Недаремно говорять: «Життя прожити — не поле перейти». І прожити своє життя без помилок не вдається нікому. Хоч існує прислів’я: «На чужих помилках вчаться», — але частіше люди вчаться на власних. Можливо, так краще відкладається у голові та серці. Але кожного разу, коли хочеш щось зробити, треба гарненько подумати. Часто емоції чи незнання справи не дають змоги все обдумати так, як хотілося б. Думаю, що саме емоції, бажання похизуватися перед товаришами рухали вчинками героя оповідання Є.Гуцала «Сім’я дикої качки». Юрко — міський хлопчик, який кожного літа приїжджає до бабусі в село. Тося — сільська дівчинка. їй дуже цікаво спілкуватися з Юрком, той розповідає про місто різні історії. Дівчинка вірить, не здогадуючись, що всі історії не зовсім правдиві. Одного разу діти побачили, як дика качка вела свій виводок до води. Зворушлива картина. Але в Юрка виникло бажання спіймати таку здобич.Не звертаючи уваги на розпачливий крик качки, він забрав пташенят. Не зважав хлопець і на прохання й пояснення Тосі, чому цього не можна робити. Юрко запевняв дівчинку, що буде турбуватися про пташок. А чи потрібна його турбота качатам? Звичайно, що ні. Хоча вдома хлопець знайшов ящик, насипав зерна, пташенята гинули на очах. Юркові набридло дивитися на маленьких. Він полишив їх і пішов звати сільських хлопців, щоб похизуватися своїм уловом. Тося вже не могла стримувати свої переживання. Дівчинка забрала знесилених каченят і понесла до води. Юрко не знайшовши пташенят, одразу зрозумів, куди вони поділися. Прибігши в ліс до ставка,хлопці побачили Тосю. Дівчинка, поклавши на воду пташенят, водила руками по воді. Хлопці кинулися їй до але сили покидали каченят.Дуже хочеться вірити, що сім’я дикої качки все ж таки вижила. Юрко запевняв себе, що вони живі і щасливі. І хоча тепер він точно відчував свою провинні шкодував про скоєне, але виправити помилку вже не міг. Тож недаремно говорять: «Сім раз відмір, а один раз відріж». Жахливий вчинок, якому не можна знайти виправдання. Хлопець вчинив нерозсудливо, не прислухався до слів Тосі. Треба любити і берегти природу, прислухатися до порад друзів. Не можна бавитися пташенятами, їжачками чи будь-якими іншими братами нашими меншими. Ми всі є частинкою природи.
(Григiр Тютюнник “Климко”) Мир та злагода. Щось повiльне, тепле, м’яке, затишне. Щира усмiшка, дзвiнкий смiх. Впевненiсть у чомусь, у наступному днi, наприклад. Що буде все добре, буде, де жити, що ïсти, у що одягатись. Буде освiта, чесна робота, щасливе життя.А як щодо асоцiацiй на поняття “вiйна” та “злиднi”? Жорстоке, холодне, стрiмке, бурхливе. Питання про завтрашнiй день, взагалi про життя, невпевненiсть у всьому. Турботи, незгоди, муки, плач, ридання… Вiйна i мир. Свiтло та темрява. Пiсля довгого часу, проведеного у свiтлi, у несподiванiй темрявi ми не побачимо нiчого, крiм густого мороку. Пiсля рокiв миру чи можна повiрити у реальнiсть жаху? Страшних подiй, якi вiдбулись i якi ще стануться. Мiльйони життiв скалiчено, зруйновано так, що не вiдбудувати i не повернути. У оповiданнi “Климко” Григора Тютюнника вiдтворена гра долi хлопчака. Доля на те i доля, щоб правити своє: вона викидає жорстокий виверт, страшний i неочiкуваний, пiд назвою вiйна. Маленька людина потрапляє у вир подiй Ї смертi та мук. Вiн захоплює ïï, захлестує невеликий, але затишний човен iснування. Ще ранiше Климко втратив батькiв, але не був самотнiм: дядько, шкiльнi друзi, сусiди Ї усi опiкувались ним. I вiн допомагав дядьковi, був надiйним товаришем, бiльше слухав, анiж говорив, але до нього тягнулись iншi дiти. Мрiяв носити такого ж картуза з молоточками i вриватися у нiч на потязi, як дядько. Нетерпляче чекав, коли той повернеться увечерi з гостинцем. Нехай не таке багате, але все ж мiцне щастя, Ї та сильна хвиля збила його, зiм’яла, здавила жужмом. Це не було стрiмко. Здавалось, сам час зупинився i тиша дзвенить у вухах.