Автор: Ліна Костенко Рік: 1989 Літературний рід: лірика Жанр: ліричний вірш Вид лірики: філософська Провідний мотив: розрив живого зв'язку між поколіннями, між селом і містом. Віршовий розмір: ямб Вид римування: перехресне Альфреско — це настінний живопис водяними фарбами по сирій штукатурці.
Вірш «Українське альфреско», побудований на різкому контрасті. Альфреско — це фреска, виконана водяними фарбами по сирій штукатурці, часто з ідилічним сюжетом. Ось і тут постає нібито ідилія традиційного українського сільського світу. Щоб змалювати його, авторка використовує відомі кожному українцеві з дитинства фольклорні образи-архетипи — шлях, долина, біла хатка, дід і баба, курочка ряба, лелека та інші.Одначе поступово в цій лагідній, милій картині вгадуємо страшну трагедію героїв, усієї нашої нації — розрив живого зв’язку між поколіннями, між селом і містом. У діда й баби «сусідські діти шовковицю їдять», свої ж діти й онуки не приїжджають, гордують, цураються, або ж їх немає зовсім. Світ, у якому живуть старенькі, казково чарівний, світлий, затишний. Але немає кому розказувати казку про курочку рябу, «остання в світі казка сидить під образами» — з відходом господарів увесь цей дивосвіт, це осердя української душі зникне.Трагізм ситуації підкреслює останнє щемливе уособлення: «Навшпиньки виглядають жоржини через тин».
Рік: 1989
Літературний рід: лірика
Жанр: ліричний вірш
Вид лірики: філософська
Провідний мотив: розрив живого зв'язку між поколіннями, між селом і містом.
Віршовий розмір: ямб
Вид римування: перехресне
Альфреско — це настінний живопис водяними фарбами по сирій штукатурці.
Вірш «Українське альфреско», побудований на різкому контрасті. Альфреско — це фреска, виконана водяними фарбами по сирій штукатурці, часто з ідилічним сюжетом. Ось і тут постає нібито ідилія традиційного українського сільського світу. Щоб змалювати його, авторка використовує відомі кожному українцеві з дитинства фольклорні образи-архетипи — шлях, долина, біла хатка, дід і баба, курочка ряба, лелека та інші.Одначе поступово в цій лагідній, милій картині вгадуємо страшну трагедію героїв, усієї нашої нації — розрив живого зв’язку між поколіннями, між селом і містом. У діда й баби «сусідські діти шовковицю їдять», свої ж діти й онуки не приїжджають, гордують, цураються, або ж їх немає зовсім. Світ, у якому живуть старенькі, казково чарівний, світлий, затишний. Але немає кому розказувати казку про курочку рябу, «остання в світі казка сидить під образами» — з відходом господарів увесь цей дивосвіт, це осердя української душі зникне.Трагізм ситуації підкреслює останнє щемливе уособлення: «Навшпиньки виглядають жоржини через тин».