«Музика – найкраще, що може бути в житті людини…Особисто мені музика надає впевненості в сіоїх силах та можливостях. Я обожнюю сидіти за фортепіано і просто грати, грати і грати… Я отримую задоволення від цього. Коли немає настрою, я завжди сідаю за інструмент – це мене надихає, я захоплююсь, і від цього піднімається настрій. Я дуже люблю музику. Не уявляю свого життя без неї!» (Кирилова П., група ТД-15н).
«Мені здається, що немає людини, яка б байдуже ставилася до музики, адже в ній є все, і в горі, і в радості вона завжди з нами. Я дуже щаслива, бо пов’язала своє життя із цим чудовим мистецтвом!.. Я дуже люблю співати. Пісня в моїй душі проходить, ніби блискавка!» (Павлова М., група ТДНд-25).
«В нашому житті людина обирає свій б самовираження, обираючи певну сферу діяльності, якій присвячує свій час, свої сили та, з рештою, все своє життя. Чому я став музикантом?..На мою думку, музика багато говорить про наше національне минуле, про історію нашого народу. Мабуть це й викликало в мене бажання проявити себе за до музики. Я обрав український народний інструмент – бандуру. Вважаю цей інструмент національною гордістю нашого народу, адже історія цього інструменту та людей, що на ньому грали (старці – кобзарі) викликає велику повагу та пошану. Надіюсь на те, що український народ почне цінувати своє мистецтво, як люди в інших країнах Європи». (Романчук Д., група ТНБ-45).
«Музика – стародавній вид мистецтва, здатний об’єднувати людей, і в цьому її найбільша сила. Різні за характером, звичками, поглядами на життя, національністю, пристрастями, моральними принципами люди в концертному залі, затамувавши подих, однаково схвильовано й благоговійно завмирають під хвилею дивовижних чаруючих звуків. І вже на другий план відходять життєві нагаразди й турботи, залишається лише вдажа мистецтва, яке очищає душу від усього несуттєвого, мізерного, буденного, підносить нас до висот розуміння життя… Я люблю музику, особливо духовну. Слухаючи її, розумієш, що тільки Боже благословіння могло до композиторові створити таку красу, таку досконалість поєднання звуків, таку чистоту і гармонію… Здається, розкривається церковна баня і з благиті небесної ллється на людей Божа Благодать, і злітають в небо голуби, і лагідне сонце пестить совїми промінями землю, і лунають десь у височині кришталеві дзвони… Багато видів мистецтва існує, кожен з них – джерело естетичної насолоди. Але музика – це завжди зустріч з радістю польоту, з можливістю мріяти і сподіватися на здійснення своїх сподівань». (Терлецька І., група ТД-15н).
«Люди, які ніколи не мали змоги співати, кажуть, що це сама легка професія, що це пуста трата часу. Це не так. Ти не тільки твориш, ти доносиш людям емоції, переживання, у своїх піснях даєш змогу замислитися над майбутнім. Насамперед це дуже тяжко. Музика насправді лікує, вона заживляє душевні болі, радує тебе…» (Романюк О., група ТД-14н).
«Музика – єдина річ, яка тримає мій здравий глузд, мов титан, тримаючи небо. Музика – повітря, без якого моє існування – неможливо! Ви знали, що музика має аромат? Ні, він зовсім не матеріальний… Деякі твори мають аромат туги, суму, деякі – любові, ніжності, піднесення. Знали ви, що музика має не простий аромат, а багатогранний? Він, аромат, складаєтьсяз багатьох запахів: аромату мелодій, звуків, гармоній, але властивою, невід’ємною частиною цього коктейлю, яка дарує музиці життя та свіжість – є аромат людини, яка створила музику! Музика – це я, а я – це музика. І нас не можна розділити, бо ми не зможемо існувати поодинці, бо музика – моє серце і душа!» (Петрова О., група ТД-14н).
«Для мене музика – це душевні ліки, які допомагають забути про проблеми, що супроводжують кожну людину… Насичує музика тебе повністю – від голови до п’ят. Саме таке я відчуваю. В деякі моменти музика тебе окиляє, даючи нові сили, новий подих, який тебе воскрешає, лікує твої душевні рани. Музика може і розчулити, змінити твій душевний стан в гіршу сторону, краяти душу. Музика – дуже сильне явище, яке змінює людину, її почуття, погляди… Мені вона допомагає хоча б на мить забути, який жорстокий світ, і які бувають егоїстичні, самозакохані, лицемірні, корисливі люди… Люди різгі бувають, як і музика… Але хорошої музики набагато більше, ніж хороших, чуйних, душевних, добрих, вірних людей; їх дуже мало… Музика тебе ніколи не зрадить, не зробить боляче, як це люди роблять кожної хвилини… Я вважаю, що музика – неймовірне явище, яке допомагає людині в життя, отже усі люди до неї звертаються. Просто у всіх різні смаки і уподобання. Кожний бачить життя по-різному і по-різному його проживає… Різна музика в різні часи життя супроводжує людину… Тому вона і є невід’ємною частиною у моєму житті!» (Безименний А., група ТДНд-24).
