Дайте відповідь на питання в кінці!
канівщина од самого берега дніпра вкрита крутими горами, але ніде нема таких крутих та густих гір, як на полуденній стороні канівщини, де річка рось наближається до дніпра, де вона прорізує гори і під горами кам'яний шар, де обидва береги росі обставлені скелями. глянеш з корсунських гір, славних битвами богдана хмельницького, і по обидва боки росі земля ніби схопилася пухирями та бульками, ніби вона кипіла, клекотіла і тільки що простигла саме тоді, як добре вбилася в ключі. здається, ніби то не земля, а море в час бурі з високими та крутими хвилями. з кучерявими гребінями. скрізь понад россю стоять круті гори, як висока покрівля хат, поламані на всі боки, між горами узькі та довгі без кінця яри. покручені, як безконечник на писанках. гори то піднімаються, то вгинаються на всі боки. то дуже глибоко круглими глибокими долинками, похожими на погріб. на їх крутих ребрах подекуди ніби хтось повиколупував долинки якоюсь велетенською ложкою. на тих горах скрізь стримлять козацькі могили, куди тільки кинеш оком. ввесь край ніби якесь здорове кладовище, де похований цілий народ, де під безлічними могилами похована українська воля. вся країна без лісу, гола, спустошена. лісів зосталось небагато. тільки в долини та яри поховались чудові пишні села та хутори з садками та ставками. вся сторона густо засипана селами, як рясна яблуня яблуками. вийдеш з глибокого яру на високу круту гору, а за тією горою розкинеться долина, вся вкрита травою, ніби зеленими килимами. на котрих розкидані розкішні букети садів з білими, як сніг, хатами, з блискучими ставками, з зеленими купами верб понад ставками. з'їдеш з крутої гори в глибокий яр, і перед тобою на всі боки неначе одчиняються ворота між крутими горбами, а через ті ворота то села з зеленими та в глибоких закутках, то зелені бані церков, то зелені байраки на крутих ребрах, то голі боки гір, літом попалені сонцем, то здорові сахарні з чорними високими коло ставків, то часом густий, як щетина, дубовий старий ліс. вискочиш на другу гору — і знов перед тобою міняється декорація: внизу блищить глибока узька долина, неначе здорова миска, вся обросла чагарником, а на самому дні долини лежить довгий невисокий горб, весь порослий густими кущами, неначе якийсь зелений здоровий їжак притаївся в дні долини. а там по другий бік шляху між горами в'ється рось од стеблева до корсуня; понад россю скрізь млини, коло млинів високі верби, хати з зеленими . в воді сіріє здорове каміння, до котрого притулились букети лоз та високого очерету. над берегами стримлять скелі, сіріє й червоніє каміння, що повисовувалося з землі на світ божий, неначе повисувались сухі ребра.
в літній час те давнє кладовище української історії й тепер буває пишне. всі хвилі гір зверху застелені розкішними нивами, вкриті зеленими сахарськими буряками, житами. пшеницями, білими гречками. гаряче сонце обливає жовті жита, пшениці, ціле море зеленої ярини, кидає проміння в глибокі яри, в темні дубові та грабові ліси. а над тими хвилями ярини та озимини високо чорніють козацькі гостроверхі й круті могили, обсмалені гарячим сонцем, а зверху блищить синє шатро широко розкинутого неба, шугають здорові орли або сидять купами на могилах.
другий варіант вступу знайдете у будь-якому виданні „кайдашевої сім'ї“.
2. виконайте завдання та дайте відповіді на питання:
ø прочитайте другий варіант вступу. чи помітили ви якісь відмінності у змісті? у чому вони полягають?
ø як, на вашу думку, які рядки першого варіанту початку повісті могли стати причиною відмови в друкові? відповідь аргументуйте.
ø що з уривка ми дізнаємося про минуле українського народу? а про сучасне? як ви розумієте зміст речення: „весь край ніби якесь здорове кладовище, де похований цілий народ, де під безлічними могилами похована українська воля“?
