У своєму романі Іван Багряний описує цікаву історію людини і суспільства. Автор показує, яким чином може поводити себе людина, яка опиняється в надзвичайно екстремальних умовах, що вона відчуває, чим мотивується і які у неї основні життєві цілі і намагання. Українська історія дійсно мала період, описаний в романі, тому він цікавий також і з історичної точки зору.
Але основною темою роману є ідея про те, що сміливі люди завжди мають щастя. Ідея ця озвучується кілька разів протягом роману, тому стає чітко зрозуміло, що автор її підкреслює і приділяє їй особливу увагу. Саме з цієї причини раціонально задатися питанням про те, чи правий автор. Чи справді сміливі дії і вчинки людей здатні наділити їх щастям, сприяти тому, що їх життя стане приємнішим. Головним прикладом сміливої людини в романі є Григорій Многогрішний. Спочатку він майстерно покидає поїзд, на якому його везли на каторгу крізь тайгу, потім він приєднується до української родини, яка займається надзвичайно небезпечною справою – полюванням на тигрів. Після цього Григорій помічає свого колишнього ворога і безстрашно вбиває його, адже він чудово знає, які біди може принести ця людина іншим. Досить сміливим був Григорій і тоді, коли справа доходила до особистого життя. Незважаючи на свою гордість, він зміг переступити себе і поцілувати дівчину, яка йому подобалася, в найвідповідальніший момент. Пізніше, після вбивства свого ворога, він зрозумів, що залишатися в тому ж місці небезпечно, і пішов крізь тайгу разом з такою ж сміливою дівчиною для того, щоб врешті-решт стати щасливим там, де це буде представлятися можливим. У цьому романі свою велику сміливість демонструють не тільки людей, але навіть і тварини. Прикладом тому служить пес на ім’я Заливай, який настільки любив своїх господарів, що ні секунди не сумнівався перед тим, як відправитися за ними, хоча шансів вижити у нього практично не було.
Аналізуючи вчинки героїв роману, думається, що можна дійсно прийти до висновку, що сміливі люди завжди мають щастя. Григорій Многогрішний був щасливою людиною, він потрапив у сім’ю таких же дуже сміливих людей. Всі ці люди ніколи не впадали у відчай, перебували в складному вирі подій, навіть не замислюючись про те, що можна займатися чимось іншим. Вони були захоплені своїм життям, своїми можливостями і вчинками. Можна впевнено сказати, що те, що вони робили, і є процес отримання постійного щастя за до ефективної боротьби за виживання.
Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Я дивлюся на них, і так мені хочеться, щоб вони повернулися. Птахи ніби послухалися мене й повернулися. А може, це був новий ключ. Дідусь говорить, що лебеді приносять на крилах весну, а сонце своїми ключами відмикає землю. Я уявив собі, що буде, коли сонце, як це часто буває у мами, загубить ключі, і злякався. Сказав про це дідові, чим його дуже насмішив. Дивлюся навкруги, і так мені хочеться побувати в тих краях, куди полетіли лебеді. Але дивлюся на свої босі посинілі ноги — й швиденько до хати, щоб не схопити від мами запотиличника. А як перепало мені, коли я вискочив на перший льодок! Уся дітвора висипала тоді на прицерковний пагорб, хто з чим — із саморобними ковзанами, санчатами, шматками жерсті, ослінчиками. Головне було — не на чому їхати, а їхати, коли ж упадеш — реготати з усіма. Я тихцем узяв ночовки, в яких місили тісто, й побіг кататися. Коли утворилася копиця з дітей, що попадали, мене раптом хтось витяг за комір. Це була налякана й гнівна мама. Вдома спочатку з мене вибивали дурість, потім лікували. Бабуся вирішила повести мене в церкву показати картину Страшного суду, щоб я покаявся. За всі гріхи була якась кара, та, на моє щастя, не