За всіх часів патріотизм, тобто любов до рідної країни, був серед чеснот, що найбільш цінувалися у людині. І це цілком зрозуміло. Вітчизну не обирають, як не обирають рідну мати, і любов до Вітчизни певною мірою схожа на люов до матері, що дала життя. Тому у будь-яку епоху любов і повага як до батьків, так і до Батьківщини була і є одною з найбільших чеснот - недаремно у багатьох мовах слова "батько/батьки" і "батьківщина" є спільнокореневими.
Якщо людина зневажає країну, що породила її - ганьба такій людині. Цуратися рідної країни - це те ж саме, що з призирством ставитися до рідної матусі. Звісно, що і люди, і країни не бувають ідеальними, але ж люблять їх незважаючи на недоліки. Людина, яка любить свою Батьківщину, ніколи не буде виказувати зневагу до неї - ані словом, ані ділом. Навпаки, справжній патріот буде робити все залежне від нього, щоб його рідна країна стала кращою.
На мій погляд, любити своїх батьків і свою Батьківщину для людини є природнім. Як же можна ставитися зневажливо до людини або країни, що дала тобі життя? Я вважаю, що аж ніяк не можна.
Мені дуже подобається визначення поняття "матерія" з підручника фізики: "Матерія - поняття, стан простору, речовина, яка існує незалежно від нашого знання про нього". Те ж саме можна сказати про нашу країну. Вона існує незалежно від того, бажають інші нації та окремі люди її визнавати чи ні. Ми постійно переймаємось сусідством з Росією: там же такі простори! Багатства! Нафта! Там же такі глибокі традиції! Світова популярність і авторитет! Наукові досягнення! Визнана світом література, балет, музеї! А що у нас? "Махають двокольоровим прапором, навчають мови, зайвої для сучасної людини, та пишаються цим селюком Шевченком!" Я особисто згоден з тим, що вважати Шевченка всесвітньо відомим поетом ранувато. А може, це йому й не треба? Чи багато неросіян читають Пушкіна в перекладі? Може, Шевченко надто "національний", щоб бути зрозумілим іншим народам? Тай і взагалі, чи багато митців з інших літератур мають стабільний успіх за кордоном? Не дуже багато, прямо скажемо. Головні "постачальники" цих письменників - Велика Британія, Німеччина, США, Франція. Набагато менше їх походить з Іспанії, Італії, східних країн. Взяти ту ж Росію: кого з її письменників постійно читають, екранізують, ставлять у театрах неросіяни за кордоном? Толстого, Достоєвського, Чєхова, Набокова (який писав англійською); набагато менше - Тургенєва, Лєскова, Бердяєва. Та й хто з російського "канону" є чистим росіянином? Француз Лермонтов, ефіоп Пушкін, грузин Маяковський чи єврей Бродський? Більшість митців і мислителів Росії зазнали глибокого впливу української культури, психології, природи. Булгаков, Бердяєв, Цвєтаєва тривалий час жили у Києві. Сковорода, який вже навіть Москвою визнається українським філософом, був одним з найвпливовіших вчителів Толстого. Достатньо лише побіжного прочитання Гоголя, щоб визначити суржик, українську тематику, мислення, гумор, цитати з народних пісень і дум. Не меншого впливу нашої культури зазнали й сусідні країни: "польські" філософ Оріховський і поет Богдан-Ігор Антонич, француз Оноре де Бальзак, німець Райнер-Марія Рільке, єврей Шолом-Алейхем та єврейська цивілізація як така (єврейські народні танки походять від гуцульських хороводів), та, нарешті, "росіяни": педагоги Сухомлинський і Макаренко, фізики Капиця та Патон або літературна та театральна богема Москви та Санкт-Петербурга, яка автоматично поповнювала ся кращими силами російських колоній, і в першу чергу Україною. Якщо ми вже говоримо про минуле, то цей список можна було б продовжити: хоч це питання й складне, але "колискою трьох слов'янських народів" була не Московська чи якась, а Київська Русь. До Петра І вся московська еліта була неписьменною (!), в той час як в Україні козацька старшина вчила своїх дітей в європейських університетах, а письменність була поголовною. "Відродження" російської культури ХVІІІ століття відбулося на 90 % перенесенням київської еліти до Москви й Петербурга. На фоні Мазепи, який вільно володів декількома європейськими мовами, Петро І з його голандськими судоверфами (по-сучасному, ПТУ) не мав жодних переваг. Тому не треба слухати прихильників Росії. Ми - аж ніяк не вторинна нація, і не треба вважати українське чимось другорядним, нижчого гатунку. З іншого боку, попри всі недоліки й слабкість політичної влади, ми єдина країна СНД, де з 1989 року не було війни. Ми маємо багато громадянських прав, яких не існує в сусідніх країнах (альтернативна військова служба, наприклад). Ми віддали свій атомний потенціал, і хоч це не знайшло належного світового поцінування, цей жест доброї волі має викликати нашу повагу до уряду. Нам потрібна рівновага між розвитком свого і вживанням у світову громадськість, а також наполеглива праця над поліпшенням життя. Думаю, це був би велетенський крок уперед, якби міністерство освіти затвердило другою державною мовою англійську. Це позбавило б нас необхідності знайомитися із світовою думкою через посередництво російських перекладів, а також приєднало більше людей до величезних ресурсів Інтернету. Ми також маємо піднести на належний рівень нашу освіту і культуру праці. Я з оптимізмом дивлюсь у майбутнє. Моя країна ще скаже своє слово. Моєму поколінню настав час діяти!
