Існує думка, що розвиток електронної пошти веде до занепаду традиційного листування. Безумовно, надіслати електронного листа через Інтернет швидше та зручніше. Для цього не потрібно старанно виводити літери, перейматись за конверт і марки. Ще одна перевага – дешевість. А для спілкування з близькими достатньо навіть коротких смс у соціальних мережах. Цей занепад фантазії і сухість у листуванні у 2005 році захотів викоренити Пауль Магалхеєс (Paulo Magalhães), тодішній студент із Португалії. Він створив безкоштовний онлайн-проект, який згуртував всіх поціновувачів друкованих листівок, в тому числі й самого автора. Вже за кілька днів після створення проекту до нього приєдналось чимало користувачів, а за кілька років – й поготів. На сьогодні у проекті беруть участь більше 400 тисяч людей з 217 країн світу.
Кожен з учасників може випадковим чином обрати адресата і надіслати йому яскраву листівку, звісно, не електронну, а традиційну, «живу». Відповідь від іншого користувача передбачає такий самий сюрприз. «Тобі прийде листівка лише в тому разі, якщо ти надішлеш її сам. Тобто ти мені – я тобі, – пояснює киянка-посткросер Олена Орлова, яка стала нашим експертом з питань посткросингу. – Коли перша листівка доходить до свого адресата і успішно реєструється, лише тоді твоя адреса потрапляє в адресний пул і може бути витягнута кимось іншим».
Посткросинг – знахідка для філателістів і філокартистів (тих, хто колекціонує поштові листівки), що дозволяє за короткий проміжок часу зібрати неймовірну кількість найрізноманітніших листівок. Авторська листівка з Голландії, зображення гейш з Японії чи неймовірні краєвиди Лапландії – все це приправлене оригінальними марками та теплими словами. Щоразу маєш нове й несподіване.
Труднощі ховаються в деталях
Здається, з концепцією посткросингу ми розібралися, але варто згадати і про його умови, продумані авторами задля справедливого обміну листівками. Зареєструвавшись на сайті www.postcrossing.com, людина отримує особисту сторінку, на якій може написати кілька рядків про себе, розповісти про свої уподобання, особливі прохання до посткросерів, наприклад, написати щось рідною мовою чи прикріпити більше марок. До своєї анкети (профілю) можна додати фотографію, яку буде завжди цікаво переглядати гостям вашої сторінки.
Один з найзахопливіших моментів – вибір пункту «Send a postcard» (надіслати листівку). На ваш запит програма сайту знайде одного з сотень тисяч користувачів, покаже його профіль та ідентифікаційний код, який треба вказати на листівці. Щоб догодити адресату, варто ретельно вивчити його анкету. Кожному особливо приємно отримати листівку, про яку мріяв. А скільки задоволення приносить факт того, що твою листівку оцінили, і вона стала шматочком радості для когось на тому боці планети! «Це подвійне задоволення, тому що я можу не лише порадувати самим фактом листівки, а ще й надішлю саме ту, яку хотіли б отримати», – ділиться враженнями вже знайома нам Олена Орлова.
Іван Нечуй-Левицький — один із найвизначніших українських письменників, автор таких відомих творів з народного життя, як "Микола Джеря" і "Кайдашева сім'я". Ці твори стали неначе чистими перлинами на ґрунті української літератури, виділяються своїм високим художнім рівнем, письменницькою майстерністю.
Уже з перших сторінок повісті "Кайдашева сім'я" читач потрапляє в село Семигори, що знаходиться в яру, який "в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами". В уяві постають під солом'яними стріхами хати, подвір'я, що огороджені невисокими тинами, з димарів ледь помітною змійкою вгору піднімається дим. Нарешті зустріч з героями. Неначе живі стають вони перед очима. Ось Маруся Кайдашиха — гарна господиня, що рано встала і почала готувати сніданок. Кріпаччина висушила її душу, знищила в ній все добре, ніжне, ласкаве, Тепер жадоба до власності керує всіма її вчинками. Вона довгий час працювала в панів, навчилася зневажливо ставитись до бідніших за себе. Саме через це в сім'ї найчастіше виникали сварки.
