Мне кажется, любовь – одно из самых прекрасных чувств, которое способен испытывать человек. так что же это за чувство, которому уже не первый век воспевают хвалебные песни и посылают всякие проклятия? думаю, человек не может жить счастливо без любви. она многолика. мы любим родителей, детей, мужей и жён, друзей – и всех по-разному, по-особому. но к кому бы мы ни испытывали это чувство, настоящая любовь всегда означает понимание, уважение, готовность , защитить, способность пойти на жертву ради любимого человека. сила любви заключается в том, что она пробуждает ответное чувство, лечит душу, способно спасти жизнь. это то состояние человека, когда душа его наиболее открыта верховным началам добра, истины и красоты. тот, кто любит, не только требует, но и отдает, не только жаждет наслаждений, но и готов к наивысшим подвигам самоотречения. подлинная любовь – это ещё и выражение созидательности, она предполагает заботу, уважение, ответственность. любовь - это важная составляющая часть жизни человека. мы становимся тем, о чем мы думаем. чтобы полюбить кого-то или что-то, нужно сначала уважать его. но, прежде всего, нужно уважать себя, ведь если ты не любишь и не уважаешь себя, трудно любить и уважать других. нужно научиться принимать себя, ценить себя, независимо от того, что другие думают или говорят о тебе. мне кажется, любовь создаём мы сами - это не результат судьбы или удачи. у каждого из нас есть способность любить и быть любимым. любви надо учиться. настоящая любовь все преодолеет, все покрывает, все прощает. любовь – это, наверное, когда ты любишь и недостатки другого человека. если человек тебе кажется красивым, умным, талантливым – это не обязательно любовь. другое дело, если ты знаешь и любишь те недостатки, которые у него есть. однако стоит обратить внимание на высказывание о любви в. г. белинского: «любовь часто ошибается, видя в любимом предмете то, чего но иногда только любовь и открывает в нем прекрасное или великое, которое недоступно наблюдению и уму». то есть сила любви проявляется в том, что она может открыть достоинства человека, пробудить в нём что-то прекрасное. любовь рождает в нас неудержимое желание совершать добрые поступки. весь окружающий мир влюбленному человеку кажется прекрасным и значительным. будничные дела становятся важными и даже приятными и выполняются с какой-то особой легкостью. недаром любовь считается эликсиром жизни - она пробуждает скрытые силы человека. конечно, истинное счастье может принести взаимная любовь. но в жизни не всегда бывает так. люди, однажды почувствовав страдание от любви, считают, что она приносит только боль и ее стоит избегать. по безответной любви они судят о любви в целом – «уж лучше не любить и не страдать»… но так ли это хорошо - жить «наполовину»? любовь – подвиг, жертва, вершина развития души человека. одна из граней этого чувства – любовь мужчины и женщины – запечатлена во множестве творений человеческого духа, воспета писателями и поэтами, композиторами и художниками, режиссёрами и актёрами. любовь – это вечный источник вдохновения. памятником такой всемогущественной любви является прекрасная и печальная ромео и джульетты – юных возлюбленных, силой своего чувства преодолевших, казалось бы, самое непреодолимое – ненависть, вражду и даже саму смерть. в также можно найти немало произведений, поющих гимн вечной любви. так, пафос пушкинского стихотворения «я вас любил…» - светлая печаль о вечной любви и о невозможности счастья с возлюбленной. лирический герой благороден, бескорыстен. он робко надеется, что любовь, быть может, не совсем угасла, но отрекается от своего счастья ради благополучия любимой женщины. в романе «мастер и маргарита» булгакова главная героиня по собственной воле продала свою душу дьяволу. дух зла ей отомстить обидчикам возлюбленного. а раньше маргарита, не задумываясь, отказалась, ради счастья с мастером, от обеспеченной, спокойной жизни со своим мужем. и всё-таки любовь не поддается расшифровке, не имеет точного определения. любовь – это самая сложная, таинственная и парадоксальная реальность, с которой сталкивается человек. и не потому, как обычно считается, что от любви до ненависти всего один шаг, а потому, что «ни просчитать, ни вычислить» любовь нельзя! в ней нельзя быть расчетливым – природа легко опрокинет любые расчеты! в ней можно быть только чутким, чтобы следить за её прихотливым течением и вовремя душой угадать все её изгибы, неуловимые для глаза смещения, необъяснимые подчас для разума повороты. в любви невозможно быть мелочным и бездарным – здесь требуются щедрость и талантливость, зоркость сердца, широта души, добрый, тонкий ум и многое-многое другое, чем в изобилии наделила нас природа и что неразумно мы растрачиваем и притупляем в нашей суетной жизни. это высокое, чувство обладает огромной силой. любовь - это чувство единения. истинная любовь ? это радость! это ? дарение и получение радости.
