Наше життя складається з наших дій і взаємодій з навколишнім світом. Природа складає важливу роль в навколишньому середовищі. Вона - є нашою матір’ю. Це не красивий вираз. Людини походить від природи та є її частинкою. Вона супроводжує нас від самого народження і до смерті. Ми ростемо насолоджуючись її красою, пізнаємо весь світ від малого - від маленької квітки до високих гір і глибоких океанів.
Сьогодні ми живемо у світі, який збудували наші пращури і який ми самі будуємо. Високі хмарочоси, магістралі, тунелі, високі комп'ютерні технології - все це створили людина. Проте ми не задумуємось що без природи нічого цього неможливо було б створити. Людини бере матеріали від природи та перетворює їх на щось інше, вигідніше і зручніше для себе. Зараз ми живемо в комфортних оселях, ми вже мало залежимо від природи. Щоб добути воду нам достатньо відкрити кран, а не йти до джерела. Нам не потрібно йти на полювання і серед дикої природи добувати собі м’ясо - достатньо сходити в супермаркет.
Все це забезпечують компанії та спеціалізовані люди. По суті людина навчилася використовувати природу, здобула владу над нею. Але все ж ніхто не зможе обійтись поки що без сонячного проміння, без свіжого повітря насиченого природним киснем. Ми не можемо обійти без п’янкого аромату весняних квітів, без приємної прохолоди взимку і засніжених лісів. Живучи у своєму маленькому, закритому, комфортному світі ми любимо вирватись на дику природу. Найчастіше це називається відпустка. Це свідчить про те що ми не звільнились від залежності від природи, а тільки прагнемо це зробити.
Ми втікаємо від природи, ми боремось з нею, знищуємо її. На мою думку це неправильно. Винищуючи ліси, ми шкодимо не тільки природі, а й собі самим. Ліси - легені планети. А ми - частина природи. Планета - наш дім. Тому прагнути знищити та підкорити свій дім якось нерозумно. Ми ніколи не зможемо створити свою природу, повністю її підкорити, як би цього не прагнули. А якщо це і вдасться - одночасно ми знищимо і себе.
Ніякі штучні матеріальні цінності й радості створені людьми не замінять нам красу природи.
Повість М. Коцюбинського "Дорогою ціною" присвячена життю українського народу на початку XIX ст. У повісті відтворено долю молодих людей, яка була досить типовою для того часу. Опинившись в неволі, трудове селянство, "як дикий тур, загнаний, знесилений", не бажало, одначе, скоритися з панським ярмом на шиї. Багато з них бігло з-під кріпацтва у вільні краї, зокрема за Дунай, де після зруйнування Запорозької Січі 1775 року було засновано Задунайську Січ. Але й там не було волі і спокою, бо панство ловило втікачів і, якщо не засилало до Сибіру, то "одсилало в кайданах назад, знов у неволю, на панщину". І невідомо, що було краще: загинути чи залишатися жити у знущанні.
На мою думку, із цієї історії можна почерпнути багато мудрості. По–перше, відчайдушна спроба втечі Остапа й Соломії демонструє нам усю нескореність та волелюбність українського народу. Як і безліч селян в 30х роках 19 століття, вони не побоялися покинути рідний дім, аби віднайти свободу. Ні небезпеки, ні смертельні загрози, ні труднощі не змогли зупинити невпинний потік сподівань на вільне життя. Закохані чудово знали, якою може бути плата за їхню мрію, проте, не вагаючись, кинулися до волі. Їхня справжня віра й жертовність заради одне одного насправді вражає. Врешті за свободу їм таки довелося сплатити найвищу плату — життя. Соломія, намагаючись визволити Остапа, втонула в Дунаї, а парубок залишився вбитим морально й фізично, бо втратив кохану.
Наше життя складається з наших дій і взаємодій з навколишнім світом. Природа складає важливу роль в навколишньому середовищі. Вона - є нашою матір’ю. Це не красивий вираз. Людини походить від природи та є її частинкою. Вона супроводжує нас від самого народження і до смерті. Ми ростемо насолоджуючись її красою, пізнаємо весь світ від малого - від маленької квітки до високих гір і глибоких океанів.
Сьогодні ми живемо у світі, який збудували наші пращури і який ми самі будуємо. Високі хмарочоси, магістралі, тунелі, високі комп'ютерні технології - все це створили людина. Проте ми не задумуємось що без природи нічого цього неможливо було б створити. Людини бере матеріали від природи та перетворює їх на щось інше, вигідніше і зручніше для себе. Зараз ми живемо в комфортних оселях, ми вже мало залежимо від природи. Щоб добути воду нам достатньо відкрити кран, а не йти до джерела. Нам не потрібно йти на полювання і серед дикої природи добувати собі м’ясо - достатньо сходити в супермаркет.
Все це забезпечують компанії та спеціалізовані люди. По суті людина навчилася використовувати природу, здобула владу над нею. Але все ж ніхто не зможе обійтись поки що без сонячного проміння, без свіжого повітря насиченого природним киснем. Ми не можемо обійти без п’янкого аромату весняних квітів, без приємної прохолоди взимку і засніжених лісів. Живучи у своєму маленькому, закритому, комфортному світі ми любимо вирватись на дику природу. Найчастіше це називається відпустка. Це свідчить про те що ми не звільнились від залежності від природи, а тільки прагнемо це зробити.
Ми втікаємо від природи, ми боремось з нею, знищуємо її. На мою думку це неправильно. Винищуючи ліси, ми шкодимо не тільки природі, а й собі самим. Ліси - легені планети. А ми - частина природи. Планета - наш дім. Тому прагнути знищити та підкорити свій дім якось нерозумно. Ми ніколи не зможемо створити свою природу, повністю її підкорити, як би цього не прагнули. А якщо це і вдасться - одночасно ми знищимо і себе.
Ніякі штучні матеріальні цінності й радості створені людьми не замінять нам красу природи.
Повість М. Коцюбинського "Дорогою ціною" присвячена життю українського народу на початку XIX ст. У повісті відтворено долю молодих людей, яка була досить типовою для того часу. Опинившись в неволі, трудове селянство, "як дикий тур, загнаний, знесилений", не бажало, одначе, скоритися з панським ярмом на шиї. Багато з них бігло з-під кріпацтва у вільні краї, зокрема за Дунай, де після зруйнування Запорозької Січі 1775 року було засновано Задунайську Січ. Але й там не було волі і спокою, бо панство ловило втікачів і, якщо не засилало до Сибіру, то "одсилало в кайданах назад, знов у неволю, на панщину". І невідомо, що було краще: загинути чи залишатися жити у знущанні.
На мою думку, із цієї історії можна почерпнути багато мудрості. По–перше, відчайдушна спроба втечі Остапа й Соломії демонструє нам усю нескореність та волелюбність українського народу. Як і безліч селян в 30х роках 19 століття, вони не побоялися покинути рідний дім, аби віднайти свободу. Ні небезпеки, ні смертельні загрози, ні труднощі не змогли зупинити невпинний потік сподівань на вільне життя. Закохані чудово знали, якою може бути плата за їхню мрію, проте, не вагаючись, кинулися до волі. Їхня справжня віра й жертовність заради одне одного насправді вражає. Врешті за свободу їм таки довелося сплатити найвищу плату — життя. Соломія, намагаючись визволити Остапа, втонула в Дунаї, а парубок залишився вбитим морально й фізично, бо втратив кохану.
Объяснение: