У кожної людини в світі є рідний край. І для кожного він обов’язково, щось значить. Мій рідний край ,як моя домівка, дуже рідний для мене. Мене завжди охоплює почуття любові до рідного краю. Але іноді я замислююсь, щоб було, як би ми не мали рідного краю? Напевно, люди шукали б його, але серце нічого не приймало б за рідне. І навіть тоді, коли вони десь поселялися ,то все не вважалось милим, як у рідному краї. Люди були б сумні, злі , бо вони не відчували любові, щастя. І це було б дуже-дуже погано. Але нам пощастило - у нас є рідний край, і це наше найбільше щастя. Я пропоную, щоб ми усі зробили щось для рідного краю. Бо іншого в нас ніколи не буде. Я гадаю, що ми можемо посадити дерева, кущі. Не смітити на вулицях, не вирубувати багато дерев. Мені здається, що цим ми покращимо наш рідний край. Тоді я буду радіти ще більше своєму рідному краю. Та якщо вийде, буду надихати на ще більшу працю людей. Я вважаю, що коли люди будуть натхненні, то вони до рідному краю. Вони ще більше полюблять і більше ніж раніше поважатимуть рідну Землю. Бо це наш дім, і ми повинні берегти його.
Творчість Шевченка-поета — не тільки надбання духу українського народу, а й світове явище. Та не менш значна і вагома діяльність Шевченка-художника. Учень Петербурзької Академії мистецтв, чиїм наставником і педагогом був уславлений Карл Брюллов, а згодом — автор серії офортів "Живописна Україна", автор численних портретів та ар-хітектурних пейзажів. Заслання до Казахстану на десять років вирвало Кобзаря із мистецького оточення, позбавило змоги плідно працювати і як поету, і як художнику. Та, попри все, Шевченко працював і на засланні, створивши глибоко правдиві твори.
До Другої світової війни у Харкові, на той час — столиці України, знаходилась Картинна галерея творів Т. Г. Шевченка. По війні твори Кобзаря було передано до Києва, а у Харківському художньому музеї лишилось лише кілька робіт. Одна з них — малюнок коричневою фарбою "Казахські діти — байгуші". Написано його було у Новопетрівсь кому укріпленні, де довгий час служив поет. Байгуші — це казахські жебраки. Незадовго до прибуття Шевченка право жебракувати тут було надане тільки дітям до 10 років. Тому не дивно, що такі маленьк були частими гостями солдатських укріплень. На картині перед нами постають двоє малих хлопців. Один, старший, який уже опанував "уроки жебрацького ремесла, і жалісливу міну вже скорчив, і руки, складені "човником", благально простягнув. Менший хлопчик, тримаючи в руках миску для вареної їжі, довірливо і відкрито дивиться на нас. Ми бачимо, що при розподілі одягу дітям перепали речі, завеликі для них — сорочка, яка сповзає з плечей, штани, які ледве тримаються на худенькому тільці. Не випадково художник зображує й себе, адже його становище на засланні було таким же тяжким.
Твір сповнений глибокого співчуття і симпатії до героїв, як і інші роботи Шевченка, присвячені казахській темі. Ось чому казахський народ також вважає поета своїм національним художником.
Але іноді я замислююсь, щоб було, як би ми не мали рідного краю? Напевно, люди шукали б його, але серце нічого не приймало б за рідне. І навіть тоді, коли вони десь поселялися ,то все не вважалось милим, як у рідному краї. Люди були б сумні, злі , бо вони не відчували любові, щастя. І це було б дуже-дуже погано. Але нам пощастило - у нас є рідний край, і це наше найбільше щастя.
Я пропоную, щоб ми усі зробили щось для рідного краю. Бо іншого в нас ніколи не буде. Я гадаю, що ми можемо посадити дерева, кущі. Не смітити на вулицях, не вирубувати багато дерев. Мені здається, що цим ми покращимо наш рідний край. Тоді я буду радіти ще більше своєму рідному краю. Та якщо вийде, буду надихати на ще більшу працю людей. Я вважаю, що коли люди будуть натхненні, то вони до рідному краю. Вони ще більше полюблять і більше ніж раніше поважатимуть рідну Землю. Бо це наш дім, і ми повинні берегти його.
До Другої світової війни у Харкові, на той час — столиці України, знаходилась Картинна галерея творів Т. Г. Шевченка. По війні твори Кобзаря було передано до Києва, а у Харківському художньому музеї лишилось лише кілька робіт. Одна з них — малюнок коричневою фарбою "Казахські діти — байгуші". Написано його було у Новопетрівсь кому укріпленні, де довгий час служив поет. Байгуші — це казахські жебраки. Незадовго до прибуття Шевченка право жебракувати тут було надане тільки дітям до 10 років. Тому не дивно, що такі маленьк були частими гостями солдатських укріплень. На картині перед нами постають двоє малих хлопців. Один, старший, який уже опанував "уроки жебрацького ремесла, і жалісливу міну вже скорчив, і руки, складені "човником", благально простягнув. Менший хлопчик, тримаючи в руках миску для вареної їжі, довірливо і відкрито дивиться на нас. Ми бачимо, що при розподілі одягу дітям перепали речі, завеликі для них — сорочка, яка сповзає з плечей, штани, які ледве тримаються на худенькому тільці. Не випадково художник зображує й себе, адже його становище на засланні було таким же тяжким.
Твір сповнений глибокого співчуття і симпатії до героїв, як і інші роботи Шевченка, присвячені казахській темі. Ось чому казахський народ також вважає поета своїм національним художником.