Чи замислювалися ви над тим, чому землю називають матір’ю? Звичайно, за її чудову життєдайну силу. Але земля — це не тільки родючий грунт, це — наш дім, який ми повинні берегти й шанувати. Яке місце на нашій планеті вам здається найкращим? Звичайно, можна уявити собі старезні ліси, джунглі, величезне безмежжя океану або ж урочисте сяйво високих гір. На щастя, краса не щезла з лиця нашої! планети. Але чому так схвильовано б’ється серце при згадці про старе; дерево чи скромні квіточки, що ростуть біля батьківського порога? Мабуть тому, що душа наша приростає до рідної землі, до рідного її куточка. ‘Гак буває завжди — любов до великого і безмежного починається в житті кожної людини з малого і конкретного. Ця тема звучить у багатьох чудових пісенних творах.
Колами слухаємо пісню, яку створили композитор Богдана Фільц і поет Микола Сингаївський (її назва звучить, як щире зізнання, як урочиста клятва — «Любимо землю свою») , у якій ідеться про красу української землі, у пам’яті зринають до болю знайомі краєвиди, широкі лани, ; зелені діброви, мальовничі береги річок… Влучно дібраними словами,; . наче чарівним пензлем, поет малює яскраву картину весняної України. Ми ніби на власні очі бачимо чисте блакитне небо, весняну землю, вкриту ніжною молодою зеленню і першими квітами. Чому ця поезія така «промениста» ? Автор ніби «запалює» світло сонця у кожному чотиривірші: «Квітне й радіє земля, Сонце мережить поля. Променем грає ріка, Лине веснянка дзвінка» .
Так, слово поета зігріто любов’ю, шанобливим ставленням до землі, і синівською вдячністю за її безмежну доброту. Микола Сингаївський оспівує вічний зв’язок природних стихій — сонця, вітру, води, без яких земля не змогла б уродити гарної пшениці.
Автор оспівує ласкаве сонячне тепло. Воно огортає навесні зелені лани і готує їх до нового врожаю. У пісні яскраво постає образ «сонячного світу» , в якому уособлено мирну працю людини на рідній землі. Чому, за висловом поета, земля «радіє»? Ми ніби бачимо її посмішку у розмаїтті весняних квітів, у зеленому мереживі полів, у сонячних полисках річки. Чи відповідає мелодія тому радісному настрою, що закладений у текст? Безумовно. Композитор, тонко сприйнявши піднесений тон поезії, творить відповідну музику. Якщо спробувати визначити словами її характер, мабуть, відчуємо, як святково, урочисто, велично звучить ця пісня. Композитор не випадково обирає світлу мажорну тональність, яка напрочуд вдало відповідає «сонячним» віршам. Темп музики підсилює урочистість думок поета. Плавно лине його мова про рідну землю. Неквапливий, розмірений рух мелодії додає вагомості кожному поетичному рядку, посилює виразність кожного образу. Але композитор уникає надмірної важкості «кроку» музики, обираючи для неї тридольний розмір.
Мелодія рухається плавно, поступово стрімко, чи стрибкоподібно? Вона, наче пташка, ширяє у весняному просторі: то злітає, то стрімко падає вниз. Це створює відчуття радісного хвилювання. Музика неначе «дихає» на повні груди. Дзвінко й урочисто лунають голоси виконавців. Світлим гімном красі рідного краю звучить ця пісня, сповнюючи наші серця найніжнішими почуттями до батьківської землі: «Любимо сонячний світ, Квіти у полі, в гаю. Любимо неба блакить, Любимо землю свою!»