Тут. же її чоловік Омелько Кайдаш. Він не сидить без діла. Працює по господарству. Його зовнішність і характер мали на собі відбиток важкої праці. Пекучий біль неволі, який залишився в його душі, він намагався залити горілкою. Вона й довела його до загибелі. Стає жаль цього працьовитого, доброго чоловіка, якого згубило пияцтво, безвихідність підневільного життя.
Чим більше заглиблюєшся в текст, тим важче стає на душі. Але чому ж? Та тому, що рідні люди перетворюються на ворогів. Невже так можна ненавидіти найрідніших? І через що? Хіба тут винна лише власність? А де поділися людська совість, повага, милосердя, душевна щедрість? Якими ж принципами керуються герої твору? Постійні сварки за "моє" і "твоє", життя за принципом: "моя хата скраю", думки тільки про себе, а про інших байдуже. Відстоюючи ці принципи, вони готові очі повибивати одне одному. І не тільки у переносному значенні, адже Мотря у сварці за мотовило дійсно вибила свекрусі око. А пригадаємо епізод, коли та ж Мотря полізла на горище, щоб забрати свою курку, і заодно покрала яйця в Мелашки. Лаврін забрав драбину, і "Мотря теліпалася на стіні, наче павук на павутинні". Читаючи повість, ми сміємось. Але сміх цей гіркий. Письменник з такою художньою майстерністю змалював дрібновласницький побут українського села, щоб ми від душі посміялись і разом з тим здригнулися від жаху. Ми ж знаємо, що українці — народ добрий, щедрий, привітний, гостинний. Але стає зрозумілим, що постійні злидні, нестача зробили їх дріб'язковими, виховували жорстокість, злість, бездушність, заздрість.
Існує думка, що розвиток електронної пошти веде до занепаду традиційного листування. Безумовно, надіслати електронного листа через Інтернет швидше та зручніше. Для цього не потрібно старанно виводити літери, перейматись за конверт і марки. Ще одна перевага – дешевість. А для спілкування з близькими достатньо навіть коротких смс у соціальних мережах. Цей занепад фантазії і сухість у листуванні у 2005 році захотів викоренити Пауль Магалхеєс (Paulo Magalhães), тодішній студент із Португалії. Він створив безкоштовний онлайн-проект, який згуртував всіх поціновувачів друкованих листівок, в тому числі й самого автора. Вже за кілька днів після створення проекту до нього приєдналось чимало користувачів, а за кілька років – й поготів. На сьогодні у проекті беруть участь більше 400 тисяч людей з 217 країн світу.
Кожен з учасників може випадковим чином обрати адресата і надіслати йому яскраву листівку, звісно, не електронну, а традиційну, «живу». Відповідь від іншого користувача передбачає такий самий сюрприз. «Тобі прийде листівка лише в тому разі, якщо ти надішлеш її сам. Тобто ти мені – я тобі, – пояснює киянка-посткросер Олена Орлова, яка стала нашим експертом з питань посткросингу. – Коли перша листівка доходить до свого адресата і успішно реєструється, лише тоді твоя адреса потрапляє в адресний пул і може бути витягнута кимось іншим».
Посткросинг – знахідка для філателістів і філокартистів (тих, хто колекціонує поштові листівки), що дозволяє за короткий проміжок часу зібрати неймовірну кількість найрізноманітніших листівок. Авторська листівка з Голландії, зображення гейш з Японії чи неймовірні краєвиди Лапландії – все це приправлене оригінальними марками та теплими словами. Щоразу маєш нове й несподіване.
