"Люби свій край, всю душу солов'їну і серця жар йому віддай", — написавши колись ці слова, Володимир Сосюра вже ніколи не відступався від них. Вони стали девізом його життя і творчості. Поет палко любив свій рідний край. Віддавав себе всього Україні, а натомість брав у рідної землі натхнення й віру, мужність, міць та силу, щоб творити "пісні солов'їні" задля неї самої.
Володимир Сосюра любив Батьківщину "всім серцем своїм", а своїми справами він не раз доводив відданість їй. Все творче життя поет присвятив рідному народові, розвитку його культури. Почуття відданості рідній землі у Сосюри особливо ніжне і водночас тривожне:
Є любов до сестри, і до матері, і до дружини,
Є багато любовій, та найдужча й найвища з усіх,
Непогасна, як вічність, до тебе — моя Україно,
Що зростила мене в голубому розгоні доріг...
Саме ця любов давала поетові сили стверджувати, що "всю по каплі кров за свою вітчизну я віддать готов". Саме ця любов у 1944 році, в час, коли українські землі було визволено і на небі з'явилося довгоочікуване сонце, в радісну мить перемоги і загальнолюдського щастя, створила поезію "Любіть Україну". Цей вірш ішов тернистим шляхом до людських сердець. Він, палкий і променистий, сповнений високих патріотичних почуттів, як своєрідний національний гімн, пройшовся по всіх серцях і душах української молоді. Ця поезія має форму послання. Поет, ніби заглядаючи в очі, в душу, одночасно звертається до кожного зокрема і до всього українського народу взагалі:
Любіть Україну, як сонце любіть,
Як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
Любіть у годину негоди!
Володимир Сосюра змальовує Україну в зірках, у вербах, у квітці, в пташині, у хвилях Дніпра, у тому вічному, що прийшло до нас крізь віки. Поет так майстерно зумів зобразити "вишневу Україну", що її образ, привабливий та яскравий, сам вимальовується перед очима читача. В поезії автор говорить, що тільки тоді ми будемо вічними, коли всім серцем полюбимо Вітчизну. Так, імена тих, хто любив рідну землю не тільки в "радості мить", а й "у годину негоди", знають, люблять, поважають сьогодні, не забудуть і в майбутньому. Бо саме ті, хто звався Тарасом Шевченком, Лесею Українкою, Іваном Франком, зберегли українську мову, пісню, думу, культуру, красу національних святинь, а головне — рідну матір — Україну, її красу і велич. Зберігалася вона для нас з вірою в її безсмертя. Так будьмо ж гідними України!
Минули ті часи коли життя людей було настільки трагічним , коли кріпатство і поневолення душі брали вверх над людиною. Але все ж таки їм не зламати дух людський тому що вірний він своїй країні, своїм законам, вірі і своєму життю.
І лиш під натиском кріпатства той дух тліє в думках невинних. Згораючи до тла перетворюється в попіл але ж в цього попелу є надія і життя. В неволі під натиском журби коли вільний дух терпів усі знущання в душі його жила надія на те що коли не будь той попіл загориться палким вогнем.
Були і такі люди які не хотіли підкорювати свої душі рабству. Вони жадали волі і вірили що коли не будь із їхньою до вона буде.
І справді дорогою ціною обходиться воля . ось наприклад Остап і Соломія із твору дорогою ціною дорого платили вони за клаптик своєї свободи. Тікаючи вони постійно стикалися з новими перепонами на їхньому шляху до свободи, на них чатували смертельні небезпеки але це не зупиняє їх. Бо свобода важить для них більше ніж життя
Тому що проблема волі ціни внутрішньої реальної свободи не існує поза часом і просторо. Але ж ми повинні пам’ятати що не маємо жодного права перед обличчям пращурів впускати свою душу дух пристосуванства, можливість скоритися несправедливості якщо боротися з нею надто ризиковано.
