«Таємне Товариство боягузів, або засіб від переляку № 9» — пригодницька повість сучасної української письменниці Лесі Ворониної. У ній, як і в наших улюблених казках, добро перемагає зло. Але цікаво те, що герої-переможці в ній не відважні богатирі й мужні воїни, а, як не дивно, боягузи. Тема — Людина, яка здолала свій страх, може перемогти наймогутніших ворогів. Навіть Синьоморд — хоча спочатку нашому героєві треба змінитися самому: пройти небезпечні випробування, навчитися миттєво приймати рішення, від яких залежить доля людства. Ідея — не потрібно боятися складних ситуацій, рідні люди не залишать ніколи тебе у біді, потрібно знати своє коріння і й любити своїх рідних. Головна думка — заклик поважати своїх батьків, бабусів і дідусів
Що ще треба для щастя? Дедалі частіше я замислююсь над питанням: «Для чого я прийшла у цей світ, у чому сенс мого існування? Що корисного можу зробити людям? Чим прикрасити рідну землю?» Саме так: прикрасити, а не байдуже пройти нею! Але, щоб бути корисним, творити добро й красу, слід, на мою думку, мати щиру і красиву душу, бути високоморальною людиною. А це, перш за все, — чисті думки, прагнення, вчинки і совість. Це і глибока повага до людей, до рідної землі з її славетною історією. Це і вміння гаряче відгукнутися на’чужий біль, прагнення до захистити будь-кого: чи то пташеня, чи сиву людину, рідну матусю чи незнайомця. Це і захоплення красою природи, і бажання самому створювати прекрасне. І над усім цим височіє сувора вимогливість до себе, до власних вчинків. Я дуже вдячна своїм батькам, які виховали у мені прагнення жити по совісті, не соромлячись своїх думок і вчинків. Та однаково щодня я стикаюсь із ситуаціями, коли важко встояти перед якоюсь спокусою. Пам’ятаєте, що було написано зсередини на каблучці царя Соломона? «І це мине». Цей вислів мені дуже допомагає — я часто пригадую його у хвилини спокуси. Вона, ця спокуса, мине, хибний вчинок буде зроблено. Але ж як потім бути із власною совістю, з душею?.. Отакий я винайшла б боротьби з власними недоліками. Та як же важко усвідомлювати своє безсилля перед недоліками у суспільному житті! Інколи хочеться заплющити очі, щоб не бачити жебраків, лиходіїв, заткнути вуха, щоб не чути лайки, сховатися, щоб не стикатися з несправедливістю, не бути ошуканим власними ідеалами, прищепленими дорослими! Ось, мабуть, коли вперше з подивом зіставляєш гармонію духовної краси людини і прояви ницих вад суспільства. Звісно, у своєму віці я не можу втручатися у вирішення «дорослих» справ, бо не достатньо в них розуміюсь. Але хіба усе так кришталево прекрасне у житті моїх однолітків? Хіба немає у нас, старшокласників початку XXI століття, вад, які ми самі в змозі виправити? Я навіть міркую так: якщо доросла людина скоїла злочин, то і у своєму дитинстві вона теж у чомусь хибила. От і виходить, що ні я, ні мої однолітки вже зараз не повинні, просто не мають права бути байдужими гачами суспільних недоліків (хай поки що на рівні свого віку). А як настане час, нам не буде соромно за свою пасивність, бездіяльність. Це буде, я впевнена, час втілення наших найкращих мрій у життя. Я припускаю, що для багатьох, можливо, це будуть суто особисті мрії. Але головне — це те, заради чого ти прийшов у цей світ: удосконалення людства, поліпшення його життя. Власними вчинками ти мусиш довести, що твоя зірка запалала недаремно (я вірю у леґенду, за якою народження людини знаменується народженням зірки). І нехай це лише красива легенд а, але твоя зірка, як Данкове серце, повинна світити людям, випромінюючи добро. …А поки ми ще просто школяра. Зі своїми захопленнями, уподобаннями, із своїми улюбленими (і не дуже) справами й обов’язками. Я, наприклад, дуже люблю танцювальне мистецтво, вже багато років відвідую танцювальний ансамбль. Коли кружляєш у веселому танку, здається, що весь світ радіє разом із тобою — і тоді хочеться зробити його ще щасливішим. І я вірю, що зможу втілити цю мрію у життя. Для цього я намагаюся добре вчитися, вдосконалювати свої знання, щоб у майбутньому стати досвідченим фахівцем, приносити користь суспільству. А якщо здійсниться моя мрія стати журналістом, я намагатимусь своїм правдивим словом збуджувати у людей найкращі почуття, закликаючи їх догідних вчинків.
