду — бездушними. Поганцями назвав і тих, хто короткозоро звеличував і прославляв «щедроти й добродійства» російського царя, грізного судді та карателя.
20 червня Шевченко занотував, запитуючи сам у себе: «Чи діжду я тих блаженних днів, коли з пам’яті моєї вивітриться ця моральна гидота? Не думаю, бо ця гидота поволі й глибоко врізувалася в неї». Про те, кого Шевченко обзивав гидотою, легко здогадатися. Проте він ще не міг зрозуміти, що мета тієї огидної влади – обороняти шахрайство. Поет жив із надією на звільнення від немилосердних москальських інквізиторів, молився всемогутньому Богові за швидше визволення від недолюдків і поганців нетверезих, та ще й патентованих. «Господи, чи настане нарешті для мене година визволення!» — писав він у своєму «Щоденнику» 7 липня.
Переклад «Щоденника» українською зробив Леонід Білецький, після чого його остаточно порівнювали з «оригіналом» Павло Зайцев, Олександр Лотоцький та інші дослідники цього твору Тараса. «Щоденник» Шевченка дає нам змогу бачити автопортрет геніального поета, художника та письменника, котрому було суворо заборонено писати та малювати. І тому через наростання в ньому фізичної та психічної муки постали сповнені люті думки супроти мучителів-деспотів і служителів режиму Московщини.
Було б дивно, якщо би ця несправедливо покривджена людина дивилася на тогочасну дійсність очима покори. Московські виплодки-недолюдки зробили з Шевченка нещадного борця за волю та свободу українського народу. Його словам, надзвичайно гострим, стосовно брехливих обманщиків-москалів нема чого дивуватися. Урешті, не тільки український Шевченко, але й російські письменники Іван Бунін, Максим Горький, Костянтин Леонтьєв, Михайло Правдін, Михайло Салтиков та низка інших, а також американський історик Арчибальд Алісон, французький маркіз Астольф де Кюстін писали про жорстокість москалів.
13 червня 1857 року Шевченкові мали сповістити про його звільнення та привітати зі свободою. Але цього не сталося. Він написав про це, згадуючи про похмуру декорацію бездушних і грубіянських лицедіїв, темних мучителів і жорстоких «розпинателів», із котрими йому довелося грати цю саму похмуру, одноманітну десятилітню драму. При зустрічі з астраханськими морськими офіцерами поет назвав їх неуками та брехунами. Отримавши зарплатню, вони «починають гуляти в шинках, пиячити протягом кількох днів підряд, що кінчається бійкою», писав Кобзар. Москалів-солдатів Шевченко охарактеризував як найбіднішу, найнещасливішу верству в «православній отчизні», із нелюдським вихованням і грубіянським поводженням.
16 червня Шевченко записав історію про бійку, що виникла між майбутніми тестем і зятем і закінчилася кривавим побиттям «милого зятечка». А щоби не показати перед сусідами, що між москалями «вийшла контра, вони обидва взялися бити собаку».
Із квітня Шевченко ждав на своє звільнення, але ніхто від військових старшин, холодних, байдужих тиранів, не повідомляв йому про рішення когось із фельдфебелів. Натомість поет одержав наказ готуватися до огляду. За словами поета, «гидку цю подію, придуману москальською винахідливістю, придатно використати як б для вбивання тисячі рядових, як безсловесних тварин». Одного їхнього лікаря — Нікольського, що нелюдськи насолоджувався приниженням людської істоти, Шевченко назвав катом за покликанням, а тільки з назви – лікарем.
Антипатія до чоловіків у мундирах зростала в Кобзаря, «бо коли тверезі, то все-таки неодмінно неуки і хвальки, а також п’яниці, циндри і розпусники». Солдатських страждань в окремому Оренбурзькому корпусі він не зносив. І тому царя Миколу І поет величав Сатаною, а виконавців присуду — бездушними. Поганцями назвав і тих, хто короткозоро звеличував і прославляв «щедроти й добродійства» російського царя, грізного судді та карателя.
20 червня Шевченко занотував, запитуючи сам у себе: «Чи діжду я тих блаженних днів, коли з пам’яті моєї вивітриться ця моральна гидота? Не думаю, бо ця гидота поволі й глибоко врізувалася в неї». Про те, кого Шевченко обзивав гидотою, легко здогадатися. Проте він ще не міг зрозуміти, що мета тієї огидної влади – обороняти шахрайство. Поет жив із надією на звільнення від немилосердних москальських інквізиторів, молився всемогутньому Богові за швидше визволення від недолюдків і поганців нетверезих, та ще й патентованих. «Господи, чи настане нарешті для мене година визволення!» — писав він у своєму «Щоденнику» 7 липня.