(б. як ви вважаєте, яким чином поет свою недолю пов'язує зі
стражданнями уярмленого народу? свої міркування обгрунтуйте.
т. шевченко «мені однаково, чи буду»​

Символично, что первая реплика в пьесе принадлежит Е. Лопахину. Это подчеркивает важность данного персонажа для раскрытия идейного содержания пьесы. Примечательно, что герой сам себе дает характеристику. Выясняется, что со­стоятельным человеком он стал сравнительно недавно: «Отец мой, правда, мужик был, а я вот в белой жилетке, желтых башмаках. Со свиным рылом в калашный ряд...». Эта реплика Лопахина, включающая меткую народную поговорку, полную самоиронии, свидетельствует о сметливости героя. Однако при всей самокритичности Лопахин не забывает о классовых различиях, напоминая Дуняше, одевающейся как барышня, о том, что «надо себя помнить». Ведь Дуняша лишь горничная в имении Любови Андреевны Раневской. Помещица приезжает в свое имение из Парижа. Она восторженно радуется возвра­щению в тот дом, где выросла. Ее дочь Аня признается Варе, приемной дочери Раневской, что мама продала уже почти все имущество и что она продолжает жить на широкую ногу (за­казывает в ресторане самое дорогое, дает большие чаевые). Варя тоже сетует на бедственное финансовое положение: про­центы заплатить не удалось, имение будут продавать. Интересен в пьесе образ старого слуги Фирса. Он, как вер­ный пес, ждет свою хозяйку. Фирс так заботится о том, чтобы барыня хорошо покушала и попила кофе, а Гаев надел нужные брючки, как будто его хозяева — бес дети. Вскоре после самохарактеристики героя следует отзыв о нем Гаева, который озвучивает опять-таки сам Лопахин: «Ваш брат, вот Леонид Андреевич, говорит про меня, что я хам, я кулак, но его мне решительно все равно». Раневской же Лопахин благодарен за прежние милости и тоже искренне хочет ей выпутаться из сложного положения. Он предлагает ей расплатиться с долгами, воплотив в жизнь его коммерческий проект: Отдать земли под дачи, а вишневый сад срубить. Лю­бовь Андреевна же отвечает: «Если во всей губернии есть что-нибудь интересное, даже замечательное, так это только наш вишневый сад». Так начинается в пьесе даже не борьба (это слово неуместно применять по отношению к бес и инфантильной Раневской, живущей одним днем), а противо­стояние двух героев с разной жизненной философией. Вишневый сад становится символическим образом. В пье­се разворачивается скор о том, какую пользу может приносить сад. Планы Лопахина обращены в будущее. Фирс вспоминает и переносится в воспоминаниях на 40-50 лет назад, когда вишню сушили, мочили, мариновали, варенье варили, продавали сушеную вишню в Москву и Харьков, причем зна­ли особый сушки, а теперь его забыли.

Жили-були собі тітонька й дядечко. Якось вирішили вони завести собі кота. Пішли на базар і купили... Ні! Не самовар! А кота! Був собі котик біленький, лапки і хвостик чорненькі, вушка стирчали сіренькі, а мордочка була кругленька. І такий він був ласкавий і чепурненький, що тіточка з дядечком вирішили забрати його до себе жити.
Назвали котика просто — Кузя. Котик ріс-ріс і виріс. Вушка в нього стали великими, лапки стали лапищами, хвіст став хвостищем. І дуже полюбляв кіт виходити на полювання. То мишку підстереже, то горобчика, то синичку, а то й велику сороку принесе додому.—
То все пустощі, — говорив Кузя своїм знайомим котам. Я от увечері виходжу на крокодила.—
Невже, няу? — дивувалися сусідські коти.—
Аякже. Скільки я буду на дрібноті сидіти?
Кузя вихвалявся своїми перемогами та навіть запросив на полювання Сімбу й Короля — своїх друзів-котів. Увечері вони разом підкріпилися котячим кормом і після перепочинку відправилися до величезної калюжі посеред дороги.—
Залягайте в кущах і дивіться, як я здолаю це чудовисько, — гордовито заявив Кузя.
Сімба так перелякався, що заліз на дерево, а Король підкрався ближче та сховався під опалим листям. Тільки Кузя залишався стійким і мужнім. Він пригнувся та прокрався до крокодилячого лігва. Серце його колотилося, але про це знав тільки він... Не один вечір вистежував Кузя це чудовисько. Воно було неповоротким і великим. Часом опускалося глибше у воду, а іноді валялося на березі незворушно, особливо, коли не було дощу. Любило чудовисько пірнати під час дощу, коли машина через «озеро» проїздила. Тоді все тіло пірнало під воду та знову вилазило на берег. І кожного разу на тому самому місці.
Кузя чекав довго й терпляче. Заходив то справа, то зліва. Зрештою, підкрався до крокодила і скочив йому на самісіньку спину, вхопившись зубами в крокодилячий ніс. Але крокодил — ні з місця. Тільки зуби посипалися. У Кузі. Цілих три зуби втратив Кузя в цьому двобої. А тут ще й машина проїхала та разом із крокодилом накрила його хвилею бруду.—
Хе-хе, злізай, Сімбо, з дерева! Ти теж можеш вполювати такого крокодила. Бо ніякий це не крокодил, а звичайна дровиняка в калюжі.
Повернулися коти додому. Кузя скоро забув про своє невдале полювання. І прожив ще довго й щасливо на радість тітоньці й дядечкові. А молодим котам часто розповідав про те, як давним-давно в цих краях водилися крокодили та він усіх їх переміг.