Проблема батькiв та дiтей є провiдною темою багатьох творiв як у свiтовiй, так, зокрема, i в українськiй лiтературі. І. С. Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім'я» з великою майстернiстю показав життя українського села пiсля реформи 1861 року, викривши причини непорозумiнь i сварок на прикладi сiм'ї Кайдашiв, показав, як і чим жило молоде покоління в перші десятиліття після скасування кріпосного права. Важко було старшому поколінню, а молодому все було вперше: вперше будували своє життя некріпаками, вперше одружувалися за велінням свого серця, а не за велінням пана. А старше покоління хотіло, щоб їх слухали, як все життя слухали вони своїх батьків, пана тощо. Проблема ця вiчна, i висвiтлюється та розв'язується вона кожного разу дуже цiкаво. Головне для розв'язання цього конфлiкту, на мою думку, є усвiдомлення його причини.
Основною ж причиною конфлiкту мiж старшими та молодшими Кайдашами є нескiнченна суперечка за "моє" i "твоє", дрiбновласницькi iнстинкти Кайдашiв. Внаслiдок сутичок i боротьби за приватну власнiсть люди стають жорстокими, жалюгiдними, руйнують родиннi зв'язки, плямують власну гiднiсть та гідність близьких їм людей. Але є, на мiй погляд, тут ще один аспект - вiковий: старiсть не хоче поступатися своїми позицiями молодостi. Чесно кажучи, глибоко в душi менi дуже жаль старих Кайдашiв, що весь свiй вiк працювали, примножували добробут, ростили синiв. Їм, цим вже дорослим синам, врахувати б це, але вони впевнено будують своє життя, де на батькiвське "моє" вони вiдповiдають гострим опором. Та їх теж можна зрозумiти, бо в першi десятирiччя пiсля скасування крiпацтва свiдомiсть селян зазнала суттєвих змiн, що внесли в життя темного, забитого вiками панщини народу новi порядки. Важко до них пристосовується родина Кайдашiв, що складається з двох поколiнь. Думаю, крiм двох названих причин конфлiкту ("моє" - "твоє" та "старiсть - молодiсть"), автор висвiтлює ще одну: протирiччя мiж старим i новим ладом.
Саме соцiально-побутове середовище спотворює характери героїв повiстi, що стикаються у конфлiктi "батьки та дiти". Вічна проблема «батьків та дітей» теж прийшла до нас з сивої давнини. Однак І. С. Нечуй-Левицький уперше вказує нам на неповагу до батьків. Порушилася віковічна українська традиція шанобливого ставлення до батька-матері у дітей, і їх життя ламається, летить під укіс. Бо у своїй власній сім’ї не можна виховувати у дітей повагу до себе, коли ти зневажив своїх батьків - діти ж бо це бачать. І у нашому сьогоденні нерідко бачиш, як спілкуються брат із сестрою, бо заздрять один одному, бо спадок батьків не так поділили. Нехай Кайдаші були неосвічені затуркані панщиною, а що ж їх рівняє з нашими сучасниками? Чому ми не можемо піднятися над ними?
