Народилася 25 лютого 1871 в місті Новограді-Волинському.
Вчилася у приватних учителів. У 6 років почала вчитися вишивати.
6 січня 1880р. дуже застудилася, початок тяжкої хвороби.
Влітку 1883 року діагностували туберкульоз кісток, у жовтні цього ж року видалили кістки, уражені туберкульозом.
У грудні Леся повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров’я поліпшується, з до матері Леся вивчає французьку і німецьку мови.
Починаючи з 1884 року Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря». Саме цього року з’явився псевдонім «Леся Українка».
Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів».
Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України.
Історію кохання Лесі Українки часто розпочинають із Сергія Мержинського.
Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, Одещині, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці.
На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва.
7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві.
Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ.
Померла 19 липня 1913 року в Сурамі у віці 42 років.
Висловлювання В. Бєлінського адресоване російському поетові М. Лермонтову. Проникнення в його зміст дає право підстави стверджувати, що воно (висловлювання) віддзеркалює сутність великого українського мислителя Т. Г. Шевченка, який "...вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно пов'язаний". Невмирущий дух поета, — писав П. Грабовський, — "витає над рідкою Україною, невмовкаюче роздається його віще слово і сіє на народній ниві живе насіння оновлення".
Найбільше мене вразив вірш "Минають дні, минають ночі...". Його можна назвати мистецьким кредо письменника, бо саме в цій поезії, написаній у 1845 році, автор дав відповідь на ті запитання, які тривожили його ще до викупу з кріпацтва:
Нудно мені, тяжко — що маю робити?
Молитися богу? — Так думка не та.
Вірш є продовженням, розвитком тих медитацій, з якими зустрівся читач у посвятах М. Щепкіну. Можливо, між Т. Шевченком і М. Щепкіним, коли вони мешкали в Петербурзі, відбувалися розмови, в яких поет просив порадити, що робити: "чи журитися, чи тім'я розбити?". З роками, набувши досвіду, Великий Кобзар усвідомив те, що людина народжена не для того, щоб "гнилою колодою по світу валятись". Вона не має морального права прожити життя даремно, її обов'язок — залишити по собі добрі справи, певний слід на землі.
Проблеми, які порушує митець, є доказом того, що він розпрощався з ілюзіями, в його світогляді сталися великі зміни. Настало прозріння. Поет іншими очима дивиться на світ, душею і серцем усвідомив глибокі соціальні конфлікти, антинародну роль кріпосників-лібералів, став на шлях викриття самодержавного ладу, а отже, визначає своє місце в житті. У зверненнях до долі, сповнених величезної пристрасті, поет дає відповідь на питання, як жити, як діяти, і констатує, що найстрашніше й найганебніше в житті — "спати", бути байдужим і пасивним, глухим до людського горя.
Викликає душевне хвилювання і поезія "Мені однаково, чи буду...". Вірш навіяний роздумами про те, що буде з письменником найближчим часом. Поет передбачає, що на нього чекає заслання "у снігу на чужині". І перед читачем постає на весь зріст велич Шевченка як людини, що живе самовідданою любов'ю до народу, до України. Йому байдуже, як складеться власна доля. Він не певен, що його вірші будуть пам'ятати, він не знає, чи скаже батько синові: "За Вкраїну його замучили колись". Боліє поет серцем за майбутнє рідного краю, його непоголеного народу.
Т. Шевченко навічно залишиться в пам'яті народу як людина-громадянин, готова до самозречення заради щастя рідного народу, України.
Справжнє ім’я – Лариса Петрівна Косач
Народилася 25 лютого 1871 в місті Новограді-Волинському.
Вчилася у приватних учителів. У 6 років почала вчитися вишивати.
6 січня 1880р. дуже застудилася, початок тяжкої хвороби.
Влітку 1883 року діагностували туберкульоз кісток, у жовтні цього ж року видалили кістки, уражені туберкульозом.
У грудні Леся повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров’я поліпшується, з до матері Леся вивчає французьку і німецьку мови.