було кари за те, що бігаєш босоніж по льоду й катаєшся на маминих ночовках. У нас у дворі живе стара однокрила качка. Навесні вона клопочеться біля каченят, відганяє ворон. Розбирається і в людях. Як добра йде людина — чути її догідливе й розважливе "так-так-так" Я боюся зайти в хату, аж ось підходить дядько Себастіян і просить і передати матері листа від тата. Я радісно біжу — мамі тепер не до моїх ніг. Тільки от листа прочитати нікому — я вмію лише по-друкованому, мати не вміє зовсім. Тоді вона дає мені свої чоботи й посилає по дядька Миколу. Коли вискакую на вулицю, чую в’їдливий сміх Петра Шевчика. Ми однолітки, але він хоче старшинувати наді мною, завжди підсміюється. Звертає увагу на мої чоботи й питає, чи це мамині. Я відповідаю. Що тепер вони вже мої. Я пропоную побігти на річку. М біжимо разом, витанцьовуємо, Слухаємо, як тріщить крига — це щука хвостом лід розбиває, дивимося на сойку, на зайця й радіємо. Під ніздрястим снігом я знаходжу ніжну голівку підсніжника й розумію, що лебеді дійсно принесли на своїх крилах весну і життя. Я пам’ятаю, як урочисто проводжали в поле плугатарів. Коли вони поверталися додому, їх стрічали старі й малі. Яка то радість була отримати шматочок причерствілого хліба від зайця! Ніколи не забути й того, коли сам уперше стаєш до чепіг. Із щедрівок я знав, що за плугом навіть сам Бог ходив, а Богоматір носила їсти орачам. Дуже я любив читати книжки, і мати гримала на мене, коли я зачитувався, боячись, щоб це мені не зашкодило. Вдень я ще міг якось хитрувати з читанням, а от увечері мати задмухувала гасову лампу. Тоді я примудрився залазити на піч із каганцем і читати й читати. Але зробити каганчика легше, ніж дістати в селі книгу. Якось дядько Юхрим пообіцяв дати почитати "Пригоди Тома Сойєра", але за чотири склянки гарбузового насіння. Де ж його взяти? Мати готувала насіння для посадки, вигрівала його на собі в поясі. Я попросив трохи, а коли нікого не було в хаті, відміряв із вузлика чотири склянки гарбузового насіння, не втримавшись від спокуси. Невесело, каючись, бреду вулицею. Раптом бачу бідну голодну жінку з хлопчиком, яку виганяє з двору наш місцевий багатій. Згадав про насіння, підійшов і дав його хлопчику. Жінка заплакала й поцілувала мене. За дві склянки насіння Юхрим дав мені почитати лише казки, і острахом думав про повернення додому. Назбирав щавлю на борщ, а коли висипав, із кишені випали дві гарбузові насінинки. Мати чомусь не лаяла, тільки спитала, чи це я пригостив бідну жінку й дитину насінням. Я зіскакую з кобили на землю, путаю її і йду шукати гриби. Добре б знайти боровика чи хоча б красноголовця! Заходжу в березняк, придивляюся скрізь. І раптом серце радісно завмирає — переді мною стоять два близнюки-красноголовці. Я вітаюся з ними. А далі — отакенний красноголовище! Його шляпка не поміщається навіть у брилі. Буде чим похвалитися вдома! А ось іще проклюнувся грибочок. Хай росте собі! Вчився я добре, але вчився б іще краще, коли б мав у що взутися. Коли похолодало і з’явився перший льодок, я мчав до школи як ошпарений. Так і навчився бігати швидше за всіх. Коли випав сніг, зажурилися і я, і мої батьки. Тоді батько вдягнув кирею і сказав, що сніг не сніг, а вчитися треба. Взяв мене на руки й поніс до школи. Спочатку всі дивувалися, а потім звикли. Батько ж говорив, що для людини головне — свіжа сорочка і чиста совість. Для мене ж найкращим одягом назавжди залишилася батькова кирея. Якось надворі захурделило, і батько припізнився. Він сказав, що був на ярмарку. Дав мені бублика, потрусив киреєю, і на підлогу впали справжні чоботята. З підківками. І згадалися мені дідові слова: "Будеш іти межи люди і вибивати іскри..." .