Останнім часом усе звертають на «український менталітет», але мені здається, що це тільки для того, щоб якось виправдати себе, бо ж таки соромно зізнатися собі у «кайдашевих звичках», які, на жаль, ще живуть серед нас. Хоч і здаються нам смішними суперечки Кайдашів, інколи ми пізнаємо в них і наших сучасників, які за «моє» готові на все. Але що цікаво - сміятись над Кайдашами - сміємось, а себе такими не бачимо. А жаль!
Проблема батькiв та дiтей є провiдною темою багатьох творiв як у свiтовiй, так, зокрема, i в українськiй лiтературі. І. С. Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім'я» з великою майстернiстю показав життя українського села пiсля реформи 1861 року, викривши причини непорозумiнь i сварок на прикладi сiм'ї Кайдашiв, показав, як і чим жило молоде покоління в перші десятиліття після скасування кріпосного права. Важко було старшому поколінню, а молодому все було вперше: вперше будували своє життя некріпаками, вперше одружувалися за велінням свого серця, а не за велінням пана. А старше покоління хотіло, щоб їх слухали, як все життя слухали вони своїх батьків, пана тощо. Проблема ця вiчна, i висвiтлюється та розв'язується вона кожного разу дуже цiкаво. Головне для розв'язання цього конфлiкту, на мою думку, є усвiдомлення його причини.
Основною ж причиною конфлiкту мiж старшими та молодшими Кайдашами є нескiнченна суперечка за "моє" i "твоє", дрiбновласницькi iнстинкти Кайдашiв. Внаслiдок сутичок i боротьби за приватну власнiсть люди стають жорстокими, жалюгiдними, руйнують родиннi зв'язки, плямують власну гiднiсть та гідність близьких їм людей. Але є, на мiй погляд, тут ще один аспект - вiковий: старiсть не хоче поступатися своїми позицiями молодостi. Чесно кажучи, глибоко в душi менi дуже жаль старих Кайдашiв, що весь свiй вiк працювали, примножували добробут, ростили синiв. Їм, цим вже дорослим синам, врахувати б це, але вони впевнено будують своє життя, де на батькiвське "моє" вони вiдповiдають гострим опором. Та їх теж можна зрозумiти, бо в першi десятирiччя пiсля скасування крiпацтва свiдомiсть селян зазнала суттєвих змiн, що внесли в життя темного, забитого вiками панщини народу новi порядки. Важко до них пристосовується родина Кайдашiв, що складається з двох поколiнь. Думаю, крiм двох названих причин конфлiкту ("моє" - "твоє" та "старiсть - молодiсть"), автор висвiтлює ще одну: протирiччя мiж старим i новим ладом.
Саме соцiально-побутове середовище спотворює характери героїв повiстi, що стикаються у конфлiктi "батьки та дiти". Вічна проблема «батьків та дітей» теж прийшла до нас з сивої давнини. Однак І. С. Нечуй-Левицький уперше вказує нам на неповагу до батьків. Порушилася віковічна українська традиція шанобливого ставлення до батька-матері у дітей, і їх життя ламається, летить під укіс. Бо у своїй власній сім’ї не можна виховувати у дітей повагу до себе, коли ти зневажив своїх батьків - діти ж бо це бачать. І у нашому сьогоденні нерідко бачиш, як спілкуються брат із сестрою, бо заздрять один одному, бо спадок батьків не так поділили. Нехай Кайдаші були неосвічені затуркані панщиною, а що ж їх рівняє з нашими сучасниками? Чому ми не можемо піднятися над ними?
Останнім часом усе звертають на «український менталітет», але мені здається, що це тільки для того, щоб якось виправдати себе, бо ж таки соромно зізнатися собі у «кайдашевих звичках», які, на жаль, ще живуть серед нас. Хоч і здаються нам смішними суперечки Кайдашів, інколи ми пізнаємо в них і наших сучасників, які за «моє» готові на все. Але що цікаво - сміятись над Кайдашами - сміємось, а себе такими не бачимо. А жаль!