«Ти братові своєму смерть віщуєш?» «Що ж, їх сила в карі, а моя в змаганні.» «Я не тобі те крикнула, Гелено. Була я в той час новонарожденна і криком болю світ новий стрічала. Я бачила: Паріс на нас не глянув, устами тільки привітав троянців. Я бачила, як на його думки сандалія червона наступила. Я крикнула: «Несіть ячмінь і сіль,- за жрицею рокована йде жертва!» Розвіяв вітер золотеє пасмо твого волосся. «Мчить Арес неситий на поводі Кіпрідинім, як огир в палу жаги. Готуйте гекатомбу!» - волала я і бачила: на морі вже чорні кораблі багряну хвилю стернами різали, вітрила рвались… На шоломах у вояків ахейських тряслися грізно гриви…» «Пробач мені, сестричко, я не можу тепер з тобою говорити. Бачиш, тепер пишу я книгу, на розмові я мушу бути з яснокудрим богом.» «Бо я його любила. Ті дари - то все, що міг Долон Кассандрі дати. Чому ж я мала б і того зрікатись? Він щиро те давав, а я те брала, щоб мати спогад про хвилини щастя, бо звала я, їх небагато буде. Дивись: і досі золота гадючка мені правицю обвиває так, як спогад в'ється коло мого серця… (Показує обручку на руці вище ліктя). Долон не винен. Винні сії очі, не вмів їх погляд мовити: «Кохаю», хоч від кохання серце розривалось. Боявся їх Долон. Він сам казав, що вбили щастя наше тії очі холодними і твердими мечами. Вони однакові були, незмінні перед богами і перед коханим. Не міг Долон очей тих подолати, не міг він погляду їх одвернути від таємниці до живого щастя. І знала я, іцо в сих моїх очах моя недоля, тільки що робити? Хіба осліпнути? Бо де візьметься у птиці віщої коханий погляд голубки, що воркує. Поліксена дивиться їй в очі. Поліксене! Не придивляйся до моїх очей. Не говори до мене, не питай нічого, нічогісінько. Ти знаєш, тебе я над усіх сестер злюбила. Не говори до мене.»
«Що ж, їх сила в карі, а моя в змаганні.»
«Я не тобі те крикнула, Гелено.
Була я в той час новонарожденна
і криком болю світ новий стрічала.
Я бачила: Паріс на нас не глянув,
устами тільки привітав троянців.
Я бачила, як на його думки
сандалія червона наступила.
Я крикнула: «Несіть ячмінь і сіль,-
за жрицею рокована йде жертва!»
Розвіяв вітер золотеє пасмо
твого волосся. «Мчить Арес неситий
на поводі Кіпрідинім, як огир
в палу жаги. Готуйте гекатомбу!» -
волала я і бачила: на морі
вже чорні кораблі багряну хвилю
стернами різали, вітрила рвались…
На шоломах у вояків ахейських
тряслися грізно гриви…»
«Пробач мені, сестричко, я не можу
тепер з тобою говорити. Бачиш,
тепер пишу я книгу, на розмові
я мушу бути з яснокудрим богом.»
«Бо я його любила. Ті дари -
то все, що міг Долон Кассандрі дати.
Чому ж я мала б і того зрікатись?
Він щиро те давав, а я те брала,
щоб мати спогад про хвилини щастя,
бо звала я, їх небагато буде.
Дивись: і досі золота гадючка
мені правицю обвиває так,
як спогад в'ється коло мого серця…
(Показує обручку на руці вище ліктя).
Долон не винен. Винні сії очі,
не вмів їх погляд мовити: «Кохаю»,
хоч від кохання серце розривалось.
Боявся їх Долон. Він сам казав,
що вбили щастя наше тії очі
холодними і твердими мечами.
Вони однакові були, незмінні
перед богами і перед коханим.
Не міг Долон очей тих подолати,
не міг він погляду їх одвернути
від таємниці до живого щастя.
І знала я, іцо в сих моїх очах
моя недоля, тільки що робити?
Хіба осліпнути? Бо де візьметься
у птиці віщої коханий погляд
голубки, що воркує.
Поліксена дивиться їй в очі.
Поліксене!
Не придивляйся до моїх очей.
Не говори до мене, не питай
нічого, нічогісінько. Ти знаєш,
тебе я над усіх сестер злюбила.
Не говори до мене.»