Веселий час — дитинство! Сповнене пригод, справжніх переживань і почуттів, воно назавжди залишається в нашій душі світлим образом, що з теплотою згадуємо в дорослому житті. Бо такого в нас більше ніколи не буде, а воно було найкраще, найправдивіше, най-дивовижніше. Такий незгладимий слід залишило дитинство і в душі Всеволода Нестайка, бо тільки людина, яка вміє зберегти в пам’яті миті дитячого життя, могла написати «Тореадорів з Васюківки». Повість описує пригоди друзів Івана Реня (Яви) і Павла Завго-роднього (Павлуші), які ніколи не сидять на місці, вони завжди діяльні, їх мозок напружено працює над тим, яку би «штуку утнути».І треба сказати, що усякі штуки їм надзвичайно добре вдаються! Чого варта вигадка провести у Васюківці метро зі справжніми станціями «Клуня» і «Крива груша». І байдуже, що воно проходить під свинарником, що й стає причиною катастрофи для однієї з тварин, але ідея за новизною, безперечно, блискуча.Так само передовою можна вважати виставу з боєм биків, тобто кориду. Звичайно, виходить дещо трансформоване шоу, бо хлопцям спочатку не щастить з темпераментом корови. Контрибуція абсолютно не звертає уваги на вистрибування сміливих тореадорів, а також на вимахування червоним килимком із зображенням собачок перед мордою. Врешті, терпець флегматичної корови уривається, і вона, мугикаючи прокльони, заганяє друзів у болото.Поза всяким сумнівом залишається і той факт, що бешкетники придумують різні штуки і в школі. Урятувавши мале щеня Соба-кевича, вони приносять його на заняття, за що, звичайно, друзів разом із зоопарком виганяють з уроку. Не в правилах приятелів гаяти час, тож вони швидко придумують почепити шкільного дзвоника на свого чотирилапого супутника, пристосувавши калатало ременем зі штанів.Як бачимо, автор зображує чимало кумедних ситуацій, що трапляються з васюківцями. Усі ці пригоди описані детально, із масою цікавих смішних подробиць. Читач ніби потрапляє до кола тореадорів та їхніх однокласників — настільки майстерно автор зображує події. Ми співпереживаємо школярам, що «видають учительку заміж», розуміємо їхній світлий сум. В. Нестайко уміло зміг поєднати романтичні елементи з гумористичними. Весь клас хоче виразити свої найкращі почуття улюбленій Галині Сидорівні, і кожний старається, як може. Дещо комічно, але дуже зворушливо виглядає мадригал, написаний Карафолькою. З любов’ю, переживаючи (чи вийде?), готують сюрприз і Ява з Павлушею.Увесь клас об’єднується, допомагаючи один одному. Така ж згуртованість виявляється, і коли виникає необхідність помирити найкращих друзів, що розсварилися. Для цього створюється справжній план, адже дружба — то дуже важлива річ, яку. треба берегти, і це розуміють учителька, її майбутній чоловік, що береться допомагати в операції «примирення», і — це найголовніше — діти.Автор показує, що всі пригоди, які переживають герої повісті, додають їм віри у власні сили, у підтримку справжніх друзів. З повісті зрозуміло, що кожен із дітей на все життя запам’ятає і смішні, кумедні моменти, «і сумні. І звичайно, ніхто ніколи не забуде своїх друзів, бо друзі дитинства завжди виявляються найщиріши-ми на все життя.
Вічні образи закоханих у повісті тіні забутих предків
"Тіні забутих предків" - один з найбільш зворушливих творів про кохання. Героїв цієї повісті Івана і Марічку називають українськими Ромео і Джульєттою. Розповівши трагічну історію кохання гуцулів, М. Коцюбинський оспівав духовну красу людини, чисте і вірне почуття.
Любов Івана і Марічки, дітей двох ворогуючих сімей, народилася несподівано, всупереч тій ненависті, що супроводжувала життя Палійчук і Гутенюків. Дві рідні душі знайшли один одного, щоб ніколи не розлучатися. Між ними повна гармонія, взаєморозуміння. Обидва - діти природи, яким добре відомі її закони, її мова, обидва - талановиті музиканти: Іван грав на флоярі, а Марічка обзивалася до нього своїми співаночкамі. Сподівалися одружитися, незважаючи на сімейну ворожнечу.