Ми повинні пам’ятати що найважливіше в житті це воля, тому що хоч за клаптик свободи потрібно боротись ставлячи під ризик інколи і своє життя адже його просто не існує без волі. (надеюсь хоть чем то)
Володимир Сосюра любив Батьківщину "всім серцем своїм", а своїми справами він не раз доводив відданість їй. Все творче життя поет присвятив рідному народові, розвитку його культури. Почуття відданості рідній землі у Сосюри особливо ніжне і водночас тривожне:
Є любов до сестри, і до матері, і до дружини,
Є багато любовій, та найдужча й найвища з усіх,
Непогасна, як вічність, до тебе — моя Україно,
Що зростила мене в голубому розгоні доріг...
Саме ця любов давала поетові сили стверджувати, що "всю по каплі кров за свою вітчизну я віддать готов". Саме ця любов у 1944 році, в час, коли українські землі було визволено і на небі з'явилося довгоочікуване сонце, в радісну мить перемоги і загальнолюдського щастя, створила поезію "Любіть Україну". Цей вірш ішов тернистим шляхом до людських сердець. Він, палкий і променистий, сповнений високих патріотичних почуттів, як своєрідний національний гімн, пройшовся по всіх серцях і душах української молоді. Ця поезія має форму послання. Поет, ніби заглядаючи в очі, в душу, одночасно звертається до кожного зокрема і до всього українського народу взагалі:
Любіть Україну, як сонце любіть,
Як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
Любіть у годину негоди!
Володимир Сосюра змальовує Україну в зірках, у вербах, у квітці, в пташині, у хвилях Дніпра, у тому вічному, що прийшло до нас крізь віки. Поет так майстерно зумів зобразити "вишневу Україну", що її образ, привабливий та яскравий, сам вимальовується перед очима читача. В поезії автор говорить, що тільки тоді ми будемо вічними, коли всім серцем полюбимо Вітчизну. Так, імена тих, хто любив рідну землю не тільки в "радості мить", а й "у годину негоди", знають, люблять, поважають сьогодні, не забудуть і в майбутньому. Бо саме ті, хто звався Тарасом Шевченком, Лесею Українкою, Іваном Франком, зберегли українську мову, пісню, думу, культуру, красу національних святинь, а головне — рідну матір — Україну, її красу і велич. Зберігалася вона для нас з вірою в її безсмертя. Так будьмо ж гідними України!
Минули ті часи коли життя людей було настільки трагічним , коли кріпатство і поневолення душі брали вверх над людиною. Але все ж таки їм не зламати дух людський тому що вірний він своїй країні, своїм законам, вірі і своєму життю.
І лиш під натиском кріпатства той дух тліє в думках невинних. Згораючи до тла перетворюється в попіл але ж в цього попелу є надія і життя. В неволі під натиском журби коли вільний дух терпів усі знущання в душі його жила надія на те що коли не будь той попіл загориться палким вогнем.
Були і такі люди які не хотіли підкорювати свої душі рабству. Вони жадали волі і вірили що коли не будь із їхньою до вона буде.
І справді дорогою ціною обходиться воля . ось наприклад Остап і Соломія із твору дорогою ціною дорого платили вони за клаптик своєї свободи. Тікаючи вони постійно стикалися з новими перепонами на їхньому шляху до свободи, на них чатували смертельні небезпеки але це не зупиняє їх. Бо свобода важить для них більше ніж життя
Тому що проблема волі ціни внутрішньої реальної свободи не існує поза часом і просторо. Але ж ми повинні пам’ятати що не маємо жодного права перед обличчям пращурів впускати свою душу дух пристосуванства, можливість скоритися несправедливості якщо боротися з нею надто ризиковано.
Ми повинні пам’ятати що найважливіше в житті це воля, тому що хоч за клаптик свободи потрібно боротись ставлячи під ризик інколи і своє життя адже його просто не існує без волі.
(надеюсь хоть чем то)