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Відповідь:
«Музика – найкраще, що може бути в житті людини…Особисто мені музика надає впевненості в сіоїх силах та можливостях. Я обожнюю сидіти за фортепіано і просто грати, грати і грати… Я отримую задоволення від цього. Коли немає настрою, я завжди сідаю за інструмент – це мене надихає, я захоплююсь, і від цього піднімається настрій. Я дуже люблю музику. Не уявляю свого життя без неї!» (Кирилова П., група ТД-15н).
«Мені здається, що немає людини, яка б байдуже ставилася до музики, адже в ній є все, і в горі, і в радості вона завжди з нами. Я дуже щаслива, бо пов’язала своє життя із цим чудовим мистецтвом!.. Я дуже люблю співати. Пісня в моїй душі проходить, ніби блискавка!» (Павлова М., група ТДНд-25).
«В нашому житті людина обирає свій б самовираження, обираючи певну сферу діяльності, якій присвячує свій час, свої сили та, з рештою, все своє життя. Чому я став музикантом?..На мою думку, музика багато говорить про наше національне минуле, про історію нашого народу. Мабуть це й викликало в мене бажання проявити себе за до музики. Я обрав український народний інструмент – бандуру. Вважаю цей інструмент національною гордістю нашого народу, адже історія цього інструменту та людей, що на ньому грали (старці – кобзарі) викликає велику повагу та пошану. Надіюсь на те, що український народ почне цінувати своє мистецтво, як люди в інших країнах Європи». (Романчук Д., група ТНБ-45).
«Музика – стародавній вид мистецтва, здатний об’єднувати людей, і в цьому її найбільша сила. Різні за характером, звичками, поглядами на життя, національністю, пристрастями, моральними принципами люди в концертному залі, затамувавши подих, однаково схвильовано й благоговійно завмирають під хвилею дивовижних чаруючих звуків. І вже на другий план відходять життєві нагаразди й турботи, залишається лише вдажа мистецтва, яке очищає душу від усього несуттєвого, мізерного, буденного, підносить нас до висот розуміння життя… Я люблю музику, особливо духовну. Слухаючи її, розумієш, що тільки Боже благословіння могло до композиторові створити таку красу, таку досконалість поєднання звуків, таку чистоту і гармонію… Здається, розкривається церковна баня і з благиті небесної ллється на людей Божа Благодать, і злітають в небо голуби, і лагідне сонце пестить совїми промінями землю, і лунають десь у височині кришталеві дзвони… Багато видів мистецтва існує, кожен з них – джерело естетичної насолоди. Але музика – це завжди зустріч з радістю польоту, з можливістю мріяти і сподіватися на здійснення своїх сподівань». (Терлецька І., група ТД-15н).
«Люди, які ніколи не мали змоги співати, кажуть, що це сама легка професія, що це пуста трата часу. Це не так. Ти не тільки твориш, ти доносиш людям емоції, переживання, у своїх піснях даєш змогу замислитися над майбутнім. Насамперед це дуже тяжко. Музика насправді лікує, вона заживляє душевні болі, радує тебе…» (Романюк О., група ТД-14н).
«Музика – єдина річ, яка тримає мій здравий глузд, мов титан, тримаючи небо. Музика – повітря, без якого моє існування – неможливо! Ви знали, що музика має аромат? Ні, він зовсім не матеріальний… Деякі твори мають аромат туги, суму, деякі – любові, ніжності, піднесення. Знали ви, що музика має не простий аромат, а багатогранний? Він, аромат, складаєтьсяз багатьох запахів: аромату мелодій, звуків, гармоній, але властивою, невід’ємною частиною цього коктейлю, яка дарує музиці життя та свіжість – є аромат людини, яка створила музику! Музика – це я, а я – це музика. І нас не можна розділити, бо ми не зможемо існувати поодинці, бо музика – моє серце і душа!» (Петрова О., група ТД-14н).
«Для мене музика – це душевні ліки, які допомагають забути про проблеми, що супроводжують кожну людину… Насичує музика тебе повністю – від голови до п’ят. Саме таке я відчуваю. В деякі моменти музика тебе окиляє, даючи нові сили, новий подих, який тебе воскрешає, лікує твої душевні рани. Музика може і розчулити, змінити твій душевний стан в гіршу сторону, краяти душу. Музика – дуже сильне явище, яке змінює людину, її почуття, погляди… Мені вона допомагає хоча б на мить забути, який жорстокий світ, і які бувають егоїстичні, самозакохані, лицемірні, корисливі люди… Люди різгі бувають, як і музика… Але хорошої музики набагато більше, ніж хороших, чуйних, душевних, добрих, вірних людей; їх дуже мало… Музика тебе ніколи не зрадить, не зробить боляче, як це люди роблять кожної хвилини… Я вважаю, що музика – неймовірне явище, яке допомагає людині в життя, отже усі люди до неї звертаються. Просто у всіх різні смаки і уподобання. Кожний бачить життя по-різному і по-різному його проживає… Різна музика в різні часи життя супроводжує людину… Тому вона і є невід’ємною частиною у моєму житті!» (Безименний А., група ТДНд-24).
Пояснення:
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза