каноничный образ — казак бандурист сидящий со скрещёнными ногами. среди дополнительных элементов чаще всего встречаются горилка и закуска, дуб, рядом пасущийся конь казака. на картинах времен колиивщины как правило также присутствуют сцены казни врагов.
сказания о казаке мамае можно встретить среди народных легенд, переводов, прибауток. но лучше всего его образ воспроизведен в народной живописи: в бархатном жупане, сафьяновых сапогах и синих шароварах; круглая выбритая голова с закрученным за ухо «оселедцем», длинные усы, чёрные брови, карие глаза, тонкий нос, румяные щёки — портрет красавца-молодца, которым он сложился в народном воображении.
казака мамая на таких картинах всегда рисовали с кобзой, которая является символом певчей души народа. конь на картине символизировал верность, дуб — силу духа[источник не указан 1483 дня]. часто на рисунках мы видим изображение копья с флажком, казацкого штофа и рюмки. это были вещи, связанные со смертью казака, — копьё ставили на месте захоронения, штоф и рюмку клали в могилу — они напоминали о мимолётности жизни и о казацкой судьбе, в которой угроза смерти в бою была повседневной реальностью.
такие картины рисовали на полотне, на стенах зданий, окнах, посуде, ульях и даже на дверях яркими, сочными красками, часто с надписью на украинском языке: «я козак мамай, мене не займай» (рус. я казак мамай, меня не трогай). это свидетельствовало о доброте, независимости и весёлом нраве хозяев. упомянутые рисунки, которые дошли до нашего времени, не только украшали дом, но и рассказывали о вкусах и мировоззрении хозяев.
пытаясь объяснить популярность у украинцев образа казака мамая, советский а. а. шенников видел его истоки в полтавском княжестве («княжестве мансура»), созданное потомками мамая из рода кият[2]:
портрет воина-бандуриста мог появиться сперва как собирательный образ пограничного жителя княжества мансура и его ближайших потомков, — портрет мамая, но ещё не мамая и тем более не "козака". а для композиции портрета могло быть использовано какое-то произведение восточной живописи, имевшее хождение у мансуровых татар, едва ли не сохранившаяся ещё от монгольских времён старая буддийская религиозная картина, смысл которой был давно забыт. этот мамай — полутатарин, полусеврюк — был ещё далеко не украинец по своему этническому самосознанию и культурному облику, но он успешно защищал славянское население украины от крымских набегов и потому стал весьма популярен.
Завжди цікаво подумати про те, що ж станеться з героями улюблених творів після завершення історії автора. Можна довго фантазувати, представляти ті чи інші варіанти, але найчастіше сам твір має натяк на те, що ж відбувалося б надалі, якби автор продовжував писати. Повною мірою це стосується і оповідання Євгена Гуцала «Сім’я дикої качки».
У цьому оповіданні автор розповідає історію хлопчика Юрка. Одного разу він повертався разом зі своєю подружкою з рибалки. Хлопчик не зловив риби, а тому хотів отримати хоч якусь користь в той день. Крім того, він хотів покрасуватися перед дівчинкою, а тому відібрав кілька каченят у качки. Він приніс їх додому і кинув там, хоча вони ніяк не могли проводить свого часу без води та без своєї мами-качки. Пізніше дівчинка Тося спробувала врятувати каченят, але було вже пізно. Після цього випадку у Юрка зіпсувалися відносини як з Тосею, так і з іншими хлопцями, які були його друзями. Зрештою хлопчикові стало дуже соромно за те, що він вбив каченят.
Я думаю, що такі випадки в дитинстві можуть вплинути на подальше життя людини. Якби Євген Гуцало продовжував свою розповідь, він би напевно показав, як сильно прояви совісті вплинули на Юрка. Після цього неприємного випадку з каченятами Юрко напевно став би дуже уважно і обережно ставитися до всього живого, що його оточує. Він би з особливим трепетом доглядав за свійськими тваринами і ні в якому разі не ображав би тих тварин, які живуть поза його будинком. Юрко ще довгий час відчував би сором за той свій вчинок з каченятами, а навколишні люди напевно натяками нагадували б йому про цей випадок. Втім, думається, що з Тосею він рано чи пізно помирився б. Ця дівчинка зовсім не схожа була на ту, яка може довго ображатися. До того ж, вона б напевно побачила б душевні страждання Юрка з приводу його вчинку і пробачила б його.
Чомусь мені здається, що таке трепетне і відповідальне ставлення Юрка стосувалося б не тільки тварин, а й людей. Він, як ніхто інший, відчув би цінність життя всього живого, що оточує людину. Я не виключаю, що продовження історії від Євгена Гуцала полягало б у тому, що Юрко знайшов би собі таку роботу, де йому необхідно було б допомагати всім оточуючим людям і робити їм тільки добро від чистого серця.
Продовження твору Евгена Гуцала «Сім’я дикої качки» зображувало б преображення головного героя Юрка. Читачі змогли б прочитати про те, як змінився цей хлопчик, які благородні і добрі людські якості він би почав проявляти. Все це сталося б через ті муки совісті за той вчинок з каченятами.