Труднощі ховаються в деталях
Здається, з концепцією посткросингу ми розібралися, але варто згадати і про його умови, продумані авторами задля справедливого обміну листівками. Зареєструвавшись на сайті www.postcrossing.com, людина отримує особисту сторінку, на якій може написати кілька рядків про себе, розповісти про свої уподобання, особливі прохання до посткросерів, наприклад, написати щось рідною мовою чи прикріпити більше марок. До своєї анкети (профілю) можна додати фотографію, яку буде завжди цікаво переглядати гостям вашої сторінки.
Один з найзахопливіших моментів – вибір пункту «Send a postcard» (надіслати листівку). На ваш запит програма сайту знайде одного з сотень тисяч користувачів, покаже його профіль та ідентифікаційний код, який треба вказати на листівці. Щоб догодити адресату, варто ретельно вивчити його анкету. Кожному особливо приємно отримати листівку, про яку мріяв. А скільки задоволення приносить факт того, що твою листівку оцінили, і вона стала шматочком радості для когось на тому боці планети! «Це подвійне задоволення, тому що я можу не лише порадувати самим фактом листівки, а ще й надішлю саме ту, яку хотіли б отримати», – ділиться враженнями вже знайома нам Олена Орлова.
Іван Нечуй-Левицький — один із найвизначніших українських письменників, автор таких відомих творів з народного життя, як "Микола Джеря" і "Кайдашева сім'я". Ці твори стали неначе чистими перлинами на ґрунті української літератури, виділяються своїм високим художнім рівнем, письменницькою майстерністю.
Уже з перших сторінок повісті "Кайдашева сім'я" читач потрапляє в село Семигори, що знаходиться в яру, який "в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами". В уяві постають під солом'яними стріхами хати, подвір'я, що огороджені невисокими тинами, з димарів ледь помітною змійкою вгору піднімається дим. Нарешті зустріч з героями. Неначе живі стають вони перед очима. Ось Маруся Кайдашиха — гарна господиня, що рано встала і почала готувати сніданок. Кріпаччина висушила її душу, знищила в ній все добре, ніжне, ласкаве, Тепер жадоба до власності керує всіма її вчинками. Вона довгий час працювала в панів, навчилася зневажливо ставитись до бідніших за себе. Саме через це в сім'ї найчастіше виникали сварки.
Тут. же її чоловік Омелько Кайдаш. Він не сидить без діла. Працює по господарству. Його зовнішність і характер мали на собі відбиток важкої праці. Пекучий біль неволі, який залишився в його душі, він намагався залити горілкою. Вона й довела його до загибелі. Стає жаль цього працьовитого, доброго чоловіка, якого згубило пияцтво, безвихідність підневільного життя.
Чим більше заглиблюєшся в текст, тим важче стає на душі. Але чому ж? Та тому, що рідні люди перетворюються на ворогів. Невже так можна ненавидіти найрідніших? І через що? Хіба тут винна лише власність? А де поділися людська совість, повага, милосердя, душевна щедрість? Якими ж принципами керуються герої твору? Постійні сварки за "моє" і "твоє", життя за принципом: "моя хата скраю", думки тільки про себе, а про інших байдуже. Відстоюючи ці принципи, вони готові очі повибивати одне одному. І не тільки у переносному значенні, адже Мотря у сварці за мотовило дійсно вибила свекрусі око. А пригадаємо епізод, коли та ж Мотря полізла на горище, щоб забрати свою курку, і заодно покрала яйця в Мелашки. Лаврін забрав драбину, і "Мотря теліпалася на стіні, наче павук на павутинні". Читаючи повість, ми сміємось. Але сміх цей гіркий. Письменник з такою художньою майстерністю змалював дрібновласницький побут українського села, щоб ми від душі посміялись і разом з тим здригнулися від жаху. Ми ж знаємо, що українці — народ добрий, щедрий, привітний, гостинний. Але стає зрозумілим, що постійні злидні, нестача зробили їх дріб'язковими, виховували жорстокість, злість, бездушність, заздрість.