Жила была девочка которую звали Катюша.Была суровая зима и у девочки закончились занятия в школе. Она очень любила животных. И один раз , когда она шла домой , она увидела прекрасного филина. Тогда Катюша решила покормить его . Филин был очень худой , и маленький. Похоже что он выпал из гнезда. Но когда девочка подняла голову , она не увидела ни одного гнезда. И тогда она решила забрать его к себе . Не остовлять же бедолагу на холоде. Он рос очень быстро. И когда наступило лето , девочка отпутила того на волю. И каждую зиму Катюша видит его в окно около кормушки в которой лежат для него лакомства.
укр. версия
Жила була дівчинка, яку звали Катюша.Була сувора зима і у дівчинки закінчилися заняття в школі. Вона дуже любила тварин. І один раз, коли вона йшла додому, вона побачила прекрасного пугача. Тоді Катюша вирішила погодувати його . Філін був дуже худий, і маленький. Схоже що він випав з гнізда. Але коли дівчинка підняла голову , вона не побачила жодного гнізда. І тоді вона вирішила забрати його до себе . Не залишати ж бідолаху на холоді. Він ріс дуже швидко. І коли настало літо, дівчинка відпустила того на волю. І щозими Катюша бачить його у вікно біля годівниці в якій лежать для нього ласощі.
В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.
Жила была девочка которую звали Катюша.Была суровая зима и у девочки закончились занятия в школе. Она очень любила животных. И один раз , когда она шла домой , она увидела прекрасного филина. Тогда Катюша решила покормить его . Филин был очень худой , и маленький. Похоже что он выпал из гнезда. Но когда девочка подняла голову , она не увидела ни одного гнезда. И тогда она решила забрать его к себе . Не остовлять же бедолагу на холоде. Он рос очень быстро. И когда наступило лето , девочка отпутила того на волю. И каждую зиму Катюша видит его в окно около кормушки в которой лежат для него лакомства.
укр. версия
Жила була дівчинка, яку звали Катюша.Була сувора зима і у дівчинки закінчилися заняття в школі. Вона дуже любила тварин. І один раз, коли вона йшла додому, вона побачила прекрасного пугача. Тоді Катюша вирішила погодувати його . Філін був дуже худий, і маленький. Схоже що він випав з гнізда. Але коли дівчинка підняла голову , вона не побачила жодного гнізда. І тоді вона вирішила забрати його до себе . Не залишати ж бідолаху на холоді. Він ріс дуже швидко. І коли настало літо, дівчинка відпустила того на волю. І щозими Катюша бачить його у вікно біля годівниці в якій лежать для нього ласощі.
В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.