Бджільництво – завжди було в України у великій пошані. На схилі літ запорожці часто йшли не до монастиря, а на пасіку. До речі, саме на пасіці провів свої останні роки кошовий отаман Іван Сірко. Місце для пасіки вибирали затишне і мальовниче, вулики ставили вічками на південь, самі вічка робили досить вузькими, щоб бджоли могли захищатися від нападу сторонніх кома. Пасіку огороджували невисоким тином, як оберіг, тут височів хрест. Бажано, щоб він був виструганий із розбитого блискавкою дерева. На пасіці обов’язково тримали ікону із зображенням заступників бджіл: Зосима, Саватія. Узяти малої комашини солодку рідину – справа ніби не складна, та стільки старанності, обережності й терпіння вимагалося від пасічника.
Узимку вулики зберігалися у спеціально утепленому, напівземляному приміщенні. Звалося воно омшаник. Уперше вулики виставляли на пасіку десь на третьому тижні весни. Перед тим їх обкурювали волошкою, щоб запобігти виникненню цвілі.
Після зимівлі, бджоли були кволими, тому їх підгодовували патокою. До неї підмішували корицю, гвоздику, тощо. На початку літа бджіл вивозили в степ. Купальської ночі їх годували востаннє. Пасічники доглядали за маленькими трудівницями. Проти воскової молі натирали рамки часником. Щоб відлякати мурашок, на дно вуликів клали полин та м’яту. Мед брали, обкурюючи вулики димом сірки або тютюном, що не зашкодити комахам. Бувало це двічі на рік: скажімо, на початку серпня та у вересні. Вийняті з вуликів стільники заносили в теплі приміщення і клали у спеціальні сита, що стояли над коритами, куди стікав мед. Спорожнілі соти перетоплювали на віск.
У жовтні господар, покропивши бджіл святою водою, ставив вулики до омшаника. Цілющий і поживний мед діставався не легко, витрачати намагалися обережно і економно.
Объяснение:
Українська література для дітей і про дітей пройшла тривалий і складний шлях становлення, яке ще не завершено. У наш час відбувається процес формування національної бази дитячої літератури, котра б незалежно від родо-жанрової динаміки захоплювала своїм тематичним розмаїттям, щирістю та багатогранністю вражень, доступністю сприйняття образів-персонажів та близькістю до сучасного читача тематики й проблематики. Історична тема в художній літературі була й залишається сьогодні досить актуальною й популярною. Сягаючи своїм корінням фольклору, житійної літератури, історичних хронік, історична проза акумулює комплекс художньої інтерпретації минулого нашого народу. Незважаючи на жанрову приналежність твору, її визначає художній матеріал – історія, подія, що відбулася за давніших часів, тобто така, що в часовому вимірі вважається завершеною.
Україна, отримавши свою незалежність після вікового гноблення, повинна повернутися до свого коріння, довести свою ідентичність і свідомо виховувати на славних прикладах підростаюче покоління. В. Рутківський, сучасний український письменник, який неодноразово у своїх творах для дітей та юнацтва звертається до змалювання призабутих сторінок славного історичного минулого нашої країни. Його шлях до визнання був довгим, але, вважаємо, що в царині сучасної української підліткової літератури на історичні теми йому немає рівних. Здобувши визнання в поважному віці, письменник довів, що його майстерність і життєвий досвід тільки допомагають спілкуватись із молоддю. Проживши нелегке життя (зважаючи на умови творчого зростання в часи Радянського Союзу), автор засвідчив, що він є українським письменником-патріотом, який прагне поділитися своїми знаннями із підростаючим поколінням. Його трилогія «Джури» визнана однією з найкращих у цій царині.
«Джури козака Швайки», які вийшли 2007 року, стали подією і першою книжкою В. Рутківського, яку нарешті прочитала Україна. (Нагадаємо, що перша журнальна публікація «Джур» відбулася ще 1995 року в «Однокласнику». За 12 років оприлюднений текст так нікого і не зацікавив). А поміж тим, динамічний, захопливий сюжет, самобутні образи, вкраплення фольклору, правдоподібність історичних колізій, багата мова, легкий стиль – усе це робили твір справжнім відкриттям.
Традиційним для сприйняття історичного минулого стає ототожнення його з образом козака – хороброго лідера, високодуховної й матеріально незалежної людини, котра керує своїми емоціями, розумом і волею, морально, духовно й фізично готує себе до оборони рідної землі та сім’ї, дбає про єдність козацтва й українців усього світу. Такий образ зберігається й у сучасному літературному трактуванні
Як часто люди роблять добро, і чи варто його робити? Звичайно варто! Завдяки йому наш світ стає щасливішим і прекраснішим, він наповнюється любов'ю.
Але робити добро потрібно від усього серця, і тільки в цьому випадку воно буде приносити радість іншим.
Чому люди повинні робити добро? Добро робить людей сильнішими і щасливими. Добро вчить піклуватися про свого ближнього, і не забувати про те, що навколо нас дуже багато людей, які потребують нашої до
Часом, зробити добру справу зовсім нескладно, але тим не менш не багато хто хоче її робити, але ж воно принесло б більше радості та любові іншим.