Не знаю у чому суть питання, але особисто мене саме більше вразила історія кохання бабусі і дідуся Михайлика. Сусідам було дивним те, що дідусь так жалував все життя свою дружину. "Коли дiдусь пiзно повертався з роботи чи заробiткiв, то шкодував будити свою дружину, а сiдав на призьбi коло її вiкна i отут, припадаючи росою, засинав до ранку". Дідусь і бабуся народилися ще кріпаками, а побралися вже вільними. Все життя вони важко працювали. "I наоралися, i насiялися, i накосилися його усi бiлявi сини й онуки, аж поки не взялися їх косити вiйни i смерть. Косила вона, не жалуючи, i залишилось тепер з усього нашого великого роду тiльки двоє чо-ловiкiв...". В повісті немає ні однієї згадки про те, щоб бабуся гримала на дідуся чи когось з родини. Навіть за те, що дідусь, хильнувши лишнього, викупив на базарі не самого кращого коня, бабуня лише жартувала і підсміювалася. А ще вона дуже любила свій сад. " Кожне деревце тут посаджене її руками, й до кожного з них вона мала своє тихе слово. Було так цiкаво слухати, коли бабуся, наче з рiднею, розмовляє з деревами, тому я й ув'язуюсь за нею. Але бабуся не полюбляє, щоб хтось прислухався до її розмови з садком". Коли дідусь помер, то бабуся пережила його зовсім не надовго. Тяжко сумувавши, вона злягла, "а коли почула свою смертну годину, пiдвелася, сама вибiлила стiни, помастила долiвку, принесла з городу прив'ялих чорнобривцiв, купчакiв i панiстки, розкидала по хатi i звелiла увечерi скликати рiдню. При поганенькому, бензином заправленому, слiпаку востаннє вечеряла зi своїм родом бабуня. I хоча її думи i очi вже летiли у небо, нiхто не вiрив, що вона прощається з свiтом: адже i мастила, i прибирала сьо-годнi в хатi, i нiчого, крiм душi, не болiло в неї... Та, напевне, бiль душi — найстрашнiший бiль. Через день бабуню поховали поруч з дiдусем. Рiдня i осiннiй день плакали над її могилою, а з цвинтарної грушi в могилу впала грушка. Напевне, для того, щоб бабуня й на тому свiтi садила сади..."
Відповідь:
Не знаю у чому суть питання, але особисто мене саме більше вразила історія кохання бабусі і дідуся Михайлика. Сусідам було дивним те, що дідусь так жалував все життя свою дружину. "Коли дiдусь пiзно повертався з роботи чи заробiткiв, то шкодував будити свою дружину, а сiдав на призьбi коло її вiкна i отут, припадаючи росою, засинав до ранку". Дідусь і бабуся народилися ще кріпаками, а побралися вже вільними. Все життя вони важко працювали. "I наоралися, i насiялися, i накосилися його усi бiлявi сини й онуки, аж поки не взялися їх косити вiйни i смерть. Косила вона, не жалуючи, i залишилось тепер з усього нашого великого роду тiльки двоє чо-ловiкiв...". В повісті немає ні однієї згадки про те, щоб бабуся гримала на дідуся чи когось з родини. Навіть за те, що дідусь, хильнувши лишнього, викупив на базарі не самого кращого коня, бабуня лише жартувала і підсміювалася. А ще вона дуже любила свій сад. " Кожне деревце тут посаджене її руками, й до кожного з них вона мала своє тихе слово. Було так цiкаво слухати, коли бабуся, наче з рiднею, розмовляє з деревами, тому я й ув'язуюсь за нею. Але бабуся не полюбляє, щоб хтось прислухався до її розмови з садком". Коли дідусь помер, то бабуся пережила його зовсім не надовго. Тяжко сумувавши, вона злягла, "а коли почула свою смертну годину, пiдвелася, сама вибiлила стiни, помастила долiвку, принесла з городу прив'ялих чорнобривцiв, купчакiв i панiстки, розкидала по хатi i звелiла увечерi скликати рiдню. При поганенькому, бензином заправленому, слiпаку востаннє вечеряла зi своїм родом бабуня. I хоча її думи i очi вже летiли у небо, нiхто не вiрив, що вона прощається з свiтом: адже i мастила, i прибирала сьо-годнi в хатi, i нiчого, крiм душi, не болiло в неї... Та, напевне, бiль душi — найстрашнiший бiль. Через день бабуню поховали поруч з дiдусем. Рiдня i осiннiй день плакали над її могилою, а з цвинтарної грушi в могилу впала грушка. Напевне, для того, щоб бабуня й на тому свiтi садила сади..."
Пояснення: