Василь Дмитрович Герасим’юк народився 1956 року в місті Караганда (Казахстан) у родині репресованих, яка того ж року повернулася у рідні Карпати. Закінчивши філологічний факультет Київського університету імені Т. Г. Шевченка, працює на видавничій роботі. 1972 року у журналах «Дніпро» і «Ранок» з’явилися перші поетичні публікації Герасим’юка. Дебютна книжка поезій побачила світ десять років по тому у видавництві «Молодь» («Смереки», 1982). Наступні збірки: «Потоки» (1986), «Космацький узір» (1989), «Діти трепети» (1991), «Осінні пси Карпат» (1998), «Серпень за старим стилем» (2000). Василь Герасим’юк — досить оригінальний поет, представник постмодернізму. Його художній палітрі притаманні умовно-асоціативні форми, використання міфологічної поетики, постійний інтерес до складних порухів духовного життя людини. Загальнолюдське і національне органічно поєднується у поезії митця. «Я виріс під розпач трембіт», — пише Герасим’юк, згадуючи нелегке життя свого народу. Особливо відчутні національні мотиви у поезії «Жива ватра». Живий вогонь, що не згасає в душі народу, честь якого топтали й розпинали, намагалися викоренити повністю національну свідомість, все-таки вистояв. І поет не втрачає віри у світле майбутнє. Ми ледве не стали отароюна високім пасовиську.Але коли ми навіть як отара,пройдемо крізь неї,тоді дамо іншим дорогу до Сінаю. У поезії «Ми на камінь поклали мечі…» митець з розпачем розповідає, як дорога його серцю земля — Україна — опинилася під владою чужоземців. Ми на камінь поклали мечі і в ріці наших коней купали, а чужинці прийшли уночі і на березі табором стали. Та народні герої ладні померти, але не здатися ворогові. Забита, поневолене рідна країна, та поет визнає: треба боротися — і буде перемога, настане воля. Хай програно бій, наступив супостатна груди ногою,а пам’ять стоїть, як останній солдатне кидає зброю. І настане ясний, сонячний ранок після жахливої, темної ночі минулого, тільки треба боротися й вірити у перемогу. Щоб ти не хитнувся у вірі своїй,останній вояче, ми рід свій побудимо — приймемо бій,і ворон докряче. Своїм прагненням осмислити таємниці світобудови, розгадати мову природи, зрозуміти значення людини у світі природи позначений вірш Герасим’юка «Перший сніг». Поет намагається зрозуміти все таємниче, загадкове, поєднуючи у творі виразність живопису, музичне звучання, асоціативні можливості слова. Притишив крок. Притишив крок.І вищі стали гори.Йде перший сніг,немов пророк, в якого серце хворе. І з-під пера поета виходить яскрава, вражаюча лірична мініатюра. Йде сніг — немов під гору йделедь дише, хоч безплотний,і палець на уста кладе,як знак мерця холодний. Душа людини — вмістище двох світів — світу денного і хаосу нічного. У нічні години людина особливо відчуває свою причетність до космосу. Вона будить заснулу совість, нагадує про неминучий хід часу, змушує подивитись на життя збоку. Ці мотиви відчутні у поезії Герасим’юка «Досвітні душі». Ти вибрав із усіх мелодій мотив отав у Космачі.Косити ходиш, ніби злодій, — нечутно, крадьки і вночіОстанні виють пси пастуші, останні моляться уста, цілуючи досвітні душі…Вони приходять неспроста! Одна при одній! Ніде стати…За крок від правди і біди вже й ворогу шепочеш: брате, прикошуй прадідів сліди… У вірші органічно поєднуються глибинне історичне бачення світу із відчуттям ,часної присутності в ньому. Філософічні роздуми поет передає крізь призму художньої деталі: життя людини має бути повноцінним, духовно наповненим. Невже ти косиш на чужому, спиною вчувши вила з тьми?Якщо й вертатимеш додому, невже співатимеш псалми?У творчості Василя Герасим’юка чимало свіжих поетичних знахідок. Його вірші — це спроба новими засобами, новими барвами, в новому ритмічному ключі ввійти у світ поезії, розкрити душу людини, найтонші її порухи. І, на мій погляд, він це зробив якнайкраще.
