Тарас Шевченко для України і в Україні житиме вічно. Він сьогодні, як ніколи, органічно злився зі своїм великим, нескореним народом і твердо ступає повсюдно у вільній державі, підсвідомо і свідомо через уста кожного із мучеників нації незалежно від віку промовляє до кривдників:
…не втечете
І не сховаєтеся; всюди
Вас найде правда-мста; а люде
Підстережуть вас на тоте ж,
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть…
("Осія. Глава XIV").
Безневинне Шевченкове страждання – це символ довгих років розп'яття, винищення українського народу. Мучеництво Кобзаря зробило його особистістю просвітленою і наскрізь просякнутою страшними передчуттями апокаліптичності і невідворотності найжахливіших сценаріїв у долі України на багато століть:
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі...
("Осія. Глава XIV").
На противагу цим словам митець напише й такі, де беззастережно віритиме в торжество правди і справедливості:
Чи буде правда меж людьми?
Повинна буть, бо сонце стане
І осквернену землю спалить.
("О люди! Люди небораки!").
Поет, перебуваючи в 1843 і 1845 рр. в Чигирині, висловить свої найгіркіші і найобурливіші почуття щодо сплюндрованості центру козацької слави в XVII–XVIII століттях, перетворення його на пустку в 1793 році під час приєднання до Російської імперії:
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви
встали,
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
("Гайдамаки").
Незабутній Петро Яцик, меценат, громадянин Канади українського походження, на кошти якого організовувалися мовні конкурси, присвячені підняттю престижу української мови, колись зауважив, що "в усіх Шевченкових творах ми часто зустрічаємо слово "Україна", але в жодному місці немає там слова "український". Не було держави – не було й народу в сприйнятті поета. Була територія, яка страшно каралась то "за Богдана", то "за скаженого Петра", то "за панів отих поганих"… Каралась давно, каралась недавно, карається зримо зараз на всіх майданах великого краю. Беззастережно й не оглядаючись навколо, славні сучасні герої разом із священними лозунгами "Слава Україні" – "Героям слава"
Святую правду на землі
І прорекли, і розп'ялись
За воленьку, святую волю!
("Марія").
Шевченкове слово адресоване читачеві чистому серцем, впевненому у своїй позиції. Живе Кобзареве слово аж надто не до вподоби обивателям, людям аморфним, схильним до рабства, без чіткої позиції там, де потрібно про неї заявити, холуям, які в найдраматичніші моменти сучасної історії хочуть служити всім, заявляючи про свою нейтральність, хоч насправді підтримують зло, неправду і деспотизм. Такі люди клянуться навіть у любові і пошані до Шевченкової творчості, але щоб без гостроти, "чтобы шото лёгенькое, чтобы не напрягало", лиш би не промовляло до совісті, не зачіпало проблеми честі і безчестя, проблеми чесності перед власним "я". Не один промовець, виходячи на сцену, зронює лжесльозу від Шевченкового "Садка вишневого коло хати", від гудіння хрущів і ще від багато якого "іння". Звичайно, так найлегше уникнути для себе того, що зачепить приспану совість, будитиме від сну байдужості. Натомість мало хто насмілиться цитувати ті слова, в яких автор порушує проблему національного сорому, гідності, честі і відповідальності перед власним народом:
Раби, підножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили!
("І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні
і не в Украйні моє дружнєє посланіє").
Мотиви загребущості, агресивного ставлення до України з боку Російської імперії, неготовність і небажання прийняти її вільною, розцінення її як загрози поваленню споконвічного деспотизму звучать сьогодні не менш гостро й злободенно. Сцени ненависницьких випадів щодо нашої держави, про які писав і томився в тюрмах Тарас Шевченко, вражають не лише українців, але й весь цивілізований світ. Тож творчість українського митця, 200-річчя від дня народження якого ми відзначаємо, тим і є такою важливою для нас, що він, пишучи про минуле України, передрік нам наше майбутнє.
Дракон (від греч.(грецький) drákon), в міфології багатьох народів фантастичний образ крилатого (інколи багатоголового) огнедишного змія. У Китаї, Кореї, Південно-східній Азії, Японії вважався божеством води, що викликає родючість, і пізніше — символом влади. У Єгипті образ Д. втілював сили мороку, переможені богом сонця Ра. Відома схожість з Д. мають образи казкових чудовиськ в російському фольклорі (Змій Горинич і ін.).
Життя без розчарувань так само неможливе, як без любові та вірності. Але до чого ж дивне сусідство: дружба — і підступ, відданість — і зрада. Настає момент, коли кожному з нас доводиться пізнати це на власному досвіді. І як — постає питання — жити далі, якщо виявилося раптом, що друг ... — ну зовсім і не друг? Але все ж... Чи можна зрозуміти людей, які на щирість відповідають брехнею, на вірність — зрадою? Невже й вони після цього можуть залишатися друзями? Гостро, болісно звучить неминуче запитання: чому? Чому мене зрадили? Чому люди такі жорстокі? Ми ніби шукаємо пояснення вчинку зрадника, і основне, що робить зраду настільки нестерпною — це неможливість зрозуміти логіку поведінки іншого. Так, дракон Грицько ще був зовсім молодий, жив спокійно в печері, харчуватися, і їв собі травичку, листячко, різні там ягідки, дикі яблука й груші…
Тарас Шевченко для України і в Україні житиме вічно. Він сьогодні, як ніколи, органічно злився зі своїм великим, нескореним народом і твердо ступає повсюдно у вільній державі, підсвідомо і свідомо через уста кожного із мучеників нації незалежно від віку промовляє до кривдників:
…не втечете
І не сховаєтеся; всюди
Вас найде правда-мста; а люде
Підстережуть вас на тоте ж,
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть…
("Осія. Глава XIV").