Але доля склалася по-іншому. Іван пішов на заробітки, а в цей час трагічно загинула Маша. Ось з цієї події, як мені здається, і починається велика історія про справжню вірність. Все, що робив Іван після смерті Маші, - це були спроби жити новим життям, забути кохану. Майже сім років він десь блукав, служив в наймах, здавався людям "ведмедем, який зализує свої рани". Потім повернувся в село, одружився, прагнув стати господарем, сім'янином. Але всі ці спроби були марними. Нове життя не приносило ні радості, ні щастя. Царинка і маржинка - слабка заміна того, що називають сім'єю. Тому що дружина Палагна була Марією! А саме вона, незабутня подруга дитячих і юнацьких років, вічно стояла біля нього, співала свої пісеньки або тихо плакала. І неправда, що Івана зжив зі світла Юра-мольфар, що він загинув через якусь душевну хворобу! Просто герой повернувся, нарешті, до своєї єдиної на все життя улюбленої. Тільки з нею він міг бути живим, міг діяти, творити, міг відчувати себе людиною. А якщо її немає, то і він не повинен жити - це вже суперечило б його людської сутності. Ось так я розумію трагедію гуцульських Ромео і Джульєтти.
Звичайно, література і життя - не одне й те саме. Життя багатше будь-художній твір, і людина завжди зможе знайти застосування для своїх сил, думок і бажань, навіть якщо її спіткало нещасливе кохання. Але, перечитуючи повість М. Коцюбинського, знову і знову переживаєш, хвилюєшся і глибоко співчуваєш закоханим.
Люди, які вміють любити один раз, дійсно прекрасні. Вони ніколи не зрадять, не зможуть збрехати. Нехай в кожному з нас буде хоч крихітка тієї душевної краси, якої М. Коцюбинський наділив своїх нещасних і щасливих закоханих - Івана і Марічку.
Веселий час — дитинство! Сповнене пригод, справжніх переживань і почуттів, воно назавжди залишається в нашій душі світлим образом, що з теплотою згадуємо в дорослому житті. Бо такого в нас більше ніколи не буде, а воно було найкраще, найправдивіше, най-дивовижніше. Такий незгладимий слід залишило дитинство і в душі Всеволода Нестайка, бо тільки людина, яка вміє зберегти в пам’яті миті дитячого життя, могла написати «Тореадорів з Васюківки». Повість описує пригоди друзів Івана Реня (Яви) і Павла Завго-роднього (Павлуші), які ніколи не сидять на місці, вони завжди діяльні, їх мозок напружено працює над тим, яку би «штуку утнути».І треба сказати, що усякі штуки їм надзвичайно добре вдаються! Чого варта вигадка провести у Васюківці метро зі справжніми станціями «Клуня» і «Крива груша». І байдуже, що воно проходить під свинарником, що й стає причиною катастрофи для однієї з тварин, але ідея за новизною, безперечно, блискуча.Так само передовою можна вважати виставу з боєм биків, тобто кориду. Звичайно, виходить дещо трансформоване шоу, бо хлопцям спочатку не щастить з темпераментом корови. Контрибуція абсолютно не звертає уваги на вистрибування сміливих тореадорів, а також на вимахування червоним килимком із зображенням собачок перед мордою. Врешті, терпець флегматичної корови уривається, і вона, мугикаючи прокльони, заганяє друзів у болото.Поза всяким сумнівом залишається і той факт, що бешкетники придумують різні штуки і в школі. Урятувавши мале щеня Соба-кевича, вони приносять його на заняття, за що, звичайно, друзів разом із зоопарком виганяють з уроку. Не в правилах приятелів гаяти час, тож вони швидко придумують почепити шкільного дзвоника на свого чотирилапого супутника, пристосувавши калатало ременем зі штанів.