Перегортаємо сторінки "Кобзаря",знайомі й незнайомі. Знайомі з дитинства і наче зовсім нові, коли їх гортаєш на різних вітрах часу. Адже поет говорить до нас крізь гомін, віяння і болі нашого часу. Він стає сучасником, бо слово любові не старіє і не в'яне. Він заглядає в саму душу глибоко-глибоко.
"Сон". Вже з перших рядків поеми перед читачами постає образ коханої України, бідної вдови-вітчизни і пророчий образ її сина-поета, що, наче птах, летить на розмову про печальне майбутнє своєї матері.
Земля, полита сльозами і кров'ю, земля, з-під якої доноситься брязкіт кайданів, де немає спокою і спочинку... У Шевченка такий образ України набуває загальнолюдського звучання, переростає у збірний образ людського світу, світу, де людина грішить і страждає...
О підступна людська породо,
Звідки ти?
Поет не шукає причини людських страждань, не бачить межі людського горя, але вірить, що настане час, і в ім'я Всевишнього настане справедливість.
Мальовничу природу України, її добрих і мужніх людей Тарас Шевченко сприйняв і полюбив ще змалечку, бо й сам він був живою часткою усього того світу, в якому народився і жив. Тому з-під його пера все з'являється таке зриме, одухотворене, тому в його творах гомонить байрак, стогнуть горихвилі, видно всю Україну, її людей, у степу високі могили, "і Дніпро, і кручі". Згодом сильна поетична уява Тараса Шевченка увесь цей рухливий і вабливий світ перетворює в образ рідної землі, яка називається Україна.
Україна... Шевченкова Україна — це поняття "неспівмірно ширше від самого краєвиду, від географічного поняття території". Україна — це в першу чергу комплекс долі людей, "мертвих, живих і ненароджених" Шевченкових "земляків", "в Україні й не в Україні сущих".
У Шевченка вона і знедолена, невесела, бо невеселий і знедолений увесь народ. То вона одинокою дівчиною виходить у поле, "білим світом нудить" І, не діждавшись своєї пари, стає тополею, яку вітер нагинає "до самого долу". То вона покриткою Катериною йде засніженим полем із маленькою дитиною на руках десь на Московщину шукати зрадливого москаля, який "любив та й покинув".
Уже за цими живими образами бачиться Україна, яку сплюдрували московські царі, якій судилося терпіти наругу, страждання. Поет не може спокійно дивитися на те, як його квітуча Україна — "рай тихий" — пустіє, бо навколо свавілля, знущання, невеселі картини. То ж Україна тепер стає схожою на безталанну вдову, якій ніде прихилитися:
А ти моя Україно,
Безталанно вдово,
Я до тебе літатиму
з хмари на розмову,-
такою була "сучасна" Україна для Шевченка.
Це вся історія народу із найдавніших її початків, через сучасність Шевченкових часів і в невпиннім марші у заховане від людського ока майбутнє, яке не було відірване від пережитого ним прегіркого, претяжкого сучасного.
А яким же бачив Тарас Шевченко майбутнє своєї рідної землі. Звичайно в моральній єдності суспільства, нового, ідеального:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люди на землі.
Отже, справедлива держава, на оновленій і очищеній від гріхів себелюбства і знущання над слабшими землі — це є родина, в якій існує любов і посвята одного для другого. Такою Шевченко бачить Україну в майбутньому. Він звертається до Hеньки України :
Воскресни мамо! І вернися
В світлицю-хату, опочий,
Бо ти аж надто вже втомилась,
Гріхи синовні несучи.
Чиї гріхи? Звісно, Богданові. Шевченко заступається за Україну.
Тарас Григорович все своє життя зв'язав із долею України. Вся його творчість просякнута думкою лишень про Україну і її добро. Він молився за Україну, закликав всіх:
Свою Україну любіть,
Любіть її...
Для Шевченка доля України надусе:
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
ЇЇ обкраденую збудять...
Ох, не однаково мені.
Слово Кобзаря — то пророче слово. Дійсно, Україна була обікрадена, поки проснулась, бо не всі українці були готові стати на захист своєї держави.
Шевченко мріяв про вільну Україну. Він не хоче найвищої радості, доки "не понесе з України у синєє море кров ворожу", доки всі діти України не встануть і не окроплять волі "вражою, злою кров'ю". Тоді мусить завалитися "Богданова Церква в Суботові" і прийде прощення "нерозумному синові" України, Хмельницькому. І не сміятимуться більше чужинці над нашою Вкраїною:
Hе смійтеся, чужі люде!
Церков — домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить на волі Hевольничі діти!..
Збулися мріяння Шевченка. Україна сьогодні вільна, незалежна держава. Ми маємо бути горді з того, що можемо називатися дочками та синами України, а значить і дітьми Тараса Шевченка.
Григорий Сковорода родился 3 декабря 1722 года в селе Чернухи на Полтавщине в семье малоземельного казака. Начальное образование получил в сельской школе, учился у дьяка скрипача на привилегированном положении, пел в церкви. С 1738 году - начал обучение в Киево-Могилянской академии. С 1742 по 1744 жил в Петербурге, был певцом придворной капеллы, создавал музыку на собственные стихи. В 1753 году - вернулся в Украину, преподавал поэтику в Переяславском коллегиуме. 1754 - 1759 - жил в селе Коврай на Переяславщине, работая домашним учителем у помещика Степана Томари.
В 1785 году Сковорода объединил тридцать стихов, написанных в разное время, в сборник «Сад божественных песен». Умер 9 ноября 1794 в селе Пан-Ивановка (сейчас Сковородиновка) Золочевского района Харьковской области.
