До школи, узявшись за руки, а над ними пролітають лебеді.
Лебеді мають символічне значення. З'ясуйте, що означає тер-
мін «символ».
5. Чи вдалося М. Стельмаху відтворити своє власне дитинство
у творі?
6. Чому лейтмотивом твору є думка про необхідність і важли-
вість навчання? Доведіть свою думку, спираючись на текст
повісті М. Стельмаха.
305
нок в высотежкам теле, пере
прокалыванию. учеста во для
Прыжки подра
горизонтальные (пры.
Прыжок в высоту с разбега - дис,
вертикальным прыжкам технических вид
ЛКиванию, отталкивание, переход
прыгучести и координации
жкам в высоту пр
стом для с​

Коли я читаю новели Рея Бредбері, в мене виникає якесь важке відчуття. Він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети Земля і її «господарів». Письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, налаштований дуже песимістично. Людство, з точки зору Бредбері, саме собі ускладнює життя, гублячи свій будинок, руйнуючи красу Землі, маленького куточка Всесвіту, створеного Богом для щастя людини.
Занурюючись з перших рядків у зміст новели, відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Місто зруйнований, доріг немає, земля пересичена радіоактивної брудом так, що вночі світиться. Люди в якихось лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і сьогодення. У них немає майбутнього. Що ж у них залишилося? Тільки деяка сумнівна дика радість зруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину «Мона Ліза», яку тримають поліцейські і стежать за тим, щоб у неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилася на цей натовп дикунів і посміхалася таємничо сумно. Хлопчик теж дивився на її посмішку, і серце його калатало в грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєї пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно померли. Він не міг ганьбити красу. А далі взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відокремленості. «У натовпі вили, а руки клювали портрет, ніби голодні птахи». Тому вдалося в цій дикій юрбі вирвати і собі шматочок картини.
Ховаючи його, Він стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його будинок, якщо залишки силосної башти можна було їм назвати … Сім’я зустріла його хропіння і стусанами спросоння. У місячному сяйві Том розкрив пальці, розгледів шматочок зарисованного полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: «Усмішка, чудова посмішка …»
Закривши очі, Том продовжував бачити її в темряві. Ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. А світ був мовчазний … Так закінчується розповідь. Страшна кінцівка, невтішна, як темна ніч … Але автор ніби залишає шматочок надії. Вона, надія, живе в серці дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадають добра, любові, Злагоди і відновлення. Наполегливо звучить у цьому оповіданні думка Достоєвського «Краса врятує світ». Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але як же мало залишається таких чистих душ і серед дітей. Сучасність лякає мене примарами – тих людей, яких описав у майбутню долю людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часів!

Максим Максимович — цільна та безпосередня натура, не «печорінського» типу. У нього «чудесна душа, зол оте серце». Бел у він любив як рідну дочку, по-родинному ставився до Печоріна. «Розумовий кругозір Максима Максимовича дуже обмежений, але причина цієї обмеженості не в його натурі, а в його розвитку»,— говорить Бєлінський. Спільна з Печоріним служба у фортеці — виняткова подія в житті Максима Максимовича. Усе життя він служить далеко від культурних центрів, це «старе немовля, добре, миле, людяне, недосвідчене у всьому, що виходило за тісний кругозір його поняття та досвіду». Максим Максимович, який на дійсній службі не знає нудьги, багато особливостей Печоріна називає «дивними» і готовий пояснити його душевну невдоволеність «модою». Сам Максим Максимович відрізняється від Печоріна добротою і терпимістю до людей. Цю рису Лермонтов уважав визначальною і властивою російському характеру: «Мене мимоволі вразила здатність росіянина пристосовуватись до звичаїв тих народів, серед яких йому трапляється жити; не знаю, варта осуду чи похвали ця властивість розуму, але вона доводить неймовірну його гнучкість і наявність того ясного здорового глузду, що прощає зло скрізь, де бачить його необхідність чи неможливість його знищення». Максим Максимович не втручається в почуття Печоріна, проте готовий по-лицарськи захищати високі моральні принципи. До Печоріна він прикипів усією душею. Цей образ не менш типовий, ніж Онєгін, Ленський та інші. Критик Бєлінський звертається до читачів: «Чи не правда, ви так звиклись з ним, так полюбили його, що ніколи вже не забудете його, а якщо зустрінете під грубою зовнішністю, під корою згрубілості від важкого та бідного життя — гаряче серце, під простою, міщанською мовою — теплоту душі, то напевно скажете: «Це Максим Максимович». І дай вам бог побільше зустріти на шляху вашого життя Максимів Максимовичів!». Значения образу Максима Максимовича у творі — У романі постійно лунає голос автора, який оцінює вчинки, думки та почуття свого героя. Він настроює читача на активне ставлення до Печоріна; читач повинен скласти власну думку про героя. Роль автора — до йому в цьому. Для цього Лермонтов користується різними прийомами непрямої характеристики. У повісті «Бела» ми бачимо Печоріна очима Максима Максимовича; у повісті «Максим Максимович» про нього розповідає автор. Досить вагомим є також прийом зіставлення різних характерів та поглядів на людину і світ. На відміну від Печоріна, Максим Максимович задоволений тим, що має, дивиться на світ з точки зору прагматика та реаліста.