Починаючи з 1884 року Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря». Саме цього року з’явився псевдонім «Леся Українка».
Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів».
Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України.
Історію кохання Лесі Українки часто розпочинають із Сергія Мержинського.
Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, Одещині, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці.
На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва.
7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві.
Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ.
Померла 19 липня 1913 року в Сурамі у віці 42 років.
Збірки:
«На крилах пісень» (1893)
«Думи і мрії» (1899)
«Відгуки» (1902)
Інші твори:
перший вірш «Надія» (1880)
вірші «Конвалія» і «Сафо»
поезія «Contra spem spero!» (1890)
драма «Блакитна троянда» (1896)
драматичну поему «Одержима» (1901)
драматична поемі «Кассандра» (1907)
драма «Руфін і Прісцілла»
драматична поема «Бояриня»
поема «Оргія»
драма «Камінний господар»
драма «Лісова пісня»
оповідання «Така її доля»і «Святий вечір»
казки «Три перлини», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Біда навчить», «Метелик»
повісті «Жаль» і «Приязнь»
передсмертна повість «Екбаль Ганем»
Если тебе сочинение, то вот
Усвідомлення Т. Шевченком власної місії поета
Великий поет, говорячи про себе самого,
про своє я, говорить про загальне —
про людськість, бо в його натурі лежить
усе, чим живе людство.
В. Бєлінський
Висловлювання В. Бєлінського адресоване російському поетові М. Лермонтову. Проникнення в його зміст дає право підстави стверджувати, що воно (висловлювання) віддзеркалює сутність великого українського мислителя Т. Г. Шевченка, який "...вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно пов'язаний". Невмирущий дух поета, — писав П. Грабовський, — "витає над рідкою Україною, невмовкаюче роздається його віще слово і сіє на народній ниві живе насіння оновлення".
Найбільше мене вразив вірш "Минають дні, минають ночі...". Його можна назвати мистецьким кредо письменника, бо саме в цій поезії, написаній у 1845 році, автор дав відповідь на ті запитання, які тривожили його ще до викупу з кріпацтва:
Нудно мені, тяжко — що маю робити?
Молитися богу? — Так думка не та.
Вірш є продовженням, розвитком тих медитацій, з якими зустрівся читач у посвятах М. Щепкіну. Можливо, між Т. Шевченком і М. Щепкіним, коли вони мешкали в Петербурзі, відбувалися розмови, в яких поет просив порадити, що робити: "чи журитися, чи тім'я розбити?". З роками, набувши досвіду, Великий Кобзар усвідомив те, що людина народжена не для того, щоб "гнилою колодою по світу валятись". Вона не має морального права прожити життя даремно, її обов'язок — залишити по собі добрі справи, певний слід на землі.
Проблеми, які порушує митець, є доказом того, що він розпрощався з ілюзіями, в його світогляді сталися великі зміни. Настало прозріння. Поет іншими очима дивиться на світ, душею і серцем усвідомив глибокі соціальні конфлікти, антинародну роль кріпосників-лібералів, став на шлях викриття самодержавного ладу, а отже, визначає своє місце в житті. У зверненнях до долі, сповнених величезної пристрасті, поет дає відповідь на питання, як жити, як діяти, і констатує, що найстрашніше й найганебніше в житті — "спати", бути байдужим і пасивним, глухим до людського горя.
Викликає душевне хвилювання і поезія "Мені однаково, чи буду...". Вірш навіяний роздумами про те, що буде з письменником найближчим часом. Поет передбачає, що на нього чекає заслання "у снігу на чужині". І перед читачем постає на весь зріст велич Шевченка як людини, що живе самовідданою любов'ю до народу, до України. Йому байдуже, як складеться власна доля. Він не певен, що його вірші будуть пам'ятати, він не знає, чи скаже батько синові: "За Вкраїну його замучили колись". Боліє поет серцем за майбутнє рідного краю, його непоголеного народу.
Т. Шевченко навічно залишиться в пам'яті народу як людина-громадянин, готова до самозречення заради щастя рідного народу, України.