Климко, який завжди жив тiльки на станцiï, спершу бачить змiни тiльки у тому, що оточує його. Дзвiнка, незносима тиша, похмурi, стурбованi обличчя. Вагони потягiв навантаженi важкою бойовою технiкою. Незвично i страшно. I ще настрiй природи. Здається, вiн змiнився. Матiнка, вона тихо плаче осiннiми дощами, схлипує холодним пронизливим вiтром. Темнi, слiпi подiï чергуються iз спалахами випадкiв Ї аварiй, боïв, знищень. Як чорний кадр серед сiро-жовтоï засвiченоï фотоплiвки Ї аварiя паровозу, на якому ïхав дядько. Смерть єдиноï рiдноï людини, знищення окупантами житлаЇ одного цього вже вистачить для того, щоб людина, позбавлена пiдтримки, любовi, мiсця, зламалась. А дитина? Чи може вона витримати всi цi випробування?Але Климко виявляється сильнiшим за вiйну, за цю винищувальну машину. Хлопець, який вже нi вiд чого не залежить, виявляє самостiйнiсть, винахiдливiсть iЇ що найголовнiше Ї наполегливiсть. Вiн вперто намагається вижити, вперто крокує вперед по тернистих шляхах свого розiрваного дитинства. Знаходить своïх шкiльних друзiв та улюблену вчительку. Дiти захищають ïï, нехай у дитячий б, вiд дорослих: вiйна, як кожна екстремальна ситуацiя, зриває маски, Ї хтось втратив совiсть i намагається нажитися на чужому нещастi. Iнших спiльне горе єднає, допомагає бути витривалiшими. I хлопцям майже вдається вiдновити затишок задля маленькоï дiвчинки Ї Оленьки, вони єдинi у своєму бажаннi добра i щастя. Але вiйна не зупиняється, нема чого ïсти Ї i щоб хоч якось про-i жити, а краще сказати, пережити, Климко, почувши, що у Слов’янську багато солi, вирушає туди. Ледве ступаючи замерзлими босими ногами по осiннiй дорозi, маючи з ïжi лише червивi сухарi, Ї на дружину аптекаря навiть горе вiйни не вплинуло, Ї майже втрачаючи свiдомiсть вiд голоду, Климко вирушає назустрiч вiйнi i далекому мiсту. Його долонi вiдкритi, вiн показує ïх зустрiчному солдатовi: “Не потрiбно мене боятись, я не маю зброï”. Так, вiн вiдмовився вiд пропозицiï Зульфата взяти кинджал, адже йому потрiбна була лише сiль, щоб вижити. Климко досягає мети. Селища, якi проходить хлопчик, окупованi, в них панує iнша, встановлена загарбниками, влада. Спiввiтчизники j стали полiцаями i чинять свавiлля. Хлопець не може залишатись стороннiм гачем, тому намагається хоч якось, за своïми силами, I допомагати. Вiддає грошi нужденнiй жiнцi. I свiт стає привiтним: вiн j знайомиться з земляком, чобiтником-iнвалiдом, який втратив ноги, ] працюючи у шахтi, з дiвчиною, яка прямує до матерi Ї i рятує ïï вiд окупантiв. Доля не могла залишатись байдужою. Добрих людей, виходить, немало: тiтка Марина бере хлопця з собою, щоб дати солi.Ще одне випробування, ще одна перешкода на шляху людей
Мир та злагода. Щось повiльне, тепле, м’яке, затишне. Щира усмiшка, дзвiнкий смiх.
Впевненiсть у чомусь, у наступному днi, наприклад. Що буде все добре, буде, де
жити, що ïсти, у що одягатись. Буде освiта, чесна робота, щасливе життя.А як щодо асоцiацiй на поняття “вiйна” та “злиднi”? Жорстоке, холодне, стрiмке,
бурхливе. Питання про завтрашнiй день, взагалi про життя, невпевненiсть у всьому.
Турботи, незгоди, муки, плач, ридання…
Вiйна i мир. Свiтло та темрява. Пiсля довгого часу, проведеного у свiтлi, у
несподiванiй темрявi ми не побачимо нiчого, крiм густого мороку. Пiсля рокiв миру
чи можна повiрити у реальнiсть жаху? Страшних подiй, якi вiдбулись i якi ще
стануться. Мiльйони життiв скалiчено, зруйновано так, що не вiдбудувати i не
повернути.