У своєму романі Іван Багряний описує цікаву історію людини і суспільства. Автор показує, яким чином може поводити себе людина, яка опиняється в надзвичайно екстремальних умовах, що вона відчуває, чим мотивується і які у неї основні життєві цілі і намагання. Українська історія дійсно мала період, описаний в романі, тому він цікавий також і з історичної точки зору.
Але основною темою роману є ідея про те, що сміливі люди завжди мають щастя. Ідея ця озвучується кілька разів протягом роману, тому стає чітко зрозуміло, що автор її підкреслює і приділяє їй особливу увагу. Саме з цієї причини раціонально задатися питанням про те, чи правий автор. Чи справді сміливі дії і вчинки людей здатні наділити їх щастям, сприяти тому, що їх життя стане приємнішим. Головним прикладом сміливої людини в романі є Григорій Многогрішний. Спочатку він майстерно покидає поїзд, на якому його везли на каторгу крізь тайгу, потім він приєднується до української родини, яка займається надзвичайно небезпечною справою – полюванням на тигрів. Після цього Григорій помічає свого колишнього ворога і безстрашно вбиває його, адже він чудово знає, які біди може принести ця людина іншим. Досить сміливим був Григорій і тоді, коли справа доходила до особистого життя. Незважаючи на свою гордість, він зміг переступити себе і поцілувати дівчину, яка йому подобалася, в найвідповідальніший момент. Пізніше, після вбивства свого ворога, він зрозумів, що залишатися в тому ж місці небезпечно, і пішов крізь тайгу разом з такою ж сміливою дівчиною для того, щоб врешті-решт стати щасливим там, де це буде представлятися можливим. У цьому романі свою велику сміливість демонструють не тільки людей, але навіть і тварини. Прикладом тому служить пес на ім’я Заливай, який настільки любив своїх господарів, що ні секунди не сумнівався перед тим, як відправитися за ними, хоча шансів вижити у нього практично не було.
Аналізуючи вчинки героїв роману, думається, що можна дійсно прийти до висновку, що сміливі люди завжди мають щастя. Григорій Многогрішний був щасливою людиною, він потрапив у сім’ю таких же дуже сміливих людей. Всі ці люди ніколи не впадали у відчай, перебували в складному вирі подій, навіть не замислюючись про те, що можна займатися чимось іншим. Вони були захоплені своїм життям, своїми можливостями і вчинками. Можна впевнено сказати, що те, що вони робили, і є процес отримання постійного щастя за до ефективної боротьби за виживання.
Объяснение:
Я уявив собі, що буде, коли сонце, як це часто буває у мами, загубить ключі, і злякався. Сказав про це дідові, чим його дуже насмішив.
Дивлюся навкруги, і так мені хочеться побувати в тих краях, куди полетіли лебеді. Але дивлюся на свої босі посинілі ноги — й швиденько до хати, щоб не схопити від мами запотиличника.
А як перепало мені, коли я вискочив на перший льодок! Уся дітвора висипала тоді на прицерковний пагорб, хто з чим — із саморобними ковзанами, санчатами, шматками жерсті, ослінчиками. Головне було — не на чому їхати, а їхати, коли ж упадеш — реготати з усіма. Я тихцем узяв ночовки, в яких місили тісто, й побіг кататися.
Коли утворилася копиця з дітей, що попадали, мене раптом хтось витяг за комір. Це була налякана й гнівна мама. Вдома спочатку з мене вибивали дурість, потім лікували. Бабуся вирішила повести мене в церкву показати картину Страшного суду, щоб я покаявся. За всі гріхи була якась кара, та, на моє щастя, не було кари за те, що бігаєш босоніж по льоду й катаєшся на маминих ночовках.