Деякі люди вважають, що літературна класика є нецікавою та важкою для читання й розуміння. Проте, коли класичний твір стає бестселером усіх часів, тут є про що посперечатися. Моя улюблена книга – роман М.Мітчелл «Занесені вітром», а улюблений герой художньої літератури взагалі - його головна героїня Скарлет О’Хара. Читаючи цей твір, ми переносимося у ХІХ століття, де проживаємо разом із квітучою, повною енергії, сили та завзяття жінкою сповнені драматизму події її життя. Скарлет – дитина з багатої родини Півдня Сполучених Штатів. У дитинстві вона ніколи не знала, що таке голодувати або жити у злиднях. Атмосфера в родині була сповнена любові, теплих почуттів, повагою її членів один до одного. Її молоді роки – це нескінченне свято балів, вечірок та барбікю з численними шанувальниками. Найбільшою проблемою Скарлет було обрати сукню, в якій би вона б виглядала найбільш привабливою. Усе змінила громадянська війна у Штатах. Увесь світ, до якого звикла Скарлет, світ, у який вона вірила, перетворився на попіл та важкі спогади. Місяці в Атланті в очікуванні атак ворога, все більше поганих звісток, усе менше їжі та надії, хвилювання за коханого чоловіка на фронті, його вагітна жінка, за якою довелося доглядати Скарлет… Далі – втеча з палаючого міста зі слабкою Мелані та її щойно народженим малюком, страх та паніка… Неабияка мужність, витримка та оптимізм потрібен, щоб винести все це на своїх плечах, заглядаючи в очі смерті, зуміти піти вперед, не обертаючись назад, назустріч новим перешкодам, щоб їх здолати. Смерть матері – то найбільший удар для Скарлет, але вона витримала і його, бо зрозуміла, що неможна жити минулим. Треба збирати сили, щоб стати на ноги, щоб не загинути разом із Конфедерацією. Усі раби-негри повтікали з плантації, тож Скарлет виконувала найважчу роботу, щоб її родина не вмерла з голоду. Саме вона враз стала її головою, взявши відповідальність за усіх. Усі втрати та розчарування вона переносила сама, нікому не зізнаючись, що й її сили може бути недостатньо, щоб вижити у жорстокій новій дійсності. Її любов виявилася лише грою, дитячою забаганкою, яку вона вперто пестила в душі, бо й сама брала в ній сили. Після капітуляції Півдня Скарлет, нехтуючи суспільною думкою, робила все, щоб заплатити непомірні податки за батьківській дім. Її осуджували ті, хто віддав перевагу жити в злиднях та клясти долю, хвалячись своєю честю. І втративши насправді коханого чоловіка, вірну подругу Мелані, поховавши батьків, розпрощавшись з ілюзорним своїм коханням, вона каже собі, що не час плакати, бо так нічого не досягнеш і ніщо не врятуєш. Жива натура Скарлет, що відверто прагне всіх благ, на які заслуговує людина, сила її особистості, що дозволяє їй боротися та перемагати, викликають у мене щире захоплення.
Колами слухаємо пісню, яку створили композитор Богдана Фільц і поет Микола Сингаївський (її назва звучить, як щире зізнання, як урочиста клятва — «Любимо землю свою») , у якій ідеться про красу української землі, у пам’яті зринають до болю знайомі краєвиди, широкі лани, ; зелені діброви, мальовничі береги річок… Влучно дібраними словами,; . наче чарівним пензлем, поет малює яскраву картину весняної України. Ми ніби на власні очі бачимо чисте блакитне небо, весняну землю, вкриту ніжною молодою зеленню і першими квітами. Чому ця поезія така «промениста» ? Автор ніби «запалює» світло сонця у кожному чотиривірші: «Квітне й радіє земля, Сонце мережить поля. Променем грає ріка, Лине веснянка дзвінка» .
Так, слово поета зігріто любов’ю, шанобливим ставленням до землі, і синівською вдячністю за її безмежну доброту. Микола Сингаївський оспівує вічний зв’язок природних стихій — сонця, вітру, води, без яких земля не змогла б уродити гарної пшениці.