Як бачимо, автор зображує чимало кумедних ситуацій, що трапляються з васюківцями. Усі ці пригоди описані детально, із масою цікавих смішних подробиць. Читач ніби потрапляє до кола тореадорів та їхніх однокласників — настільки майстерно автор зображує події. Ми співпереживаємо школярам, що «видають учительку заміж», розуміємо їхній світлий сум. В. Нестайко уміло зміг поєднати романтичні елементи з гумористичними. Весь клас хоче виразити свої найкращі почуття улюбленій Галині Сидорівні, і кожний старається, як може. Дещо комічно, але дуже зворушливо виглядає мадригал, написаний Карафолькою. З любов’ю, переживаючи (чи вийде?), готують сюрприз і Ява з Павлушею.Увесь клас об’єднується, допомагаючи один одному. Така ж згуртованість виявляється, і коли виникає необхідність помирити найкращих друзів, що розсварилися. Для цього створюється справжній план, адже дружба — то дуже важлива річ, яку. треба берегти, і це розуміють учителька, її майбутній чоловік, що береться допомагати в операції «примирення», і — це найголовніше — діти.Автор показує, що всі пригоди, які переживають герої повісті, додають їм віри у власні сили, у підтримку справжніх друзів. З повісті зрозуміло, що кожен із дітей на все життя запам’ятає і смішні, кумедні моменти, «і сумні. І звичайно, ніхто ніколи не забуде своїх друзів, бо друзі дитинства завжди виявляються найщиріши-ми на все життя.
Объяснение:
"Тіні забутих предків" - один з найбільш зворушливих творів про кохання. Героїв цієї повісті Івана і Марічку називають українськими Ромео і Джульєттою. Розповівши трагічну історію кохання гуцулів, М. Коцюбинський оспівав духовну красу людини, чисте і вірне почуття.
Любов Івана і Марічки, дітей двох ворогуючих сімей, народилася несподівано, всупереч тій ненависті, що супроводжувала життя Палійчук і Гутенюків. Дві рідні душі знайшли один одного, щоб ніколи не розлучатися. Між ними повна гармонія, взаєморозуміння. Обидва - діти природи, яким добре відомі її закони, її мова, обидва - талановиті музиканти: Іван грав на флоярі, а Марічка обзивалася до нього своїми співаночкамі. Сподівалися одружитися, незважаючи на сімейну ворожнечу.
Але доля склалася по-іншому. Іван пішов на заробітки, а в цей час трагічно загинула Маша. Ось з цієї події, як мені здається, і починається велика історія про справжню вірність. Все, що робив Іван після смерті Маші, - це були спроби жити новим життям, забути кохану. Майже сім років він десь блукав, служив в наймах, здавався людям "ведмедем, який зализує свої рани". Потім повернувся в село, одружився, прагнув стати господарем, сім'янином. Але всі ці спроби були марними. Нове життя не приносило ні радості, ні щастя. Царинка і маржинка - слабка заміна того, що називають сім'єю. Тому що дружина Палагна була Марією! А саме вона, незабутня подруга дитячих і юнацьких років, вічно стояла біля нього, співала свої пісеньки або тихо плакала. І неправда, що Івана зжив зі світла Юра-мольфар, що він загинув через якусь душевну хворобу! Просто герой повернувся, нарешті, до своєї єдиної на все життя улюбленої. Тільки з нею він міг бути живим, міг діяти, творити, міг відчувати себе людиною. А якщо її немає, то і він не повинен жити - це вже суперечило б його людської сутності. Ось так я розумію трагедію гуцульських Ромео і Джульєтти.
Звичайно, література і життя - не одне й те саме. Життя багатше будь-художній твір, і людина завжди зможе знайти застосування для своїх сил, думок і бажань, навіть якщо її спіткало нещасливе кохання. Але, перечитуючи повість М. Коцюбинського, знову і знову переживаєш, хвилюєшся і глибоко співчуваєш закоханим.
Люди, які вміють любити один раз, дійсно прекрасні. Вони ніколи не зрадять, не зможуть збрехати. Нехай в кожному з нас буде хоч крихітка тієї душевної краси, якої М. Коцюбинський наділив своїх нещасних і щасливих закоханих - Івана і Марічку.