У нас у дворі живе стара однокрила качка. Навесні вона клопочеться біля каченят, відганяє ворон. Розбирається і в людях. Як добра йде людина — чути її догідливе й розважливе "так-так-так"
Я боюся зайти в хату, аж ось підходить дядько Себастіян і просить і передати матері листа від тата. Я радісно біжу — мамі тепер не до моїх ніг. Тільки от листа прочитати нікому — я вмію лише по-друкованому, мати не вміє зовсім. Тоді вона дає мені свої чоботи й посилає по дядька Миколу.
Коли вискакую на вулицю, чую в’їдливий сміх Петра Шевчика. Ми однолітки, але він хоче старшинувати наді мною, завжди підсміюється. Звертає увагу на мої чоботи й питає, чи це мамині. Я відповідаю. Що тепер вони вже мої.
Я пропоную побігти на річку. М біжимо разом, витанцьовуємо, Слухаємо, як тріщить крига — це щука хвостом лід розбиває, дивимося на сойку, на зайця й радіємо. Під ніздрястим снігом я знаходжу ніжну голівку підсніжника й розумію, що лебеді дійсно принесли на своїх крилах весну і життя.
Я пам’ятаю, як урочисто проводжали в поле плугатарів. Коли вони поверталися додому, їх стрічали старі й малі. Яка то радість була отримати шматочок причерствілого хліба від зайця! Ніколи не забути й того, коли сам уперше стаєш до чепіг. Із щедрівок я знав, що за плугом навіть сам Бог ходив, а Богоматір носила їсти орачам.
Дуже я любив читати книжки, і мати гримала на мене, коли я зачитувався, боячись, щоб це мені не зашкодило. Вдень я ще міг якось хитрувати з читанням, а от увечері мати задмухувала гасову лампу. Тоді я примудрився залазити на піч із каганцем і читати й читати.
Але зробити каганчика легше, ніж дістати в селі книгу. Якось дядько Юхрим пообіцяв дати почитати "Пригоди Тома Сойєра", але за чотири склянки гарбузового насіння. Де ж його взяти?
Мати готувала насіння для посадки, вигрівала його на собі в поясі. Я попросив трохи, а коли нікого не було в хаті, відміряв із вузлика чотири склянки гарбузового насіння, не втримавшись від спокуси.
Невесело, каючись, бреду вулицею. Раптом бачу бідну голодну жінку з хлопчиком, яку виганяє з двору наш місцевий багатій. Згадав про насіння, підійшов і дав його хлопчику. Жінка заплакала й поцілувала мене.
За дві склянки насіння Юхрим дав мені почитати лише казки, і острахом думав про повернення додому. Назбирав щавлю на борщ, а коли висипав, із кишені випали дві гарбузові насінинки. Мати чомусь не лаяла, тільки спитала, чи це я пригостив бідну жінку й дитину насінням.
Я зіскакую з кобили на землю, путаю її і йду шукати гриби. Добре б знайти боровика чи хоча б красноголовця!
Заходжу в березняк, придивляюся скрізь. І раптом серце радісно завмирає — переді мною стоять два близнюки-красноголовці. Я вітаюся з ними. А далі — отакенний красноголовище! Його шляпка не поміщається навіть у брилі. Буде чим похвалитися вдома! А ось іще проклюнувся грибочок. Хай росте собі!
Вчився я добре, але вчився б іще краще, коли б мав у що взутися. Коли похолодало і з’явився перший льодок, я мчав до школи як ошпарений. Так і навчився бігати швидше за всіх.
Коли випав сніг, зажурилися і я, і мої батьки. Тоді батько вдягнув кирею і сказав, що сніг не сніг, а вчитися треба. Взяв мене на руки й поніс до школи. Спочатку всі дивувалися, а потім звикли. Батько ж говорив, що для людини головне — свіжа сорочка і чиста совість.
Для мене ж найкращим одягом назавжди залишилася батькова кирея.
Якось надворі захурделило, і батько припізнився. Він сказав, що був на ярмарку. Дав мені бублика, потрусив киреєю, і на підлогу впали справжні чоботята. З підківками. І згадалися мені дідові слова: "Будеш іти межи люди і вибивати іскри..."
.