Чи кожен із вас здатен так будувати життя, щоб залишити певний слід на землі? Чи завжди особистість, індивідуальність діє так, як підказує їй душа, серце? Чим пояснити той феномен, коли здавалось би сильна натура, але збочує, зраджує своїм ідеалам, утрачає своє особисте «я»?
Головні герої оповідання — білий кінь (алегоричний образ), Степан, «маленький чоловічок, навіть не білий, а якийсь «землисто-сірий», з дрібними корявими ручиськами.
Тож образ білого коня уособлює в собі особистість гідну поваги. На нього можна покластися, він молодий, гарний, гордий. Не раз на це звертав увагу і Степан: кінь мав густу гриву, стрункі ноги, які завжди ступали впевненою ходою; особливо вражала шия — у її крутім вишні вбачалася незалежність. Степан тішився тим, що білий кінь гордовито міг гнати до водопою сірих, вороних і гнідих. Коли ж стався злам?
В. Дрозд надає образові ще й символічного звучання. Ось він (кінь) на лугу, круг нього — соковита трава як символ волі. Та воля пахла «живою вільгістю», «міцним настоєм лугових трав і молодого сіна». Не було насильства. Кінь відбивав чіткий ритм, він біг так, ніби наздоганяв самого себе, «розсипаючи по крутій шиї густу білу гриву». Некошена трава стелилася під його ногами, мокрі мітлиці лоскотали груди, а темно-зеленим хвилям, дається, не було кінця. Радість п’янила: він був сам-самісінький, а навкруги — мовчазна трава. Ось кінь заржав, бо не мав сил стримати свої буйні емоції.
У ці хвилі Шептало «відчував себе так близько й повно із стихією, течією».
Значну роль в оповіданні відіграють пейзажі. Описи мають різні функції, однак більшість з них відповідає настроям героїв.
Скупавшись у затоці, Шептало відчув себе таки сильним, як ніколи. Він знову заіржав, але тепер уже грізно, і пішов напитися… А в душі читача зріло якесь передчуття: починав розуміти, що має щось трапитися. Описи природи підсилюють емоційність і динаміку дії: небо напнулося, тріснуло навпіл. Шептало побачив себе у водянім дзеркалі Він був такий білий, що аж очі щеміло від тієї білизни… Пішов дощ. Кінь від тягарем спогадів уже не йшов, він брів. Щось каменем лягало на груди. Так, він білий кінь, нащадок циркових арен… Але ж Степан хльоскає його батогом, тому що він уже давно не білий.
І знову пейзаж, підсилений дієслівними формами: білий кінь сахнувся, у заростях стало темно, мокро й сиротливо… Йому захотілося почути Степанів голос… Він дорікав себе за те, що втратив гордість, але його вабило села і… владна Степанова рука. А ще він не хотів білим з’являтися перед інших коней… То тільки гірше зробиш собі. Шептало доходить висновку, що в цьому житті, у середовищі, до якого він уже звик, краще залишатися «сіреньким і покірним». Кінь знав свою білизну, «а про чуже око краще лишитися колишнім», він хлюпнувся в калюжу й покотився по доріжці». Ось тепер став таким, як усі!
Оповідання «Білий кінь Шептало» має глибокий філософський підтекст: навіть сильна особистість під впливом оточуючих обставин часто втрачає свою індивідуальність, знеособлюється і починає діяти, як усі. Сьогодні, коли на полицях книгарень лежать книги з неприхованим осудом системи оповідання В. Дрозда набуває актуальності. Сильна людина сьогодення (маємо на увазі українську інтелігенцію, яка бунтує проти сучасного хаосу, їй видиться смак волі (наприклад, свобода слова!), але вона й страхається її, бо не знає, як діяти. Символічно звучать останні рядки твору: «Під ранок кінь повертається до кошари, просуває голову між жердин загорожі та дрімає, стомлений нерозумною балаканиною».