Дедалі частіше я замислююсь над питанням: «Для чого я прийшла у цей світ, у чому сенс мого існування? Що корисного можу зробити людям? Чим прикрасити рідну землю?» Саме так: прикрасити, а не байдуже пройти нею! Але, щоб бути корисним, творити добро й красу, слід, на мою думку, мати щиру і красиву душу, бути високоморальною людиною. А це, перш за все, — чисті думки, прагнення, вчинки і совість. Це і глибока повага до людей, до рідної землі з її славетною історією. Це і вміння гаряче відгукнутися на’чужий біль, прагнення до захистити будь-кого: чи то пташеня, чи сиву людину, рідну матусю чи незнайомця. Це і захоплення красою природи, і бажання самому створювати прекрасне. І над усім цим височіє сувора вимогливість до себе, до власних вчинків. Я дуже вдячна своїм батькам, які виховали у мені прагнення жити по совісті, не соромлячись своїх думок і вчинків. Та однаково щодня я стикаюсь із ситуаціями, коли важко встояти перед якоюсь спокусою. Пам’ятаєте, що було написано зсередини на каблучці царя Соломона? «І це мине». Цей вислів мені дуже допомагає — я часто пригадую його у хвилини спокуси. Вона, ця спокуса, мине, хибний вчинок буде зроблено. Але ж як потім бути із власною совістю, з душею?.. Отакий я винайшла б боротьби з власними недоліками. Та як же важко усвідомлювати своє безсилля перед недоліками у суспільному житті! Інколи хочеться заплющити очі, щоб не бачити жебраків, лиходіїв, заткнути вуха, щоб не чути лайки, сховатися, щоб не стикатися з несправедливістю, не бути ошуканим власними ідеалами, прищепленими дорослими! Ось, мабуть, коли вперше з подивом зіставляєш гармонію духовної краси людини і прояви ницих вад суспільства. Звісно, у своєму віці я не можу втручатися у вирішення «дорослих» справ, бо не достатньо в них розуміюсь. Але хіба усе так кришталево прекрасне у житті моїх однолітків? Хіба немає у нас, старшокласників початку XXI століття, вад, які ми самі в змозі виправити? Я навіть міркую так: якщо доросла людина скоїла злочин, то і у своєму дитинстві вона теж у чомусь хибила. От і виходить, що ні я, ні мої однолітки вже зараз не повинні, просто не мають права бути байдужими гачами суспільних недоліків (хай поки що на рівні свого віку). А як настане час, нам не буде соромно за свою пасивність, бездіяльність. Це буде, я впевнена, час втілення наших найкращих мрій у життя. Я припускаю, що для багатьох, можливо, це будуть суто особисті мрії. Але головне — це те, заради чого ти прийшов у цей світ: удосконалення людства, поліпшення його життя. Власними вчинками ти мусиш довести, що твоя зірка запалала недаремно (я вірю у леґенду, за якою народження людини знаменується народженням зірки). І нехай це лише красива легенд а, але твоя зірка, як Данкове серце, повинна світити людям, випромінюючи добро. …А поки ми ще просто школяра. Зі своїми захопленнями, уподобаннями, із своїми улюбленими (і не дуже) справами й обов’язками. Я, наприклад, дуже люблю танцювальне мистецтво, вже багато років відвідую танцювальний ансамбль. Коли кружляєш у веселому танку, здається, що весь світ радіє разом із тобою — і тоді хочеться зробити його ще щасливішим. І я вірю, що зможу втілити цю мрію у життя. Для цього я намагаюся добре вчитися, вдосконалювати свої знання, щоб у майбутньому стати досвідченим фахівцем, приносити користь суспільству. А якщо здійсниться моя мрія стати журналістом, я намагатимусь своїм правдивим словом збуджувати у людей найкращі почуття, закликаючи їх догідних вчинків.