ø що говорить і. с. нечуй-левицький про ставлення українців до свого історичного минулого?
ø як ви думаєте, про що думав письменник, коли писав цей уривок?
Видатний український письменник Панас Мирний у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", змальовуючи історію села Піски, витворив майже столітню історію всього українського селянства.
Зі сторінок роману постає перед нами Україна, якою вона була до закріпачення. Серед безкраїх степів красувалися, як квітники, веселі хутори, присілки, села. Вільної землі було неозорно. Приходь, ори, скільки хочеш, — ніхто слова не скаже. Та не стало рівності між людьми — не стало братства. Козацька старшина, якій колись, вибираючи, на голову груддям землю кидали, щоб не зазнавалася, позадирала тепер голови вгору, а прості козаки до самої землі понагинали. Кругом Україну облягло панство, як те гайвороння, шматувало її... Та земля, котру народ засівав своїми кістками, обороняючи її від ворогів, стала для них теж ворогом, від якого доводилось тікати. Люди переходили з одного місця на інше, шукаючи волі, бажаючи здихатися панів, але ті пани вже були всюди. Кругом неволя, кругом сум людський.
Піски були ще вільні, але до піщан доходили розповіді про те, як у сусідньому селі Гетьманському не тільки пан полковник з людей знущався, а й як пані полковниця черевиками зуби й очі вибивала, як по цілому тижню в колодках морила сердешних дівчат, як їм коси різала, голову дьогтем мазала й пір'ям натикала, як ніхто не женився, ні заміж не йшов, не заплативши викупу.
Та не обминуло лихо Піски, як і всю Україну, — потрапили вони в неволю. Дісталося село пану Польському. Пан Польський, вилупок з тієї голопузої шляхти, що після занепаду Польщі переметнулася під крильце російського самодержавства, "заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала... й до Пісок! Генерал та його нащадки все новими й новими указами та вигадками щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі. "Кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив'язані до генеральші, — поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуби брати..."
Кріпаки почали тікати. Але як вони не тікали, все-таки багато зосталося на розвід панам Польським, які із завзятих степовиків поробили покірних волів, що орали та засівали зерном уже не свої ниви, а панські.
Люди від горя й безвихіддя розпились, розледачили. Перестали навіть тікати. Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Село зубожіло. Обшарпане, обтіпане. Стали прокидатись де-не-де злодії — новина в Пісках! Раніше ніколи ні в кого й двері не замикалися, а тепер — і на засові страшно.
Реформа 1861 року не принесла селянам сподіваної волі, в народі її прозвали "голодною волею", бо селяни вийшли "на волю" обідрані, мов жебраки, і потрапили в нове рабство до тих же панів.
Панас Мирний у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" розповідає ? розповідає "лихо давнє й лихо сьогочасне", бо засиллє "п'явок народних" не змінилося й після реформи. Як належала панам Польським вся влада в повіті ("Сам — предводитель; родичі — урядники; справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів, племінники..."), у них вона залишилася й після реформи.
Що ж робити людям, як жити, щоб вирватись з цього зачарованого кола? Над цим питанням й примушує замислитися роман Панаса Мирного
Притча про загублену овечку
Притча про загублену овечку — моя улюблена. З неї я дізнаюся, якою великою цінністю ми є для Христа. Притча вчить мене не втрачати надію на ння друзів та рідних. Той, Хто відправився у пошуки, — обов’язково знайде загублених! Бо Він — не звичайний пастух, а Всемогутній Бог, Який не тільки знає де знаходиться загублена овечка, а бачить і розуміє її страх перед небезпекою, може назавжди зцілити рани, заспокоїти тривожне серце та покласти знеможену на міцні плечі, щоб нести, коли та не може йти. Притча вчить мене довіряти моєму Доброму Пастирю.