Автор оспівує ласкаве сонячне тепло. Воно огортає навесні зелені лани і готує їх до нового врожаю. У пісні яскраво постає образ «сонячного світу» , в якому уособлено мирну працю людини на рідній землі. Чому, за висловом поета, земля «радіє»? Ми ніби бачимо її посмішку у розмаїтті весняних квітів, у зеленому мереживі полів, у сонячних полисках річки. Чи відповідає мелодія тому радісному настрою, що закладений у текст? Безумовно. Композитор, тонко сприйнявши піднесений тон поезії, творить відповідну музику. Якщо спробувати визначити словами її характер, мабуть, відчуємо, як святково, урочисто, велично звучить ця пісня. Композитор не випадково обирає світлу мажорну тональність, яка напрочуд вдало відповідає «сонячним» віршам. Темп музики підсилює урочистість думок поета. Плавно лине його мова про рідну землю. Неквапливий, розмірений рух мелодії додає вагомості кожному поетичному рядку, посилює виразність кожного образу. Але композитор уникає надмірної важкості «кроку» музики, обираючи для неї тридольний розмір.
Мелодія рухається плавно, поступово стрімко, чи стрибкоподібно? Вона, наче пташка, ширяє у весняному просторі: то злітає, то стрімко падає вниз. Це створює відчуття радісного хвилювання. Музика неначе «дихає» на повні груди. Дзвінко й урочисто лунають голоси виконавців. Світлим гімном красі рідного краю звучить ця пісня, сповнюючи наші серця найніжнішими почуттями до батьківської землі: «Любимо сонячний світ, Квіти у полі, в гаю. Любимо неба блакить, Любимо землю свою!»
Читаючи цей твір, ми переносимося у ХІХ століття, де проживаємо разом із квітучою, повною енергії, сили та завзяття жінкою сповнені драматизму події її життя.
Скарлет – дитина з багатої родини Півдня Сполучених Штатів. У дитинстві вона ніколи не знала, що таке голодувати або жити у злиднях. Атмосфера в родині була сповнена любові, теплих почуттів, повагою її членів один до одного. Її молоді роки – це нескінченне свято балів, вечірок та барбікю з численними шанувальниками. Найбільшою проблемою Скарлет було обрати сукню, в якій би вона б виглядала найбільш привабливою.
Усе змінила громадянська війна у Штатах. Увесь світ, до якого звикла Скарлет, світ, у який вона вірила, перетворився на попіл та важкі спогади. Місяці в Атланті в очікуванні атак ворога, все більше поганих звісток, усе менше їжі та надії, хвилювання за коханого чоловіка на фронті, його вагітна жінка, за якою довелося доглядати Скарлет… Далі – втеча з палаючого міста зі слабкою Мелані та її щойно народженим малюком, страх та паніка… Неабияка мужність, витримка та оптимізм потрібен, щоб винести все це на своїх плечах, заглядаючи в очі смерті, зуміти піти вперед, не обертаючись назад, назустріч новим перешкодам, щоб їх здолати.
Смерть матері – то найбільший удар для Скарлет, але вона витримала і його, бо зрозуміла, що неможна жити минулим. Треба збирати сили, щоб стати на ноги, щоб не загинути разом із Конфедерацією. Усі раби-негри повтікали з плантації, тож Скарлет виконувала найважчу роботу, щоб її родина не вмерла з голоду. Саме вона враз стала її головою, взявши відповідальність за усіх.
Усі втрати та розчарування вона переносила сама, нікому не зізнаючись, що й її сили може бути недостатньо, щоб вижити у жорстокій новій дійсності. Її любов виявилася лише грою, дитячою забаганкою, яку вона вперто пестила в душі, бо й сама брала в ній сили.
Після капітуляції Півдня Скарлет, нехтуючи суспільною думкою, робила все, щоб заплатити непомірні податки за батьківській дім. Її осуджували ті, хто віддав перевагу жити в злиднях та клясти долю, хвалячись своєю честю.
І втративши насправді коханого чоловіка, вірну подругу Мелані, поховавши батьків, розпрощавшись з ілюзорним своїм коханням, вона каже собі, що не час плакати, бо так нічого не досягнеш і ніщо не врятуєш.
Жива натура Скарлет, що відверто прагне всіх благ, на які заслуговує людина, сила її особистості, що дозволяє їй боротися та перемагати, викликають у мене щире захоплення.