Безневинне Шевченкове страждання – це символ довгих років розп'яття, винищення українського народу. Мучеництво Кобзаря зробило його особистістю просвітленою і наскрізь просякнутою страшними передчуттями апокаліптичності і невідворотності найжахливіших сценаріїв у долі України на багато століть:
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі...
("Осія. Глава XIV").
На противагу цим словам митець напише й такі, де беззастережно віритиме в торжество правди і справедливості:
Чи буде правда меж людьми?
Повинна буть, бо сонце стане
І осквернену землю спалить.
("О люди! Люди небораки!").
Поет, перебуваючи в 1843 і 1845 рр. в Чигирині, висловить свої найгіркіші і найобурливіші почуття щодо сплюндрованості центру козацької слави в XVII–XVIII століттях, перетворення його на пустку в 1793 році під час приєднання до Російської імперії:
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви
встали,
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
("Гайдамаки").
Незабутній Петро Яцик, меценат, громадянин Канади українського походження, на кошти якого організовувалися мовні конкурси, присвячені підняттю престижу української мови, колись зауважив, що "в усіх Шевченкових творах ми часто зустрічаємо слово "Україна", але в жодному місці немає там слова "український". Не було держави – не було й народу в сприйнятті поета. Була територія, яка страшно каралась то "за Богдана", то "за скаженого Петра", то "за панів отих поганих"… Каралась давно, каралась недавно, карається зримо зараз на всіх майданах великого краю. Беззастережно й не оглядаючись навколо, славні сучасні герої разом із священними лозунгами "Слава Україні" – "Героям слава"
Святую правду на землі
І прорекли, і розп'ялись
За воленьку, святую волю!
("Марія").
Шевченкове слово адресоване читачеві чистому серцем, впевненому у своїй позиції. Живе Кобзареве слово аж надто не до вподоби обивателям, людям аморфним, схильним до рабства, без чіткої позиції там, де потрібно про неї заявити, холуям, які в найдраматичніші моменти сучасної історії хочуть служити всім, заявляючи про свою нейтральність, хоч насправді підтримують зло, неправду і деспотизм. Такі люди клянуться навіть у любові і пошані до Шевченкової творчості, але щоб без гостроти, "чтобы шото лёгенькое, чтобы не напрягало", лиш би не промовляло до совісті, не зачіпало проблеми честі і безчестя, проблеми чесності перед власним "я". Не один промовець, виходячи на сцену, зронює лжесльозу від Шевченкового "Садка вишневого коло хати", від гудіння хрущів і ще від багато якого "іння". Звичайно, так найлегше уникнути для себе того, що зачепить приспану совість, будитиме від сну байдужості. Натомість мало хто насмілиться цитувати ті слова, в яких автор порушує проблему національного сорому, гідності, честі і відповідальності перед власним народом:
Раби, підножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили!
("І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні
і не в Украйні моє дружнєє посланіє").
Мотиви загребущості, агресивного ставлення до України з боку Російської імперії, неготовність і небажання прийняти її вільною, розцінення її як загрози поваленню споконвічного деспотизму звучать сьогодні не менш гостро й злободенно. Сцени ненависницьких випадів щодо нашої держави, про які писав і томився в тюрмах Тарас Шевченко, вражають не лише українців, але й весь цивілізований світ. Тож творчість українського митця, 200-річчя від дня народження якого ми відзначаємо, тим і є такою важливою для нас, що він, пишучи про минуле України, передрік нам наше майбутнє.
Життя без розчарувань так само неможливе, як без любові та вірності. Але до чого ж дивне сусідство: дружба — і підступ, відданість — і зрада. Настає момент, коли кожному з нас доводиться пізнати це на власному досвіді. І як — постає питання — жити далі, якщо виявилося раптом, що друг ... — ну зовсім і не друг?
Але все ж... Чи можна зрозуміти людей, які на щирість відповідають брехнею, на вірність — зрадою? Невже й вони після цього можуть залишатися друзями?
Гостро, болісно звучить неминуче запитання: чому? Чому мене зрадили? Чому люди такі жорстокі? Ми ніби шукаємо пояснення вчинку зрадника, і основне, що робить зраду настільки нестерпною — це неможливість зрозуміти логіку поведінки іншого.
Так, дракон Грицько ще був зовсім молодий, жив спокійно в печері, харчуватися, і їв собі травичку, листячко, різні там ягідки, дикі яблука й груші…