У оповiданнi “Климко” Григора Тютюнника вiдтворена гра долi хлопчака. Доля на те i
доля, щоб правити своє: вона викидає жорстокий виверт, страшний i неочiкуваний,
пiд назвою вiйна. Маленька людина потрапляє у вир подiй
Ї смертi та мук. Вiн захоплює ïï, захлестує невеликий, але затишний
човен iснування. Ще ранiше Климко втратив батькiв, але не був самотнiм: дядько,
шкiльнi друзi, сусiди
Ї усi опiкувались ним. I вiн допомагав дядьковi, був надiйним товаришем, бiльше
слухав, анiж говорив, але до нього тягнулись iншi дiти. Мрiяв носити такого ж
картуза з молоточками i вриватися у нiч на потязi, як дядько. Нетерпляче чекав,
коли той повернеться увечерi з гостинцем. Нехай не таке багате, але все ж мiцне
щастя,
Ї та сильна хвиля збила його, зiм’яла, здавила жужмом.
Це не було стрiмко. Здавалось, сам час зупинився i тиша дзвенить у вухах.Климко, який завжди жив тiльки на станцiï, спершу бачить змiни тiльки у тому,
що оточує його. Дзвiнка, незносима тиша, похмурi, стурбованi обличчя. Вагони
потягiв навантаженi важкою бойовою технiкою. Незвично i страшно. I ще настрiй
природи. Здається, вiн змiнився. Матiнка, вона тихо плаче осiннiми дощами, схлипує
холодним пронизливим вiтром.
Темнi, слiпi подiï чергуються iз спалахами випадкiв
Ї аварiй, боïв, знищень. Як чорний кадр серед сiро-жовтоï
засвiченоï фотоплiвки
Ї аварiя паровозу, на якому ïхав дядько.
Смерть єдиноï рiдноï людини, знищення окупантами житлаЇ одного цього вже вистачить для того, щоб людина, позбавлена пiдтримки, любовi,
мiсця, зламалась. А дитина? Чи може вона витримати всi цi випробування?Але Климко виявляється сильнiшим за вiйну, за цю винищувальну машину. Хлопець,
який вже нi вiд чого не залежить, виявляє самостiйнiсть, винахiдливiсть iЇ що найголовнiше
Ї наполегливiсть. Вiн вперто намагається вижити, вперто крокує вперед по тернистих
шляхах свого розiрваного дитинства. Знаходить своïх шкiльних друзiв та
улюблену вчительку. Дiти захищають ïï, нехай у дитячий б, вiд
дорослих: вiйна, як кожна екстремальна ситуацiя, зриває маски,
Ї хтось втратив совiсть i намагається нажитися на чужому нещастi. Iнших спiльне
горе єднає, допомагає бути витривалiшими. I хлопцям майже вдається вiдновити
затишок задля маленькоï дiвчинки
Ї Оленьки, вони єдинi у своєму бажаннi добра i щастя.
Але вiйна не зупиняється, нема чого ïсти
Ї i щоб хоч якось про-i жити, а краще сказати, пережити, Климко, почувши, що у
Слов’янську багато солi, вирушає туди.
Ледве ступаючи замерзлими босими ногами по осiннiй дорозi, маючи з ïжi лише
червивi сухарi,
Ї на дружину аптекаря навiть горе вiйни не вплинуло,
Ї майже втрачаючи свiдомiсть вiд голоду, Климко вирушає назустрiч вiйнi i далекому
мiсту. Його долонi вiдкритi, вiн показує ïх зустрiчному солдатовi: “Не
потрiбно мене боятись, я не маю зброï”. Так, вiн вiдмовився вiд
пропозицiï Зульфата взяти кинджал, адже йому потрiбна була лише сiль, щоб
вижити.
Климко досягає мети. Селища, якi проходить хлопчик, окупованi, в них панує iнша,
встановлена загарбниками, влада. Спiввiтчизники j стали полiцаями i чинять
свавiлля. Хлопець не може залишатись стороннiм гачем, тому намагається хоч
якось, за своïми силами, I допомагати. Вiддає грошi нужденнiй жiнцi. I свiт
стає привiтним: вiн j знайомиться з земляком, чобiтником-iнвалiдом, який втратив
ноги, ] працюючи у шахтi, з дiвчиною, яка прямує до матерi
Ї i рятує ïï вiд окупантiв. Доля не могла залишатись байдужою. Добрих
людей, виходить, немало: тiтка Марина бере хлопця з собою, щоб дати солi.Ще одне випробування, ще одна перешкода на шляху людей