Головні герої оповідання — білий кінь (алегоричний образ), Степан, «маленький чоловічок, навіть не білий, а якийсь «землисто-сірий», з дрібними корявими ручиськами.
Тож образ білого коня уособлює в собі особистість гідну поваги. На нього можна покластися, він молодий, гарний, гордий. Не раз на це звертав увагу і Степан: кінь мав густу гриву, стрункі ноги, які завжди ступали впевненою ходою; особливо вражала шия — у її крутім вишні вбачалася незалежність. Степан тішився тим, що білий кінь гордовито міг гнати до водопою сірих, вороних і гнідих. Коли ж стався злам?
В. Дрозд надає образові ще й символічного звучання. Ось він (кінь) на лугу, круг нього — соковита трава як символ волі. Та воля пахла «живою вільгістю», «міцним настоєм лугових трав і молодого сіна». Не було насильства. Кінь відбивав чіткий ритм, він біг так, ніби наздоганяв самого себе, «розсипаючи по крутій шиї густу білу гриву». Некошена трава стелилася під його ногами, мокрі мітлиці лоскотали груди, а темно-зеленим хвилям, дається, не було кінця. Радість п’янила: він був сам-самісінький, а навкруги — мовчазна трава. Ось кінь заржав, бо не мав сил стримати свої буйні емоції.
У ці хвилі Шептало «відчував себе так близько й повно із стихією, течією».
Значну роль в оповіданні відіграють пейзажі. Описи мають різні функції, однак більшість з них відповідає настроям героїв.
Скупавшись у затоці, Шептало відчув себе таки сильним, як ніколи. Він знову заіржав, але тепер уже грізно, і пішов напитися… А в душі читача зріло якесь передчуття: починав розуміти, що має щось трапитися. Описи природи підсилюють емоційність і динаміку дії: небо напнулося, тріснуло навпіл. Шептало побачив себе у водянім дзеркалі Він був такий білий, що аж очі щеміло від тієї білизни… Пішов дощ. Кінь від тягарем спогадів уже не йшов, він брів. Щось каменем лягало на груди. Так, він білий кінь, нащадок циркових арен… Але ж Степан хльоскає його батогом, тому що він уже давно не білий.
І знову пейзаж, підсилений дієслівними формами: білий кінь сахнувся, у заростях стало темно, мокро й сиротливо… Йому захотілося почути Степанів голос… Він дорікав себе за те, що втратив гордість, але його вабило села і… владна Степанова рука. А ще він не хотів білим з’являтися перед інших коней… То тільки гірше зробиш собі. Шептало доходить висновку, що в цьому житті, у середовищі, до якого він уже звик, краще залишатися «сіреньким і покірним». Кінь знав свою білизну, «а про чуже око краще лишитися колишнім», він хлюпнувся в калюжу й покотився по доріжці». Ось тепер став таким, як усі!
Оповідання «Білий кінь Шептало» має глибокий філософський підтекст: навіть сильна особистість під впливом оточуючих обставин часто втрачає свою індивідуальність, знеособлюється і починає діяти, як усі. Сьогодні, коли на полицях книгарень лежать книги з неприхованим осудом системи оповідання В. Дрозда набуває актуальності. Сильна людина сьогодення (маємо на увазі українську інтелігенцію, яка бунтує проти сучасного хаосу, їй видиться смак волі (наприклад, свобода слова!), але вона й страхається її, бо не знає, як діяти. Символічно звучать останні рядки твору: «Під ранок кінь повертається до кошари, просуває голову між жердин загорожі та дрімає, стомлений нерозумною балаканиною».