Мрії Тараса Шевченка про майбутнє України
Перегортаємо сторінки "Кобзаря",знайомі й незнайомі. Знайомі з дитинства і наче зовсім нові, коли їх гортаєш на різних вітрах часу. Адже поет говорить до нас крізь гомін, віяння і болі нашого часу. Він стає сучасником, бо слово любові не старіє і не в'яне. Він заглядає в саму душу глибоко-глибоко.
"Сон". Вже з перших рядків поеми перед читачами постає образ коханої України, бідної вдови-вітчизни і пророчий образ її сина-поета, що, наче птах, летить на розмову про печальне майбутнє своєї матері.
Земля, полита сльозами і кров'ю, земля, з-під якої доноситься брязкіт кайданів, де немає спокою і спочинку... У Шевченка такий образ України набуває загальнолюдського звучання, переростає у збірний образ людського світу, світу, де людина грішить і страждає...
О підступна людська породо,
Звідки ти?
Поет не шукає причини людських страждань, не бачить межі людського горя, але вірить, що настане час, і в ім'я Всевишнього настане справедливість.
Мальовничу природу України, її добрих і мужніх людей Тарас Шевченко сприйняв і полюбив ще змалечку, бо й сам він був живою часткою усього того світу, в якому народився і жив. Тому з-під його пера все з'являється таке зриме, одухотворене, тому в його творах гомонить байрак, стогнуть горихвилі, видно всю Україну, її людей, у степу високі могили, "і Дніпро, і кручі". Згодом сильна поетична уява Тараса Шевченка увесь цей рухливий і вабливий світ перетворює в образ рідної землі, яка називається Україна.
Україна... Шевченкова Україна — це поняття "неспівмірно ширше від самого краєвиду, від географічного поняття території". Україна — це в першу чергу комплекс долі людей, "мертвих, живих і ненароджених" Шевченкових "земляків", "в Україні й не в Україні сущих".
У Шевченка вона і знедолена, невесела, бо невеселий і знедолений увесь народ. То вона одинокою дівчиною виходить у поле, "білим світом нудить" І, не діждавшись своєї пари, стає тополею, яку вітер нагинає "до самого долу". То вона покриткою Катериною йде засніженим полем із маленькою дитиною на руках десь на Московщину шукати зрадливого москаля, який "любив та й покинув".
Уже за цими живими образами бачиться Україна, яку сплюдрували московські царі, якій судилося терпіти наругу, страждання. Поет не може спокійно дивитися на те, як його квітуча Україна — "рай тихий" — пустіє, бо навколо свавілля, знущання, невеселі картини. То ж Україна тепер стає схожою на безталанну вдову, якій ніде прихилитися:
А ти моя Україно,
Безталанно вдово,
Я до тебе літатиму
з хмари на розмову,-
такою була "сучасна" Україна для Шевченка.
Це вся історія народу із найдавніших її початків, через сучасність Шевченкових часів і в невпиннім марші у заховане від людського ока майбутнє, яке не було відірване від пережитого ним прегіркого, претяжкого сучасного.
А яким же бачив Тарас Шевченко майбутнє своєї рідної землі. Звичайно в моральній єдності суспільства, нового, ідеального:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люди на землі.
Отже, справедлива держава, на оновленій і очищеній від гріхів себелюбства і знущання над слабшими землі — це є родина, в якій існує любов і посвята одного для другого. Такою Шевченко бачить Україну в майбутньому. Він звертається до Hеньки України :
Воскресни мамо! І вернися
В світлицю-хату, опочий,
Бо ти аж надто вже втомилась,
Гріхи синовні несучи.
Чиї гріхи? Звісно, Богданові. Шевченко заступається за Україну.
Тарас Григорович все своє життя зв'язав із долею України. Вся його творчість просякнута думкою лишень про Україну і її добро. Він молився за Україну, закликав всіх:
Свою Україну любіть,
Любіть її...
Для Шевченка доля України надусе:
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
ЇЇ обкраденую збудять...
Ох, не однаково мені.
Слово Кобзаря — то пророче слово. Дійсно, Україна була обікрадена, поки проснулась, бо не всі українці були готові стати на захист своєї держави.
Шевченко мріяв про вільну Україну. Він не хоче найвищої радості, доки "не понесе з України у синєє море кров ворожу", доки всі діти України не встануть і не окроплять волі "вражою, злою кров'ю". Тоді мусить завалитися "Богданова Церква в Суботові" і прийде прощення "нерозумному синові" України, Хмельницькому. І не сміятимуться більше чужинці над нашою Вкраїною:
Hе смійтеся, чужі люде!
Церков — домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить на волі Hевольничі діти!..
Збулися мріяння Шевченка. Україна сьогодні вільна, незалежна держава. Ми маємо бути горді з того, що можемо називатися дочками та синами України, а значить і дітьми Тараса Шевченка.
Григорий Сковорода родился 3 декабря 1722 года в селе Чернухи на Полтавщине в семье малоземельного казака. Начальное образование получил в сельской школе, учился у дьяка скрипача на привилегированном положении, пел в церкви. С 1738 году - начал обучение в Киево-Могилянской академии. С 1742 по 1744 жил в Петербурге, был певцом придворной капеллы, создавал музыку на собственные стихи. В 1753 году - вернулся в Украину, преподавал поэтику в Переяславском коллегиуме. 1754 - 1759 - жил в селе Коврай на Переяславщине, работая домашним учителем у помещика Степана Томари.
В 1785 году Сковорода объединил тридцать стихов, написанных в разное время, в сборник «Сад божественных песен». Умер 9 ноября 1794 в селе Пан-Ивановка (сейчас Сковородиновка) Золочевского района Харьковской области.