За всіх часів патріотизм, тобто любов до рідної країни, був серед чеснот, що найбільш цінувалися у людині. І це цілком зрозуміло. Вітчизну не обирають, як не обирають рідну мати, і любов до Вітчизни певною мірою схожа на люов до матері, що дала життя. Тому у будь-яку епоху любов і повага як до батьків, так і до Батьківщини була і є одною з найбільших чеснот - недаремно у багатьох мовах слова "батько/батьки" і "батьківщина" є спільнокореневими.
Якщо людина зневажає країну, що породила її - ганьба такій людині. Цуратися рідної країни - це те ж саме, що з призирством ставитися до рідної матусі. Звісно, що і люди, і країни не бувають ідеальними, але ж люблять їх незважаючи на недоліки. Людина, яка любить свою Батьківщину, ніколи не буде виказувати зневагу до неї - ані словом, ані ділом. Навпаки, справжній патріот буде робити все залежне від нього, щоб його рідна країна стала кращою.
На мій погляд, любити своїх батьків і свою Батьківщину для людини є природнім. Як же можна ставитися зневажливо до людини або країни, що дала тобі життя? Я вважаю, що аж ніяк не можна.
Ми постійно переймаємось сусідством з Росією: там же такі простори! Багатства! Нафта! Там же такі глибокі традиції! Світова популярність і авторитет! Наукові досягнення! Визнана світом література, балет, музеї! А що у нас? "Махають двокольоровим прапором, навчають мови, зайвої для сучасної людини, та пишаються цим селюком Шевченком!"
Я особисто згоден з тим, що вважати Шевченка всесвітньо відомим поетом ранувато. А може, це йому й не треба? Чи багато неросіян читають Пушкіна в перекладі? Може, Шевченко надто "національний", щоб бути зрозумілим іншим народам? Тай і взагалі, чи багато митців з інших літератур мають стабільний успіх за кордоном? Не дуже багато, прямо скажемо. Головні "постачальники" цих письменників - Велика Британія, Німеччина, США, Франція. Набагато менше їх походить з Іспанії, Італії, східних країн.
Взяти ту ж Росію: кого з її письменників постійно читають, екранізують, ставлять у театрах неросіяни за кордоном? Толстого, Достоєвського, Чєхова, Набокова (який писав англійською); набагато менше - Тургенєва, Лєскова, Бердяєва. Та й хто з російського "канону" є чистим росіянином? Француз Лермонтов, ефіоп Пушкін, грузин Маяковський чи єврей Бродський? Більшість митців і мислителів Росії зазнали глибокого впливу української культури, психології, природи. Булгаков, Бердяєв, Цвєтаєва тривалий час жили у Києві. Сковорода, який вже навіть Москвою визнається українським філософом, був одним з найвпливовіших вчителів Толстого. Достатньо лише побіжного прочитання Гоголя, щоб визначити суржик, українську тематику, мислення, гумор, цитати з народних пісень і дум.
Не меншого впливу нашої культури зазнали й сусідні країни: "польські" філософ Оріховський і поет Богдан-Ігор Антонич, француз Оноре де Бальзак, німець Райнер-Марія Рільке, єврей Шолом-Алейхем та єврейська цивілізація як така (єврейські народні танки походять від гуцульських хороводів), та, нарешті, "росіяни": педагоги Сухомлинський і Макаренко, фізики Капиця та Патон або літературна та театральна богема Москви та Санкт-Петербурга, яка автоматично поповнювала ся кращими силами російських колоній, і в першу чергу Україною.
Якщо ми вже говоримо про минуле, то цей список можна було б продовжити: хоч це питання й складне, але "колискою трьох слов'янських народів" була не Московська чи якась, а Київська Русь. До Петра І вся московська еліта була неписьменною (!), в той час як в Україні козацька старшина вчила своїх дітей в європейських університетах, а письменність була поголовною. "Відродження" російської культури ХVІІІ століття відбулося на 90 % перенесенням київської еліти до Москви й Петербурга. На фоні Мазепи, який вільно володів декількома європейськими мовами, Петро І з його голандськими судоверфами (по-сучасному, ПТУ) не мав жодних переваг.
Тому не треба слухати прихильників Росії. Ми - аж ніяк не вторинна нація, і не треба вважати українське чимось другорядним, нижчого гатунку. З іншого боку, попри всі недоліки й слабкість політичної влади, ми єдина країна СНД, де з 1989 року не було війни. Ми маємо багато громадянських прав, яких не існує в сусідніх країнах (альтернативна військова служба, наприклад). Ми віддали свій атомний потенціал, і хоч це не знайшло належного світового поцінування, цей жест доброї волі має викликати нашу повагу до уряду. Нам потрібна рівновага між розвитком свого і вживанням у світову громадськість, а також наполеглива праця над поліпшенням життя. Думаю, це був би велетенський крок уперед, якби міністерство освіти затвердило другою державною мовою англійську. Це позбавило б нас необхідності знайомитися із світовою думкою через посередництво російських перекладів, а також приєднало більше людей до величезних ресурсів Інтернету. Ми також маємо піднести на належний рівень нашу освіту і культуру праці.
Я з оптимізмом дивлюсь у майбутнє. Моя країна ще скаже своє слово. Моєму поколінню настав час діяти!