О, - полегшено зітхнув я. - Оце я тебе пізнаю. А то аж злякався спершу. Звідки, думаю, такий запал." (Сергій про Митька)
"... Вхопившись рукою за поручні, Митько став так вигицувати, підкидаючи ноги, що аж дошки піді мною заходили ходором, і місток затрусивсь іще дужче. Добряче спітнівши, зате наочно довівши мені, що боятися нема чого, Митько зрештою вгамувавсь, і ми заглибились у ліс."
" Зоології? Ти що, здурів? Мало тобі колекції, мало тобі ботаніки, мало тобі нашої вчительки? Забув, як ти сам з її уроків тікав?"
"І голова ж у тебе, Митько."
"Удень ми тільки й сиділи над книжками, сперечались, робили різноманітні припущення і бігали до бібліотеки... Митько склав декілька таблиць і заучував їх напам'ять..."
"Але ж головний у нашій експедиції ти."
"Взагалі мушу визнати: голова в мого друга працювала із колосальною швидкістю і, бувало, не встигав він бодай до половини висловити якусь думку, як у нього вже народжувалася друга, а то й третя, зовсім протилежна. Однак далеко не всі з них можна було назвати рівноцінними чи просто вдалими."
"І взагалі у нас попереду ще дуже багато цікавого, і завжди так буде, поки ми з Митьком."
Кожний народ, що створив дійсно велику цивілізацію, має у своїй скарбниці епічні твори, що зберегли історію, характери та звички, дух предків, ідеали нації, які пройшли випробування віками і тисячоліттями. У триєдиної гілки слов'ян, що складали Київську Русь, таким твором є "Слово о полку Ігоревім". Воно було створено у неспокійні часи формування слов'янської державності, потім на довгі віки була втрачена. Але твори, що вилилися з глибини народної душі, не гинуть. Справжнім дивом, але й історичною закономірністю, було друге відкриття "Слова..." напередодні Вітчизняної війни 1812 року, коли знов виникла необхідність спертися на загальнонародний дух.
"Слово о полку Ігоревім" — ліричний і героїчний твір. Поезія та героїка єдиним потоком злилися в ньому. Це не літопис, що тільки реєструє події. Сама ж така подія не зовсім звична тема для епосу. Не завоювання, не перемоги, а невдалий похід князя Ігора Новгород-Сіверського став для автора "Слова" приводом для висловлення гірких, просякнутих любов'ю та болем роздумів про рідну землю, її нинішнє та майбутнє. Рядова воєнна невдача дала змогу з небувалою натхненністю висловити ідею єдності, без якої загине, буде пошматована загарбниками рідна земля.
Починається "Слово..." із заклику до співців розповісти про похід "князя Ігоря, Ігоря Святославича" не за старими поетичними канонами, а правдиво і точно. І ллється пісня про давніх лицарів-воїнів, хоробрих, загартованих, що змалечку звикли до ратного життя. "А мої ті куряни-воїни вправні, під трубами повиті, під шоломами злеліяні, кінцем списа згодовані..." Всеволода автор називає "буй-туром", могутнім і славетним воїном. Ігор — молодший, але теж відважний воїн іде зі своїм військом на половців. Початок походу переслідують страшні віщування — сонячне затемнення, дивовижна поведінка тварин, гроза. Над військом кружляють хижі птахи, наче очікуючи загибелі воїнів. Але Ігор каже: "Лучче ж потятим бути, аніж полоненим бути". З такими воїнами, як русичі, честю буде і перемога — "напитися шоломом з Дону", — і славна загибель.
Двічі зустрілися русичі та половці. У першій сутичці руські воїни перемогли, узявши багато здобичі. Але Ігор хоче продовжити похід на ворога, хоче визволити від нього рідну землю.
Другий, страшний бій попереду. Образи великої поетичної сили автор "Слова..." використовує, щоб розповісти про нього. Криваві зорі віщують велике побоїще, чорні хмари затьмарюють, ніби чотири сонця, чотирьох князів. Наче грім із дощем зі стріл, сунуть з Дону половецькі війська. Ріки змутніли, земля гуде, а над полями стоїть курява — це половці ідуть, "од Дону і од моря і зо всіх сторін руські полки обступили". І почалася велика битва. Але замало було русичів, не підтримали їх інші князі — і полягло військо Ігоря та Всеволода, а Ігор потрапив у полон. Йому вдалося втекти, одинадцять діб він іде, ховаючись від ворогів. Тут автор "Слова..." робить несподіваний хід. Ігор повертається без перемоги, без здобичі, але по всіх містах його зустрічають, як переможця, а в Києві дзвонять великі дзвони. Це свідчить про симпатію автора до людини, яка, незважаючи на безнадійність справи, продовжує боротьбу.
"Слово о полку Ігоревім" — не тільки коштовний камінець зі скарбниці світової культури. Це вічна поезія слов'янської землі, вічне прагнення до волі і заклик до єдності у боротьбі.