ответ:
каноничный образ — казак бандурист сидящий со скрещёнными ногами. среди дополнительных элементов чаще всего встречаются горилка и закуска, дуб, рядом пасущийся конь казака. на картинах времен колиивщины как правило также присутствуют сцены казни врагов.
сказания о казаке мамае можно встретить среди народных легенд, переводов, прибауток. но лучше всего его образ воспроизведен в народной живописи: в бархатном жупане, сафьяновых сапогах и синих шароварах; круглая выбритая голова с закрученным за ухо «оселедцем», длинные усы, чёрные брови, карие глаза, тонкий нос, румяные щёки — портрет красавца-молодца, которым он сложился в народном воображении.
казака мамая на таких картинах всегда рисовали с кобзой, которая является символом певчей души народа. конь на картине символизировал верность, дуб — силу духа[источник не указан 1483 дня]. часто на рисунках мы видим изображение копья с флажком, казацкого штофа и рюмки. это были вещи, связанные со смертью казака, — копьё ставили на месте захоронения, штоф и рюмку клали в могилу — они напоминали о мимолётности жизни и о казацкой судьбе, в которой угроза смерти в бою была повседневной реальностью.
такие картины рисовали на полотне, на стенах зданий, окнах, посуде, ульях и даже на дверях яркими, сочными красками, часто с надписью на украинском языке: «я козак мамай, мене не займай» (рус. я казак мамай, меня не трогай). это свидетельствовало о доброте, независимости и весёлом нраве хозяев. упомянутые рисунки, которые дошли до нашего времени, не только украшали дом, но и рассказывали о вкусах и мировоззрении хозяев.
пытаясь объяснить популярность у украинцев образа казака мамая, советский а. а. шенников видел его истоки в полтавском княжестве («княжестве мансура»), созданное потомками мамая из рода кият[2]:
портрет воина-бандуриста мог появиться сперва как собирательный образ пограничного жителя княжества мансура и его ближайших потомков, — портрет мамая, но ещё не мамая и тем более не "козака". а для композиции портрета могло быть использовано какое-то произведение восточной живописи, имевшее хождение у мансуровых татар, едва ли не сохранившаяся ещё от монгольских времён старая буддийская религиозная картина, смысл которой был давно забыт. этот мамай — полутатарин, полусеврюк — был ещё далеко не украинец по своему этническому самосознанию и культурному облику, но он успешно защищал славянское население украины от крымских набегов и потому стал весьма популярен.
Завжди цікаво подумати про те, що ж станеться з героями улюблених творів після завершення історії автора. Можна довго фантазувати, представляти ті чи інші варіанти, але найчастіше сам твір має натяк на те, що ж відбувалося б надалі, якби автор продовжував писати. Повною мірою це стосується і оповідання Євгена Гуцала «Сім’я дикої качки».
У цьому оповіданні автор розповідає історію хлопчика Юрка. Одного разу він повертався разом зі своєю подружкою з рибалки. Хлопчик не зловив риби, а тому хотів отримати хоч якусь користь в той день. Крім того, він хотів покрасуватися перед дівчинкою, а тому відібрав кілька каченят у качки. Він приніс їх додому і кинув там, хоча вони ніяк не могли проводить свого часу без води та без своєї мами-качки. Пізніше дівчинка Тося спробувала врятувати каченят, але було вже пізно. Після цього випадку у Юрка зіпсувалися відносини як з Тосею, так і з іншими хлопцями, які були його друзями. Зрештою хлопчикові стало дуже соромно за те, що він вбив каченят.
Я думаю, що такі випадки в дитинстві можуть вплинути на подальше життя людини. Якби Євген Гуцало продовжував свою розповідь, він би напевно показав, як сильно прояви совісті вплинули на Юрка. Після цього неприємного випадку з каченятами Юрко напевно став би дуже уважно і обережно ставитися до всього живого, що його оточує. Він би з особливим трепетом доглядав за свійськими тваринами і ні в якому разі не ображав би тих тварин, які живуть поза його будинком. Юрко ще довгий час відчував би сором за той свій вчинок з каченятами, а навколишні люди напевно натяками нагадували б йому про цей випадок. Втім, думається, що з Тосею він рано чи пізно помирився б. Ця дівчинка зовсім не схожа була на ту, яка може довго ображатися. До того ж, вона б напевно побачила б душевні страждання Юрка з приводу його вчинку і пробачила б його.
Чомусь мені здається, що таке трепетне і відповідальне ставлення Юрка стосувалося б не тільки тварин, а й людей. Він, як ніхто інший, відчув би цінність життя всього живого, що оточує людину. Я не виключаю, що продовження історії від Євгена Гуцала полягало б у тому, що Юрко знайшов би собі таку роботу, де йому необхідно було б допомагати всім оточуючим людям і робити їм тільки добро від чистого серця.
Продовження твору Евгена Гуцала «Сім’я дикої качки» зображувало б преображення головного героя Юрка. Читачі змогли б прочитати про те, як змінився цей хлопчик, які благородні і добрі людські якості він би почав проявляти. Все це сталося б через ті муки совісті за той вчинок з каченятами.