О, - полегшено зітхнув я. - Оце я тебе пізнаю. А то аж злякався спершу. Звідки, думаю, такий запал." (Сергій про Митька)
"... Вхопившись рукою за поручні, Митько став так вигицувати, підкидаючи ноги, що аж дошки піді мною заходили ходором, і місток затрусивсь іще дужче. Добряче спітнівши, зате наочно довівши мені, що боятися нема чого, Митько зрештою вгамувавсь, і ми заглибились у ліс."
" Зоології? Ти що, здурів? Мало тобі колекції, мало тобі ботаніки, мало тобі нашої вчительки? Забув, як ти сам з її уроків тікав?"
"І голова ж у тебе, Митько."
"Удень ми тільки й сиділи над книжками, сперечались, робили різноманітні припущення і бігали до бібліотеки... Митько склав декілька таблиць і заучував їх напам'ять..."
"Але ж головний у нашій експедиції ти."
"Взагалі мушу визнати: голова в мого друга працювала із колосальною швидкістю і, бувало, не встигав він бодай до половини висловити якусь думку, як у нього вже народжувалася друга, а то й третя, зовсім протилежна. Однак далеко не всі з них можна було назвати рівноцінними чи просто вдалими."
"І взагалі у нас попереду ще дуже багато цікавого, і завжди так буде, поки ми з Митьком."
Кожний народ, що створив дійсно велику цивілізацію, має у своїй скарбниці епічні твори, що зберегли історію, характери та звички, дух предків, ідеали нації, які пройшли випробування віками і тисячоліттями. У триєдиної гілки слов'ян, що складали Київську Русь, таким твором є "Слово о полку Ігоревім". Воно було створено у неспокійні часи формування слов'янської державності, потім на довгі віки була втрачена. Але твори, що вилилися з глибини народної душі, не гинуть. Справжнім дивом, але й історичною закономірністю, було друге відкриття "Слова..." напередодні Вітчизняної війни 1812 року, коли знов виникла необхідність спертися на загальнонародний дух.
"Слово о полку Ігоревім" — ліричний і героїчний твір. Поезія та героїка єдиним потоком злилися в ньому. Це не літопис, що тільки реєструє події. Сама ж така подія не зовсім звична тема для епосу. Не завоювання, не перемоги, а невдалий похід князя Ігора Новгород-Сіверського став для автора "Слова" приводом для висловлення гірких, просякнутих любов'ю та болем роздумів про рідну землю, її нинішнє та майбутнє. Рядова воєнна невдача дала змогу з небувалою натхненністю висловити ідею єдності, без якої загине, буде пошматована загарбниками рідна земля.
Починається "Слово..." із заклику до співців розповісти про похід "князя Ігоря, Ігоря Святославича" не за старими поетичними канонами, а правдиво і точно. І ллється пісня про давніх лицарів-воїнів, хоробрих, загартованих, що змалечку звикли до ратного життя. "А мої ті куряни-воїни вправні, під трубами повиті, під шоломами злеліяні, кінцем списа згодовані..." Всеволода автор називає "буй-туром", могутнім і славетним воїном. Ігор — молодший, але теж відважний воїн іде зі своїм військом на половців. Початок походу переслідують страшні віщування — сонячне затемнення, дивовижна поведінка тварин, гроза. Над військом кружляють хижі птахи, наче очікуючи загибелі воїнів. Але Ігор каже: "Лучче ж потятим бути, аніж полоненим бути". З такими воїнами, як русичі, честю буде і перемога — "напитися шоломом з Дону", — і славна загибель.
Двічі зустрілися русичі та половці. У першій сутичці руські воїни перемогли, узявши багато здобичі. Але Ігор хоче продовжити похід на ворога, хоче визволити від нього рідну землю.
Другий, страшний бій попереду. Образи великої поетичної сили автор "Слова..." використовує, щоб розповісти про нього. Криваві зорі віщують велике побоїще, чорні хмари затьмарюють, ніби чотири сонця, чотирьох князів. Наче грім із дощем зі стріл, сунуть з Дону половецькі війська. Ріки змутніли, земля гуде, а над полями стоїть курява — це половці ідуть, "од Дону і од моря і зо всіх сторін руські полки обступили". І почалася велика битва. Але замало було русичів, не підтримали їх інші князі — і полягло військо Ігоря та Всеволода, а Ігор потрапив у полон. Йому вдалося втекти, одинадцять діб він іде, ховаючись від ворогів. Тут автор "Слова..." робить несподіваний хід. Ігор повертається без перемоги, без здобичі, але по всіх містах його зустрічають, як переможця, а в Києві дзвонять великі дзвони. Це свідчить про симпатію автора до людини, яка, незважаючи на безнадійність справи, продовжує боротьбу.
"Слово о полку Ігоревім" — не тільки коштовний камінець зі скарбниці світової культури. Це вічна поезія слов'янської землі, вічне прагнення до волі і заклик до єдності у боротьбі.